Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 26)

Жінка моя гаряче обійма Вас і запрошує до своєї власної хати, що хоч і далеченько від города (на 3-й Кобищанській вулиці), зате серед саду зеленого, на підгір'ї пишному примостилася і рада-радісінька прикрити Вас і від спеки сонячної, і від гаму та кіптяви городянської. Приїздіть, будь ласка!

До Вас усім серцем і душею прихильний П. Рудченко»

Дав прочитати лист Олександрі Михайлівні.

— Дуже добре, — зауважила вона. — Але чому твій лист звучить не тільки нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашій милій подрузі?

— Бо мені відомі деякі обставини діяльності Заньковецької. Прикрі недомовленості виникають у неї з Миколою Садовським. Може статися так, що цього разу доведеться слухати Наталку у виконанні не Заньковецької, а Ліницької.

— Приєднуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марію Костянтинівну в нашому домі, — неспокій бринів у словах Олександри Михайлівни.

— Крім усього, мені необхідно зустріти Марію Костянтинівну в творчих справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми «Лимерівна». То хотів би порадитись про закінчення роману «Повія», який я пишу вже багато років. Марія Костянтинівна чуло розбирається в колізіях жіночої душі.

— Це необхідно? — споважніло запитала Олександра Михайлівна.

— Так... Її поради вагомі для психологічних мотивацій. Недарма сонячний промінь, торкаючись землі, розпорошується барвами веселки. Такими я уявляю гру й товариське слово одержимої великим талантом акторки, їй дано силу проникати в найпотаємніші куточки людської душі, особливо жіночої.

 

* * *

Готуванням до свята заповнювалось усе дозвілля Панаса Яковича. Розуміючи його історичну вагу, він збирався використати зустріч для узгодження і координації багатьох заходів у культурному житті. Раз у раз надходили звідомлення про наміри багатьох діячів прибути до Полтави. Все це мало вилитися в демонстрацію і згуртування розпорошених демократичних сил української інтелігенції, що несла просвіток народним масам.

Напередодні свята пожвавився рух у місті. Прибув переповнений пасажирами київський поїзд. Ще раніше приїхали гості з Галичини та Буковини. На квартирі повіреного Миколи Андрійовича Дмитрієва відбувалася нарада членів комісії по улаштуванню свята. В ній взяли участь прибулі представники з інших міст.

Панас Якович приховував своє хвилювання. Але збентеженість його гості читали у виразі проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами.

Рухливий, енергійний Борис Грінченко, що прибув з Києва, гаряче говорив:

— Ми повинні протестувати проти заборони рідної мови. Протестувати! Всіма засобами протестувати!

— Але як? — запитував Микола Андрійович.

— Можна не піти на офіційну частину. А згодом з'явитися з вінками і влаштувати народне свято, — обізвався Василенко.

— Ні! — знову гарячився Грінченко. — Треба протестувати саме в ту мить, коли голова зборів заборонить комусь промовляти. Демонстративно маємо скласти свій протест!

Учасники наради завагалися.

— Я підтримую Бориса Дмитровича, — обізвався Панас Якович. — На свято прибудуть і наші друзі, і ті, що намагаються надати всій події казенно-офіційного змісту. Спостерігаючи всі перипетії в готуванні до свята, я зрозумів, що тут відбувається зіткнення двох тенденцій... Я б сказав, зіткнення двох протилежних сил.

— Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рішучими, — вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. — Наше, прибуле сюди, чернігівське драматичне товариство настроєне радикально.

— А може, нам досягти б якоїсь згоди? — обізвався представник «Нового времени» Горленко. — Шкода, що тут нема посла віденського парламенту Романчука. Мені відомо, що він за згоду, за примирення обох тенденцій. Адже й Котляревський говорив: «Де згода в сімействі...»

— Не про ту згоду йдеться в «Наталці Полтавці», — Коцюбинський, посміхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем.

— Отже, товариство, будемо рішучими... Нас підтримає молодь! — вів далі Грінченко. — На свято прибула й Леся Українка. Вона непримиренна. З нею чернігівська приятелька Андрієвська. До них прислухається радикально настроєна молодь.

— Витримаємо іспит...

— Не віддамо на поталу нашого Котляревського... У піднесеному настрої розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися люди, насторожено походжали поліцаї. Міщани збиралися до кладовищенської церкви. Тут дряхлий єпископ Іларіон відправив панахиду. А тим часом біля могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.

Після того служіння учасники молебства на чолі з єпископом рушили до пам'ятника на Протопопівській вулиці. Сюди прибув віце-губернатор Фонвізін з урядовими особами. Як тільки Іларіон обійшов з кропилом пам'ятник, віце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти покривало з пам'ятника. У віце-губернатора був такий урочисто-самовпевнений вигляд, ніби він хотів підкреслити, що недарма якийсь із його прадідів написав комедію «Недоросль».

Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаменті горельєфи: троянці-запорожці на чолі з Енеєм човнами відпливають у мандри, сцена з «Москаля-чарівника», постать Наталки з відрами на коромислі і біля неї пан возний.

Запанувала урочиста тиша. Віце-губернатор і голова управи стояли, ніби переможці, що виграли баталію... Але такий урочистий спокій тривав лише кілька хвилин. Делегати різних груп вінками оточили пам'ятник. На постамент зійшов Борис Грінченко і голосно зачитував напис на кожному вінку:

— Від письменників Києва: «Ти до нового всесвітнього життя збудив рідне слово»... Від Українсько-руського наукового товариства у Львові... Від Одеського літературно-артистичного товариства: «Батькові нової української літератури, славетному автору «Наталки Полтавки»... Від львівського товариства «Просвіта»: «Народному просвітителеві»... Від академічної громади в Галичині: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть»... Від товариства українських дівчат у Львові...

Покладення кожного вінка супроводилося гучним «Слава!». Тисячні голоси лунали на вулиці. Нарешті всі вони злились у неугавне, урочисте й грізне «Сла-а-а-ва-а!».

Віце-губернатор, єпископ, урядові особи десь зникли. Перемогло народне свято...

Почалось урочисте засідання міської думи в театральному залі гоголівського будинку. Засідання відкрив міський голова Трегубов. У президії зайняли місця й члени управи губерніального земства з головою Лизогубом Федором Андрійовичем.

Губернаторську ложу заповнили найзначніші офіційні особи, серед яких — єпископ, віце-губернатор і неодмінний радник Філонов.

Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасові побратими. Серед них він пізнав непримиренного Гната.

Відкривши засідання, Трегубов зачитав пишномовну привітальну телеграму губернатора Урусова:

«З берегів Леману, оспіваного Вольтером, Руссо і Байроном, моя думка переноситься до любимої вітчизни, і, приєднуючись до святкування відкриття пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синові нашої дорогої Полтави, я прошу прийняти і передати міському громадському управлінню моє поздоровлення».

Ще тільки дочитував голова привітання князя Урусова, як на гальорці хтось роблено кахикнув. Панас Якович пізнав — так кахикав залізничник Гнат, коли хотів висловити своє заперечення. З прихованою усмішкою в очах поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторської ложі, їх підхопила президія і дехто в залі.

Після запитання телеграми губернатора єпископ Іларіон залишив ложу. В його блідому, засохлому обличчі можна було бачити задоволення з того, що, мовляв, недарма я кропилом орудував сьогодні, щоб свято проходило з усією офіційною чемністю. В ложі залишився віце-губернатор з своїми підручними. Не криючи своєї тривоги, туди поглядав Трегубов. Він надав слово для довідки про історію побудови пам'ятника книгареві української книгарні Маркевичу.

Наступні виступи жінок — Олени Пчілки та Єфіменкової — викликали пожвавлення в театрі. «На сторожі коло їх поставлю слово!» — останні слова Єфіменкової злилися з овацією.

Від губерніальної земської управи привітання виголосив голова Лизогуб Федір Андрійович. Він говорив з таким незаперечним пафосом, ніби давав управителям вказівки в якомусь із своїх маєтків. Слухаючи його, Панас Якович похитав головою.

— Чого ти, Панасе? — запитав Василенко.

— Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на ешафоті, а цей ніби гріхи його замовляє своїм ліберальним вірнопідданством. По-іншому говорив би сьогодні наш друг, член таємної «Унії» Дмитро...

— Можна пишатися добірною промовою земського пустобреха.

На трибуні львівський делегат, член австрійського парламенту Романчук, потрясаючи своєю сивою чуприною, вишколено сипав цілими жмутками урочисто-патріотичних слів. Першим зааплодував йому в ложі віце-губернатор, а на гальорці знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов посадив Романчука в президії поруч з головою губерніальної земської управи.

Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.

— Це ж той, — тихо звернувся до нього Василенко, — про якого Франко сказав: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала».

Інакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя Стефаника. Ніби представлені тут дві Галичини — одна в особі Романчука, а інша, демократична, в особі Стефаника.

Красиво й переконливо вітав галичанин Студинський, закінчуючи промову:

— Він підняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!

Ще виступали галичани, буковинці. Від чеської громади вітав Коварджик...

Професор Харківського університету Сумцов говорив повільно, ніби викладав свої історико-філологічні дослідження з висновками:

— Не бідний той народний грунт, на якому могли вирости такі спостережливі й чулі письменники, як Іван Петрович Котляревський.

Тільки ступив на трибуну представник Чернігівського драматичного товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрівся поглядом з віце-губернатором, що неспокійно засовався в кріслі. Фонвізін не зводив очей з голови зборів. Трегубов читав загрозу в тому погляді. Його чотирикутна постать ніби наїжачилась і набубнявіла.

— З того часу, — лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, — забуте й закинуте під сільську покрівлю слово, наче фенікс з попелу, воскресло знову і в устах батька нашої української літератури Івана Котляревського гучно зазвучало по всьому світу!..

Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на віце-губернатора, який чимдалі більше хмурив брови, пускаючи загрозливі стріли на голову зборів.

Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрієвська від Чернігівського драматичного гуртка. На голові в неї солом'яний капелюшок. Світле волосся, блакитні великі очі й чарівна усмішка — дівчина швидко привернула увагу слухачів. Вона, позираючи на Лесю Українку, яка відповідала їй схвальним поглядом, почала:

— Шановні панове!

Тут сталася несподіванка. Трегубов, зустрівши нищівний погляд Фонвізіна, почав дзвонити. Але дівчина продовжувала.

Голова дзвонить, не даючи промовляти. Віце-губернатор підіймається з крісла, ще раз кидає грізний погляд голові і виходить з ложі. Радник Філонов залишається. Він зводиться, тримаючись за ефес шаблі, наче збирається придушувати чергове повстання.

Зблідлий Трегубов продовжує дзвонити. Вловлюючи хвилину, дівчина настирливо знову:

— Шановні панове!

Нарешті тремтячим голосом звертається Трегубов:

— Панове! На цьому урочистому засіданні не повинно бути місця демонстраціям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень!

З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання і розлігся визивний сміх. А відтак знявся галас. Чулися вигуки:

— Ганьба!

— Дайте говорити дівчині!

— Свободу дайте!

Як хвиля під час прибою, прокотився по театру рокіт від гальорки до залу. Здавалося, що й розвішані на другому ярусі портрети Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Костомарова заворушилися. А Шевченко в срібній рамі ніби ожив і гнівно, заклично поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дівчині.

Знову калатав у повітрі дзвінком голова, не давав промовляти.

На сцену швидко підіймається харківський присяжний повірений Міхновський. Галас спадає.

— Мені доручено зачитати привітання, написане тою мовою, яку відродив у літературі Котляревський, — виразно говорить Міхновський. — Якщо виступати на святі Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а привітальну теку залишаю президії зборів, — кинув на стіл.

Знову галас, дзвінок голови. Міхновський не сходить зі сцени.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: