Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 27)

— Прошу, — продовжує він, — записати в протокол засідання мій протест і дати виписку для оскарження в сенат.

— Правильно! — загули голоси.

Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити? Дівчина кидає і свою порожню теку на стіл президії, сходить зі сцени, зустрінута обіймами Лесі Українки. Підіймається чернігівський повірений Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють враження.

— Я підтримую законну вимогу повіреного Міхновського і приєднуюсь до його протесту.

Трегубов надає слово співробітникові «Орловського вестника» Чоботарьову, сподіваючись якогось захисту.

— Друзі! — почав Чоботарьов. — Ми прибули сюди з Орловщини на народне свято. Нас обурює таке становище. Я — орловець — приєдную свій протест, погоджуючись з попередніми ораторами!

У залі не змовкали вигуки, їх підтримувала гальорка.

— Ганьба!

— Дайте свободу ораторам!

— Геть узурпаторів!

— Свободу дайте!

Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кілку.

На сцену виходили один за одним представники, що мали читати свої привітання. Вони демонстративно забирали тексти привітань, а порожні теки клали на стіл президії.

Першим піднявся з місця Василенко, за ним Панас Якович та Короленко, демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й інші.

Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до Лизогуба.

Швидко театр опустів. Горленко неохоче виходив, невідомо до кого промовляючи:

— Яку ж кореспонденцію я подам до «Нового времени»? Таку справу тихо та мирно треба чинити.

Лише президія залишалася за столом. А над нею висів у позолоченій рамі портрет імператора, який байдуже дивився на опустілий зал.

На вулиці ще купчилися люди. З'явилася поліція, щоб «пресекать демонстрацию» за вказівкою віце-губернатора Фонвізіна.

До Мирного підійшов Короленко.

— Маю з вами говорити, Панасе Яковичу. — Разом пішли вулицею, запрудженою збуреними людьми.

Де групувалася молодь, почувся заспів жіночих голосів:

Шалійте, шалійте, скажені кати,

Годуйте шпіонів, будуйте тюрми...

Пісню підхопили десятки голосів. Залунала, набуваючи чимраз більшої потужності, мужня мелодія, наче виривалися з обіймів печалі слова й шукали простору та волі.

— Вперше чую таку пісню, — звернувся Короленко до Панаса Яковича.

— То галичани подарували її Котляревському. Незабаром появився Філонов на коні. З ним жандарми. Фінал першого дня святкування Котляревського завершувався втручанням найлютішого чиновника адміністративної влади в губернії. Будучи залежним від його свавілля, голова міської думи Трегубов відклав до наступних засідань розгляд численних привітань, їх поступило російською мовою 208, українською — 238 та решта чеською і французькою мовами. Не змогли висловитися на святі прибулі гості з Америки та європейських країн *

* Подається за матеріалами мемуарної монографії полтавського журналіста Дмитра Іваненка «Записки й воспоминания», 1910, Полтава. За цією монографією наведено текст вітальної телеграми губернатора Урусова та вміщено дані про офіційну частину відкриття пам'ятника і черговість виступів на урочистому засіданні.

 

* * *

Художня частина свята відбулася 31 серпня у гоголівському музейному приміщенні поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з перших ілюстраторів «Енеїди» художника Порфирія Мартиновича, який виконав їх у студентські роки, навчаючись разом з відомим Сергієм Васильківським у Петербурзькій художній академії. Тоді студента Мартиновича палко підтримував у цьому один з фундаторів Товариства передвижників Іван Крамськой. Тепер, живучи в Костянтиноградському повіті, престарілий Мартинович привіз дарунки свого таланту на свято, де його зустріли з великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через проекційний ліхтар ілюстрували діапозитиви малюнків.

Панас Якович не міг не висловити свого прихильного ставлення до художника — не тільки ілюстратора, а й талановитого побутописця. Та й своїм життям Мартинович нагадував багатьох бездольців, до яких виявляв особливий інтерес і співчуття письменник-реаліст.

Літературно-художній ранок, присвячений пам'яті Котляревського, відбувався без представників адміністративної влади, що покладалась у цьому разі на пильнування таємної служби поліцейського управління.

Відкрив збори Микола Садовський декламацією:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину;

На калині одиноке

Гніздечко гойдає, —

А де ж дівся соловейко?

Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченкові слова вірша «На вічну пам'ять Котляревському».

Уривки «Енеїди» читає Михайло Старицький. Довгі сиві вуса, острішки гострих дорідних брів, пломінь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей — як той мандрівник з Енеєвої ватаги...

У перерві Панас Якович зустрів Володимира Галактіоновича. Він тримав розгорнуту газету «Полтавский вестник», наповнену з початку до кінця статтями, повідомленнями про Котляревського та відкриття пам'ятника. Газета відкривалася статтею Бориса Грінченка.

— Газету не можна обвинувачувати у відсутності лібералізму, — посміхався Короленко. — Ще нема й року, як почала жити в Полтаві перша приватна газета, а успіхи наявні...

— То завдяки енергії Дмитра Іваненка. Він охоче вміщає й мої етнографічні нариси, — додав Василенко, що підійшов до приятелів.

— Будете тут? — запитав Короленко, показуючи на повідомлення в газеті:

«31 серпня в ресторані «Монголія» відбудеться обід для шановних гостей, прибулих на відкриття...»

— Завітаю.

— Зустрінемося там...

Після перерви — концерт. Диригує Микола Лисенко. На завершення — вистава «Наталки Полтавки» з участю славетних братів Карпенка-Карого, Саксаганського, Садовського...

Сталося так, як і припускав Панас Якович, — роль Наталки у ювілейній виставі виконувала акторка Любов Ліницька.

В ресторан «Монголія» Панас Якович лише завітав, бо поспішав до себе на Кобищани, куди мали прибути приятелі. Разом з ним поїхав і Василь Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи доручення Івана Франка. Така розмова відбулась у домашньому кабінеті Мирного.

— Маю особисте прохання до вас від Івана Яковича Франка і звертання нашої Українсько-руської радикальної партії, — почав Стефаник.

— Я схиляюсь перед Іваном Яковичем і радий виконувати його прохання.

— Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтаві, нашу радикальну партію, як партію переважно селянської демократії.

— Демократичні й соціалістичні ідеали радикалів мені дорогі... Але партія радикалів — це своєрідне явище для

Галичини... У нас розкриваються ширші демократично-революційні обрії.

— Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, їдучи сюди, мав намір обов'язково побувати в Петербурзі і зустрітися з Максимом Горьким, почути його живе слово. Радив мені Франко зустрітися з ним і передати низький уклін. Довідався, що Горький десь виїхав. Шкодую, що не відбудеться сподіваної зустрічі.

— Передайте Іванові Франкові, що його прохання виконуватиму, — повернувся Мирний до попередньої розмови. — По можливості об'єднаю групу прихильників.

— Це добре. Інформуватиму Франка про наслідки нашої розмови...

У вітальні вже сходилися гості, їх приязно приймала Олександра Михайлівна, знайомила з своїми дітьми.

— Це наш найстарший — Вітя — одинадцять років має… Навчається в гімназії. І Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише починає буквар гортати й малюнки вирізує...

— Ні, не вирізую... Татко заборонив, — засоромився хлопчик і закрив обличчя материною спідницею.

— Бачите, який, — сміялась Олександра Михайлівна. Забрала дітей, відвела в дитячу кімнату. Повернувшись, сіла за фортепіано. Полилися мелодійні звуки. Гості невимушено вторили:

Ой що ж бо то та за ворон,

Що по морі крякає?

Ой що ж бо то за бурлака,

Що всіх бурлак збирає?

— От і зібралися бурлаки під твою покрівлю, Панасе, в твоє кобищанське гніздо, — Олена Пчілка обняла Олександру Михайлівну.

— Дякую, друзі, за увагу... Прошу до столу.

— Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, — заперечив Микола Дмитріїв. — Оце ми розмовляли з Ольгою Петрівною... Є така думка, щоб організувати видання в Полтаві журналу і дати йому назву «Рідний край».

— Хороша думка. Я пристаю на таке діло, — підтримав Михайло Старицький.

— Коли про це зайшла мова в моїй хаті, то мені належить гаряче привітати друзів.

— І стати на чолі редакції журналу! — додав Василенко.

— Ні... З багатьох міркувань належало б очолити журнал Миколі Андрійовичу як повіреному. Та й без Ольги Петрівни не обійтися.

— Згода! — відповіла Олена Пчілка. — Тяжка справа... Мине не один рік, поки доб'ємося дозволу.

— Не впадай, мамо, у свої вагання! — обізвалася Леся Українка. — Події розгортаються... Може, околіє скоро отой шеф жандармів...

— Лесю, ти занадто оптимістична й радикальна. Не так воно все діється, — застерігала мати.

— Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хід подій з високих гір, а не з тихої долини... Запрошую все наше товариство до себе, в «Зелений гай», під Гадячем. Там я прочитаю свої нові вірші, поеми.

— Та й на Драгоманову гору завітаємо, — додала Олена Пчілка.

— Про таку подорож я давно мрію, — погодився Мирний.

Леся заграла на фортепіано, приспівуючи:

Сміливо, друзі...

— Завжди вона щось вигадає, — хитала головою мати. Ще дужче Леся вдарила по клавішах. До неї підійшов Панас Якович, тепло, по-батьківському поклав їй руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспів. На верхів'я широкого ясновидства підіймала його нова сила.

 

* * *

Хата на Драгомановій горі за тридцять літ відтоді, коли зустрічався тут Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся під ношею часу. Покошлана вітрами солом'яна покрівля почорніла, місцями взявшись зеленкуватим мохом.

Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи її в сонця та вкорочуючи його літню орбіту. Застиглі в таємничих передчуттях сади випромінювали щедроти землі пахощами переповнених щільників та достиглих плодів. Задумливо оглядали птиці спустілі від пташенят гнізда; лише безжурно юрмилися горобці, розсипаючи дрібнодзвонне цвіркотіння по городах, тинах і деревах. Стоячи на одній нозі, лелека мудро вимірював простори далекого лету.

Олена Пчілка сіла на призьбі під навислою стріхою.

— Тут я, — мовила, — ще дівчинкою колись ранками вигрівалася проти сонця... Примощуйтесь, друзі, де хто може.

— Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчілкою. Можеш і на карнизі присісти, — Панас приліг біля призьби на зів'ялій траві.

Гості розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною скатертиною.

— Пригадую цю скатертину дуже давно, — поважно обізвався Михайло Старицький, сідаючи на трухлявий пеньок. Біля нього знайшов собі місце і Микола Лисенко.

— Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А він поїхав у чужі краї, залишивши скатертину в цій хаті.

Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.

— Пригадую, як ми на цьому подвір'ї зустрічалися. Скільки тоді райдужних надій плекалося в наших молодих серцяхі Приніс оце сюди я своє пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, — крізь імлисту поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче він намагався виглянути з минувшини в майбуття.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2076
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2300

Пошук на сайті: