Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 23)

— Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, — роздумливо додавав Мирний. — Нам необхідний досвід історії, щоб сміливо дивитись уперед. Маємо не тільки описувати дійсність зблизька, а й бачити в ній те, чого не хочуть пізнавати люди, що за своїм станом повинні були б служити правді.

— Щоб служити правді, треба пізнати її.

— Так-так. Пізнати її треба, а таке пізнання дається не чинами, не посадами... Я заздрю тобі, Іване Карповичу. Ти віддав своє життя сцені, а я зарився в канцелярії. Трикляте чиновницьке життя!

— Не уболівай так, друже. Канцеляристом був і я, був і арештантом, і ковалем-молотобійцем, і палітурником, і хліборобом. Та й тепер кожного разу доповідаю про місце свого перебування в департамент поліції. Що ж діяти? Така доля багатьох, — Іван Карпович приязно дивився на свого побратима.

— Схиляюся перед твоєю мужністю, друже! Треба мати силу, щоб поєднати в собі долю коваля-молотобійця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я проміняв би ордени чиновника Рудченка на твій ковальський молот. Тримаючи його в руці, можна далі бачити обрії народного життя та гартувати волю наших трударів. Коли б я орудував не канцелярським пером, а ти молотом, то, мабуть, закінчив би вже роман про жіноче безталання, — прозорістю налились очі Панаса Яковича, на яку лягали тіні тривоги.

 

* * *

Ювілейна вистава «Наталки Полтавки», присвячена пам'яті Котляревського, відбулась у Полтаві 30 серпня 1898 року. Зійшлися на неї шанувальники автора «Енеїди», щоб відзначити століття першого видання цієї немеркнучої поеми. А після вистави покладали вінки на могилу Котляревського. У святі взяли участь прибулий з Києва Михайло Старицький та з Петербурга Іван Рудченко.

Біля могили запалахкотіли смолоскипи, бунтівливе розриваючи нависле над кладовищем темне покривало ночі. Відступила темінь, попливла і залягла над полтавськими битими шляхами.

Тихо обступили побратими могилу, клали квіти.

— Спокійно спи, Іване, сном вічності, — почав промову Микола Лисенко, — а слово своє ти не забрав у домовину. Воно живе, красується і звучатиме, доки сонце з неба сяє. Клянемося перед твоїм прахом берегти і ширити кобзарські думи...

При світлі смолоскипів всі були неначе якимись таємничими мандрівниками, прибулими з вічності по шляху в майбуття. Ховався по ярах сизими туманами давній смуток.

Наперед ступив Михайло Старицький. Його довгі розкішні вуса позолочувалися відблисками смолоскипів. Здавалося, що то підвівся з могили козарлюга, за буйну вдачу якого не прийняла сира земля і він по світу блукає, наче побратим пекельного Марка. Хвилину збирався з думками, щоб словами вилити урочистість, що було ознакою його збудження.

— Братове! — звернувся, наче отаман до своїх завзятців. — На цій обширі неомірній поставив своїми діями Іван Котляревський надгробник вікопомний! Він скривдженим та горем прибитим словом співав, щоб потрясати ним пута яремні! Ми прийшли сюди і принесли свою жагу невситиму, щоб проголосити йому й мандрівному Енеєві славу!

— Слава Котляревському! — загули голоси. — Слава Енею! Хай продовжує шукати з своєю ватагою нових берегів! Не схибив словом наш Кобзар, коли писав:

Де ватагу пройдисвіта

Водив за собою, —

Все осталось, все сумує,

Як руїни Трої.

Все сумує, — тільки слава

Сонцем засіяла...

— Братове! — продовжував Старицький, витягши з кишені папірець. — Перед тим, як їхати сюди, я завітав у Гадяч. Побував, як і завжди, на Драгомановій горі. Пом'янули померлого в Софії нашого Михайла. Наша славетна поетеса Леся Українка розповіла про свого дядька. Вона була в Болгарії й брала участь у його похороні. Хотіла Леся приїхати в цей день до Полтави. Та за станом здоров'я не змогла цього зробити... Передала свій вірш, який дозвольте зачитати.

Михайло Петрович почав читати:

на столітній ювілей

УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

У кожного люду, у кожній країні

Живе такий спогад, що в його давнині

Були «золотії віки»,

Як пісня і слово були у шанобі...

Василенко і Садовський підняли вище смолоскипи сягнули далі відблиски вогню. Старицький читав, читав:

Так, в кожній країні є спогади раю,

Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю...

Раптово читання обірвали сюрчки поліцаїв. З темені виринула постать урядника.

— По какому такому соізволєнію вчинили зборище? Разі тут можна вогонь палить і над померлими шум дєлать! Ніззя, говорю!

Садовський нижче нахилив смолоскипи, освічуючи урядника. На його злому обличчі владно господарювали товсті губи. Ось вони розверзлись і оскаженіло заверещали:

— Поліція! Арештувать усіх і в участок... До урядника спокійно підійшов Іван Рудченко, витяг з кишені квиток, показав його. Урядник, прочитавши, розгубився.

— Тоїсть, как ето? — взяв під козирьок... — Прошу ізвінєнія, ваше... ваше... — не знав, як звеличати. Тримаючи руку біля кашкета, подався назад. — Поліція! Кругом! — Урядник швидко повернувся, пішов слідом за поліцією, а голову все ще тримав повернутою до Івана Рудченка і не відривав руки від кашкета.

— Ти маєш, брате, велику силу, — сміявся Панас Якович.

— Так! Посвідка підписана самим Вітте!

— Працюючи членом колегії очолюваного ним міністерства фінансів, ти, мабуть, допомагав Вітте переконувати французів, щоб дали позику для фінансової підтримки розхитаної нашої держави? — жартував Панас Якович.

— Це обійшлося без мене.

— Значить, брате, твій лібералізм привів до колегії Вітте...

— Товариство! — звернувся Лисенко, переводячи на інше розмову. — Пропоную навістити ще свіжу могилу нашого незабутнього Єдлічки Алоїза Вячеславовича. Вшануємо того, хто віддав талант композитора «Наталці Полтавці»...

Біля могили Єдлічки Лисенко став на коліна і поклав вінок. Мовчазно обступило товариство могилу композитора.

— А тепер, друзі, я запрошую до себе на вечерю, — обізвався Панас Мирний. — Хочу відзначити і родинне свято. Вже три місяці минуло, як Олександра Михайлівна породила третього сина. Дали йому ім'я Леоніда, а хрестин ще не справляли.

Погасили смолоскипи, вирушили до міста. В темному небі бентежно кліпали зорі. Ніч широкими обіймами огортала людей, що простували на Малосадову вулицю.

 

* * *

Лише з'явився друком роман Льва Толстого «Воскресение» в журналі «Нива» 1899 року, як Горленко привіз його в Полтаву.

— Читай, Панасе! — з такими словами переступив поріг квартири Мирного.

— Що трапилось? — вийшов назустріч Панас Якович, а за ним і Олександра Михайлівна.

— Читай... читай, — повторював Горленко, вітаючи приятелів. — Знаменитий новий роман! Привіз, щоб тобі нагадати і вимагати від імені читачів закінчення роману «Повія», — Горленко почав зачитувати уривки роману «Воскресение».

Панас Якович і Олександра Михайлівна, сидячи у вітальні, уважно слухали.

На другий і на третій день продовжувалися читання. З кожним разом задумливіше слухав Панас Якович і на десятки запитань Горленка не відповідав. Нарешті заговорив...

— Роман Льва Миколаєвича хвилює мене своєю разючою правдою. Тільки великий правдолюб міг так відверто писати, — перегорнув сторінки і зачитав: — «Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского, полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя, губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться — и делает аресты и, смотря по настроению своєму или начальства, держит в тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, — или ссылает на край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке, к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь дама...» Правда... Гірка правда нашої дійсності...

— Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, — зауважив Горленко.

— Так. Але в роздумах героя ми пізнаємо самого автора.

— Очевидно, ми пізнаємо його і в заповіді, до якої дійшов герой роману: «Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но должен любить их, помогать, служить им». Це заповідь великого мораліста.

— Але я своїх героїв не веду до такої заповіді. Вони йдуть іншими шляхами.

— Однак, Панасе, ти довго водиш своїх героїв. Час би привести їх до якогось берега. Толстой привів же Катю до свого берега. І ти міг би нарешті привести до якогось берега свою героїню роману... Тут конче необхідне примирення характерів.

— Ні! Не до примирення! Мої герої підуть до кінця своїми шляхами. Я схиляюся перед талантом Толстого, але інші ідеали вкладаю в свій роман. Хочу повести свою героїню до усвідомлення месницьких настроїв, до сподіванок на прийдешні часи, коли правда остаточно переможе кривду.

— Краще б ти без цих ідеалів закінчував роман. Твоя Христя вже багато вистраждала. Приведи її до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачі дякуватимуть.

— Ніколи! — Панас Якович звівся з стільця і почав ходити по кімнаті. — Наша дійсність ставить інші вимоги. Іншими шляхами треба вести героїв...

— Куди?

— Куди? — Панас Якович зупинився серед кімнати. В глибині очей наче іскра промайнула і згасла. — Куди? Саме це не дає мені спокою.

— Василю Петровичу! Ви наступили на найболючіший Панасів палець. Тепер він не спатиме всю ніч, — втрутилась Олександра Михайлівна. — Запрошую до чаю... А я зіграю улюблену Панасову сонату...

— Здаюся! Корюся! — Горленко поцілував руку Олександрі Михайлівні. — Завтра їду до Петербурга і ладен виконати перше-ліпше доручення в столиці.

— Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, — Олександра Михайлівна, посміхаючись, звернулась до Панаса: — Ти не заперечуєш?

— Не заперечую... Але у мене є інше прохання. Прошу довідатись, коли має намір Володимир Галактіонович Короленко прибути до Полтави. Є такі чутки...

Олександра Михайлівна не помилилася. Цієї ночі довго Панас Якович писав. У збуджених думках він зустрівся з героїнею роману «Повія», наче чув її голос: «Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!»

Якими шляхами повести безталанну жінку? Не до примирення стелеться її шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях і занотовує видіння пожежі: «Палає палац від гори і до низу, куріє садок, укритий жовтим димом... а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий...»

Коли вже засіріло надворі, в кімнату ввійшла Олександра Михайлівна.

— Чую, що перо твоє весь час шурхотить по папері. Не наважувалася турбувати...

Тихий ранок сизою голубкою воркував у вікно, проганяючи втому з думного чола.

 

* * *

В адресованому з Петербурга листі Горленко сповіщав, що він довідався про намір Володимира Короленка оселитися постійно в Полтаві.

Про цю новину Мирний розповів своїм друзям і лагодився зустріти Володимира Галактіоновича в перші ж дні його прибуття до міста. Але занадто ускладнились обставини в житті й діяльності письменника.

Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок, який нагадував собою старосвітські садибні споруди. Стояв він у кінці вулиці, звідки починаються кобищанські схили до надворсклянських лугів. Поруч — вуличка Чорний Яр виводить у балку.

Просторий двір, порослий травою. З протилежного боку — дерев'яна веранда. У кінці саду — дуби на березі прозорого ставка.

Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутір. Біля двору збиралися вечорами парубки й дівчата.

У будинку шість кімнат. У просторій вітальні поставили піаніно, етажерку. По стінах розвішано картини, малюнки, портрети. На столі — книги. З вітальні двері ведуть у їдальню, опочивальню й кабінет.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2076
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: