Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 16)

— Я не хочу, щоб так на мене дивилися.

— Всі ви, вихованки шляхетського інституту, як ті лілеї. А поза вас вирує життя, як Ворскла в негоду. Люди страждають, гинуть... Ви не знаєте цих страждань. Вам байдуже, бо виросли в розкошах, не знаєте, що таке сльози трудової людини...

— Не хочу бути лілеєю! — Олександра жбурнула букет на плесо. Вода заколихалась, збрижилась.

— Не гнівайся на мене... Говорю це, бо ти... Хочу сказати, а слів не вистачає. Не все вимовиш словами, про що говорить серце. Наші взаємини переростають межі звичайної дружби...

— Вони вже переросли, — задумливо посміхнулась.

— Але куди все це може повести нас?

— Ти дивишся на мене, як на панєнку?

— Так... Як на вродливу, випещену в розкошах панєнку.

— Хочу довести, що я можу бути іншою!

— Чим?

— Піснями... Можу одягти просте вбрання. Можу навіть босою ходити, як прості дівчата...

— Ніжки поколеш...

— Хай!.. Іспити в інституті я складала добре. Хочу скласти іспит інший... Для тебе!.. Чуєш, для тебе! — очі Олександри загорілись. — От завтра переодягнусь у просте вбрання і прийду до тебе.

— Це жарт?

— Ні, не жарт!

— А потім у такому вбранні підеш викладати панночкам гру на фортепіано?

— Ні... Піду з тобою, куди захочеш... Куди поведеш.

Замовкли. Тихе плесо, ніби прислухаючись до розмови, почало гойдати на своєму лоні вечірні зорі. Вони були чисті, задумливі... Та їхню задумливість обірвала Олександра дзвінким сміхом.

— Чого ти? Смішно?

— Ні, весело...

— Не розумію.

— Ха-ха-ха-ха! Пора вже все зрозуміти. Мене навіть наша «маркіза» почина розуміти, а ти...

— Я ж не «маркіза», — запитливо поглянув.

— Не ображайся... Я не така. От одягну найпростіше вбрання і вийду до тебе. Тоді веди мене хоч на оглядини... Ха-ха-ха!

— Не жартуй.

— Хочеться жартувати!

— Не забороняю...

— А ти спробуй заборонити!

— Не маю влади.

— Добувай!

— А ти коритимешся?

— Побачимо. Ха-ха-ха!

— Приходь завтра в тому вбранні...

— Куди, до каруселі?

— Так, до каруселі. Завтра ж неділя. Вранці, о десятій годині.

— Для іспиту?

— Може, й для іспиту.

— Мого чи твого? Ха-ха-ха!

— Я серйозно. Не жартую.

— А я жартую й серйозно. Ха-ха-ха!

Котився сміх, лягаючи на хвилі потемнілого в сутінках плеса.

 

* * *

Рівно о десятій годині наступного дня був, як умовились, біля каруселі. Стояв, одягнений в простий, поношений костюм, на голові старий кашкет — наче якийсь заробітчанин. Почав тривожитись — минав час, а Олександра не приходила. Невже пожартувала? Підходив ближче до каруселі, задивлявся на кружляння веселої молоді, наче щось намагався вловити в тому кружлянні, в звуках «Розлуки». На цей раз вони були розпачливими і до болю верескливими. Відійшов, прислухався до розмов.

Аж ось, де не візьмись, простує в розкішному аристократичному вбранні Олександра і з нею — «маркіза». Проходять повз. Не витримав, злегка підняв кашкет, наче вітаючись.

— І такі є, — обізвалася до Олександри «маркіза». Навела лорнет. — Видно, що інтелігент. Жебрачить. — Витягла срібну монету з блискучої жіночої торбинки. — Понеси, дай йому.

— Не треба... — відвела Олександра руку «маркізи» і зашарілася.

Пішли, не оглянувшись. Панас Якович ще стояв, наче закам'янілий. Сон це чи дійсність? Ледве опам'ятався й пішов навмання шляхом. «Жебрак, — шепотіли вуста, — жебрак. Може, в цьому є правда. Гірка правда. Я ж письменник того народу, що жебрачить». Пригадувались різні оповідання про жебраків, і від того ставало ще гірше. Ненароком зустрів Алоїза Єдлічку.

— Панасе Яковичу? — здивовано розвів руками. — Ходіння в народ тепер у моді. Ходімо разом. Я люблю слухати розваги молоді. Завжди почуєш якусь цікаву пісню. Шкода, що не так демократично одягнений, як ти.

— Чиню сам над собою іспит, — сумно відповів Панас Якович.

— Життєві іспити не зашкодять.

— Так, життєві й безглузді.

— Безглуздя в тобі я ніколи не примічав.

— То було раніше, а тепер...

— Що сталося?

— Нічого особливого. Роздумую оце про те, що важче, чи писати романи, чи самому мандрувати в ролі якогось романізованого героя?

— І те складне, і те... Бачу, що заговорив у тобі вік розсудливої зрілості. А знаєш, що за останній час Олександра Михайлівна дуже цікавиться тобою. При кожній зустрічі розпитує й хвилюється.

— Розпитує? — вирвалось. — Не нагадуй про неї.

— Не буду. Он гурт зачинає пісню, ходімо послухаємо. — Єдлічка попростував до гурту, наспівуючи:

Розлука ти, розлука,

Несеш мені печаль...

Збагнувши настрої Панаса, почав наспівувати інші мотиви.

Дома знаходив відраду в читанні лірики Гейне. Брався перекладати, виливаючи свій смуток. У перекладі рідною мовою глибше пізнавав душу поета та й самого себе — «В душі моїй сльози, а серденьку туга», «Чого ти тікаєш від мене?»...

 

* * *

В чеканні несподіванок каламутне попливли дні і ночі. Навмання ходив іноді до будинку жіночого інституту, зупинявся в алеї, куди доносились звуки фортепіано. Пізнавав у них того ж Бетховена, що й раніше слухав з таким хвилюванням. Бачив, вийшла з будинку Олександра і швидко пішла алеями. Не наважився йти слідом, бо наче від її постаті повіяло холодом. Понесла гордо піднесену голову і звабливо стрункі плечі, наче пишалася недоторканою вродою. Які контрасти жіночої краси!

Змагання думок і почуттів переносив на сторінки створюваного роману. Ніби стежив за кожним кроком життя героїні, накреслював нові епізоди епічної розповіді, в які вривалися ліричні мотиви уболівання за долю жінки. Особисті враження й тривогу поєднував у психологічних сплетіннях, розкриваючи душевні колізії вразливої особистості. Не зовні описував, а освітлював власними почуттями пригоди, що снували сюжетне плетиво роману. Не могла життєрадісна й химерна своєю поведінкою інститутка заслонити всі уболівання письменника.

На крилах мрій приносила муза смуток Галі. Хотів бачити її в інших обставинах, бажав, щоб доля ласкавим сонцем усміхнулася до неї. Ось вона пробуджується. Ранок.

«Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, і від того вона здавалася ще червоніша. Рожевий світ укрив усю світлицю, по сволоках стрибали невеличкі зайчики, по кутках, куди світ не заходив, трусилася темнота. У хаті було душно... Край ясного сонця саме виткнувся з-за землі, і пучок золотого променя в одну мить опинився біля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки і розсипався іскорками по її повному і, як сніг, білому лону... їй почулося, мов хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскіт пробіг по всьому тілу...»

Здавалося, й власне життя поринало в епізодах роману. Наче шукав у ньому свою непривітану долю, єднав її з долею багатьох.

Вів таємничі розмови з своїми героями і звіряв їм таємниці власного серця. Недаремно ж сивина починає прикрашувати скроні.

А серце благало живої розмови не тільки з героями, що їх плекала уява, а й з людиною, яка б збагнула голос душі, заповнила її радощами й скорботою.

Як ніколи, відчував свою самотність у холостяцькій кімнаті, що поглинула в своїх чотирьох стінах вісімнадцять років його скромного життя в Полтаві.

 

* * *

Одного недільного ранку, коли завершував хвилюючий розділ роману, хтось постукав. Відчинив двері. Швидко в кімнату ввійшла, сміючись, Олександра.

— Це ти? — вирвалося зненацька.

— Хіба не пізнаєш? Нарядилась так, як обіцяла. Дивись, чи схожа я на селючку?

— Але чому тоді...

— Не питай. Так буває... Якщо ти вирішив мене перевірити, то я маю право проекзаменувати й тебе, граючи на твоєму терпінні. Не соромишся в такому вигляді піти в місто, як умовились раніше? — в її голосі чулась настирливість. — Може, передумав?

— Ні, не передумав. Але не можу всього збагнути. Так усе раптово, наче якийсь сон.

— Якщо сон, то почекаємо, доки ти прокинешся. Ха-ха-ха! Який ти справді...

— Дивний?

— Не дивний, а втішний. Мені весело з тобою.

— А мені й весело, й прикро.

— Не до лиця тобі згадувати прикрості. Вирушаємо в умовлену мандрівку! Разом будемо тримати іспит.

Неквапно пішли вулицями. В Олександри на ногах прості черевики, на голові біленька хусточка. Поблякла сіренька кофтина та картата спідничка — ніби на неї шиті. Попросила в служниці. Панас Якович — у старому солом'яному брилі, як заробітчанин, ніс торбинку за плечима.

Проходячи повз тюрму, зупинилися. З вікон виглядали зелено-бліді обличчя арештантів. Вони трималися худими кістлявими руками за грати. Десь з темного кутка билась об них пісня, наче хотіла вирватися на волю, щоб розвіятися просторами, позмагатися з вітром легкокрилим.

— Браття! Подивіться, яка селючка поглядає на грати! Може, чиясь знайома або родичка? — Скупчилися біля вікна арештанти, дивилися запалими очима.

— Так у нашому селі одягаються!

Швидко наблизився вартовий з багнетом за плечима.

— Провалювай! — владно гукнув, поніс вимуштрувану постать з такою холодною урочистістю, наче він тим багнетом оберігав ціле царство.

— Чуєш, Олександре?

— Чую...

— Бачиш, Олександре?

— Бачу...

Шлях мандрівників послався до привокзальної площі.

Тут збилося багато народу. Над майданом колихався людський галас, час від часу заглушуваний гудками паровозів.

Цілі сім'ї з своїми пожитками, лахміттям прибули, щоб їхати на переселення, на заробітки. Це не біблійні вигнанці з рідного краю шукають землі обітованої. На них чекає інша земля — незнана, що десь лежить за ріками, за лісами. Не пророчили на ній щастя діди і прадіди. Без батьківських заповітів кудись мандрують шукачі землі, праці...

Де її шукати? Хто покаже шлях мандрувань і країну примарного щастя? Хто ці шукачі несподіванок і жорстоких прикростей? Хто ці биті вітрами і негодою, виснажені, потомлені люди з мужицькими, жилавими, схудлими шиями? Хто вони — обдерті, босоногі, в брудних сорочках, латаних свитках? Чого шукають, дивлячись невідомо куди своїми засмученими очима, що ледве зберігають ознаки вродженої краси? Куди простує цей люд, віками уярмлений, нуждою сповитий, темрявою вкритий?

Це ті, котрих голод гонить на торжища продавати себе. Це ті, котрих не зігріла рідна земля, як зігріває мати немовля біля своїх грудей. Це збіднілі, спролетаризовані працівники родючих нив, загарбаних чіпкими руками хижих нагромаджувачів багатства. Обдурені й обкрадені, випхані нуждою з села, вони несуть свої потомлені руки, непривітані серця в далекі світи, їх уже не в'яже до рідної хати ні пісня солов'я, ні шелест дідівських дубів, ні гомін зелених гаїв та плескіт хвиль прозорих річок...

Шукачі примарного щастя несуть кудись тягар своєї жури разом з сумливо-бунтівливою піснею.

Наче вписував слово за словом у книгу народного буття:

«Краю мій! Родино моя! Багато по тобі пройшло-потопталося літ і віків, багато розлилося сліз та горя, посіялося кісток та крові; та не занехаяло це твоєї пишної краси, твого безмірного достатку. Зате занехаяло твоїх безталанних дітей: несуть вони, босі й голі, свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рідних дітей».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2075
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2299

Пошук на сайті: