Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 19)

Олександра, відчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в завороженому чеканні чогось незвичайного, величного. Пароплав поволі причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальників пам'яті великого поета підіймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду дружину, наче вів її на освячення.

Схід сонця зустрічали біля заповітної могили. Лише кілька років тому на ній поставлено чавунний хрест та неподалік збудовано хату, в якій живе наглядач — шанувальник пам'яті поета Іван Олексійович Ядловський.

— Ще хлопчиком на цій горі я зустрів нашого Кобзаря, брав участь у його похороні. А тепер до своєї смерті залишусь тут жити біля могили, — в словах ентузіаста звучало почуття гордості. Багато цікавого про місцевість, оспівану поетом, розповідав живий свідок його слави.

Цього ж року в світлиці збудованої хати впорядковано невеличкий музей, прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копії роботи Іллі Рєпіна. Тут зібрано рушники, плахти, вінки, щедро даровані відвідувачами могили.

Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квіти біля могили.

— Так, Олександре! Хай і твоя щедра рука подарує стебельце у вінок безсмертності, — схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором простори, як сповідь, ронив слово за словом: — Це найзначніші хвилини свята нашого одруження.

Відчував, що з цієї гори видно далекі обрії, які сприймаються не лише зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечінь дніпровських розливів та просторів прийдешнього часу, пізнавав у них всесвітню широчінь, безсмертя народу, бо голос його душі звучить у заповітних словах про сім'ю велику, сім'ю вольну, нову...

Сходили з гори. Внизу спінену хвилю котив Дніпро, бавлячись веселковою розпорошею сонячного проміння.

 

Частина третя

І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ

Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квітчасті садиби якої поволі спускалися в низину широкої балки — Кобищанів. До невеликого будинку, розташованого на краю вулиці, аж біля міського саду, прибували і від'їжджали екіпажі. Відчинялися й зачинялися двері світлої, чепурно прибраної трьохкімнатної квартири. В ній приймав привітання заступник начальника казенної палати Панас Рудченко. Вітали його і з одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, і з сімейним святом — народженням сина Віктора.

Олександра Михайлівна бавила в опочивальні немовлятко. Панас Якович сам приймав поздоровлення у вітальні. Коли ж прибув давній знайомий Василь Петрович Горленко, то Олександра Михайлівно вийшла назустріч, тримаючи на руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима постала рафаелівська мадонна, її прозорі, як іскристий кришталь, очі були налиті ніжністю й материнською гордістю. Ця гордість приносила йому радість. Він добродушно всміхався, приймаючи вітання Василя Петровича і його обійми.

— Оце здорово! Вітаю... Радію за вас, друзі, — схвильовано мовив Горленко, даруючи Олександрі Михайлівні розкішний букет. — На матір і на батька схожий. То добра ознака.

Олександра Михайлівна повернулась до своєї кімнати, залишивши квіти у вітальні.

— Щойно приїхав із своєї Ярошівки. Не сидиться на дідівському хуторі. Життя гонить кудись, у невідомі далі. Той хутір двічі заклав у Земельному банкові... Руйнується старе гніздо. Не до господарства мій хист... Манить Київ, столиця, театри, література.

— А діяльність земця? Ти ж брав участь у земських з'їздах...

— У земство я вірю, але земським діячем не можу бути. Нудно, одноманітно.

— Від цього невелика втрата...

— Чому? Земство ж...

— Не через земство нести нам плекані ідеали...

— Може... Може, й так, — замислився Горленко. — В Києві готуються наші громадівці видати збірник «Вістку». Просили, щоб ти неодмінно передав третю частину «Повії». Треба ж продовжити той роман.

— Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед і вимагає поглибити зображувані картини.

— Життя вимагає... Це так. А читачі вимагають закінчення роману. Лев Толстой давно закінчив і видав свою «Анну Кареніну», викликавши цілу сенсацію. Трагедія жінки схвилювала читачів.

— То іншого гатунку трагедія... У Толстого є чого повчитися, але мені не рівнятися до великого письменника.

— Але ж ніхто такої трагедії жінки не відтворив у літературі, яку ти зображаєш у «Повії»? Я не дам тобі спокою, ризикуючи набриднути й розгнівати тебе. Надмірна скромність і обачливість шкодять справі. Сюжет твого роману аж проситься на закінчення. Золя свої романи не виношував так довго.

— Золя ішов своїм шляхом, а я своїм, бо й історичні шляхи французького народу не подібні до наших... Образ повії для Золя не був пов'язаний з трагедією цілого народу.

— Не раджу тобі, Панасе, вдаватися до таких складних колізій. Доля твоєї героїні, незалежно від тієї трагедії, про яку ти говориш, хвилює читачів сама по собі.

— Ти журналіст і хотів би, щоб роман прозвучав, як легка сенсація, без заглиблення в складні ситуації життя.

— Не треба переповнювати роман різними там ситуаціями... Я журналіст і буду тобі в кожному листі нагадувати про закінчення роману.

— Можна й не нагадувати. Образ героїні я вигріваю біля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнішого осмислення. Письменник повинен не тільки показувати причини трагедії своїх героїв, а й прозирати в майбутнє, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному житті.

— Раджу тобі при кожній нагоді дивитися гру Заньковецької. Вона безподобно відтворює на сцені трагедію жінок.

— З Марією Костянтинівною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкриває душу жінки в трагічних ситуаціях. Та не тільки гра Заньковецької. Багато є невідомих, невиявлених талантів, що їх кидає життя у вир, а може, штовхає на саме дно, на вулицю. Гинуть яскраві індивідуальності.

— Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись під час земського з'їзду слухали її. Не забув?

— Ні... Не забуваю і не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакінчення роману «Повія». Закінчити роман лише трагедією, загибеллю героїні — цього замало. Таких романів досить уже написано. Скільки в нашій літературі пройшло трагічних жіночих образів! Скільки вони пронесли в своїй душі народних страждань, негоді Час по-новому розкрити завіси суспільного життя, за якими проходять шукачі щастя, показати, куди ведуть їхні шукання... Для мене проститутка — це не посміховище і глум, не тільки наш сором, а й наш біль, наша соціальна трагедія. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мої почуття і роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... — Панас Якович звівся, почав ходити по кімнаті. Далі спокійніше повів розмову. — Останній час я об'їздив повіти нашої губернії. Багато бачив несподіваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежі поміщицьких маєтків, там сталися вбивства, зчинилися селянські бунти. А такі добродійні люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надії на земство. В романі я хочу показати всю земську неміч...

— А на кого покладатися? На губернатора хіба? Їздив і я нещодавно в Костянтиноградський повіт як журналіст. Там виникли заколоти. В одному селі довелося військом втихомирювати заколотників, які вимагали землі. Селяни не скорилися навіть перед військом. «Надходить слушний час!» — гукали нескоримі. Прибув туди сам губернатор Татіщев. Не вплинула на селян ні його імпозантна зовнішність з довжелезними вусами, ні грубезний владний голос. Губернатор наказав відбирати з кожного десятка селян одного, роздягати голим і катувати різками. Екзекуцію провадили солдати. Мене здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавлені лави і мовчки підіймалися, наче відбували повинність. А в молодих виривалися вигуки проклять. Очі їх горіли вогнем гніву, готового розлитися помстою. Губернатор сидів, закручував свої вуса, посміхався так, мовби він нагороджував благодійністю селян. А повертався так урочисто, задоволене, ніби виконав важливу державну справу...

— Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: «Народ замучений мовчить...»

— Мовчить, бо що ж робити?

— Робити є що. «Розкуються незабаром заковані люди, настане суд!» — Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що може стривожити дружину в сусідній кімнаті. Тихіше звернувся до Горленка. — Прошу не розповідати про цю прикрість у присутності Олександри Михайлівни. Це ж події відбулися недалеко від Карлівки, з якою в'яжуть її спогади дитинства...

До вітальні зайшла Олександра Михайлівна.

— Вітя нагулявся і заснув, — лагідно мовила. — Залишила біля нього няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе?

— Нічого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовляємо про те, чим увійде в історію цей 1892 рік...

— Чим же? Народженням нашого Віктора.

— Правильно. Це подія! — приязно посміхався Гор-ленко.

Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сіни і незабаром повернувся з двома гостями. Середній на зріст чоловік з розкошланим цупким темним волоссям на голові, увійшовши до вітальні, вклонився. Він тримав у руці мармуровий бюст Чайковського. З приємною усмішкою, що найвиразніше вигравала в його примружених очах, він підійшов до Олександри Михайлівни і подарував їй бюст композитора.

— Цей подарунок мені до душі, — мовила Олександра.

— Це наш скульптор. Леонід Володимирович Позен, — відрекомендував Панас Якович.

— Виходить, що й серед юристів бувають митці, — докинув жартома Горленко.

— Леонід Володимирович прославив себе більше в скульптурі, ніж у юриспруденції, — пояснив Панас Якович. — А цього бурлаку всі знаєте? Натхненник опішнянських майстрів полив'яних виробів!

— О, рада вас бачити, Вікторе Івановичу, — Олександра Михайлівна ступила назустріч до Василенка. Він подарував їй розмальований квітами полив'яний глечик. — Цей подарунок теж мені до душі. — Убгала в глечик принесені Горленком квіти і поставила на стіл поруч з скульптурою Чайковського.

— Сідаймо до столу, друзі, — запросив Панас Якович. — Я хотів бачити вас, Леоніде Володимировичу, у важливій справі. Час нам подбати про скульптуру пам'яті нашого земляка Івана Котляревського.

Тісним колом сіли до столу.

 

* * *

Інтереси культурного життя міста в'язали Панаса Яковича з корифеями української сцени. Не минав жодної нагоди зустрічатися з прибулими діячами мистецтва, а дружба з Марією Заньковецькою сягнула творчого співробітництва. І створення драми «Лимерівна», й сценічна її історія надихані ентузіазмом талановитої акторки. Випробовуючи свої драматургічні сили, письменник знайшов у її особі друга і порадника. На знак глибокої поваги до неї він подарував рукописний примірник драми з написом: «Високоталановитій артистці Марії Костянтинівні Заньковецькій присвячує здивований автор, не знаючи, як і чим дякувати за ті незабутні години, які довелося звідати від її чарівної гри. 14 листопада 1890 року».

Цей примірник Заньковецька, не знімаючи дарчого напису, подала до цензури, щоб добути дозвіл на виставу драми. А тим часом акторка не тільки готувалася до виступу на сцені в ролі Лимерівни, а й набралася сміливості переробити окремі сцени. Звістка про такий намір збентежила Панаса Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, він писав до Марії Костянтинівни:

 «...Прочитавши переробку, я, на велику свою радість, повинен признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чиїх руках перебуває моє дитя, і що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п'єсі надана більша сценічність, а розв'язці — трагічний кінець: самовбивство у несвідомому стані може викликати лише безвихідну тугу глядача, а свідоме і героїчне самовбивство, повне докорів і відчаю, — примусить його здригнутися всім єством.

9 лютого 1892 р.,

Полтава»

Цим не вичерпувались творчі зв'язки з акторкою. Завжди користувався письменник нагодою захоплюватись її сценічною грою. Тоді з глибоких джерел психологічного відтворення жіночого безталання черпав письменник мотиви для характеристики героїнь своїх прозових творів і насамперед для «Повії».

Дочекався часу, коли вистражданий спільно з акторкою образ Лимерівни принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий шлях, виступаючи не тільки на Україні, а й у Росії...

Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити вистави з губернатором. Це була тяжка місія. її виконав Микола Карпович, користуючись порадами Мирного, який знав усі губернаторські повадки, включаючи й генеральське самодурство.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: