Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 29)

Коли ж виїхав уже з міста, то думками ще не розставався з ним. Просив фурмана не гнати швидко коней, оглядав давно знайомі гаї, байраки та плеса. Краєвиди викликали милі спогади. Ніби знову поверталися забуті пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучої юності.

Та поволі виривалася думка з обіймів минулого й ластівкою закружляла над рідною оселею. Старші сини десь уже в школі. А менший — з Олександрою, дома. Але чому вона була такою засмученою, коли випроводжала в дорогу, ніби крила якісь таємниці. І раніше помічав нервування дружини, але не міг дати ради. За останній час, особливо після губернаторського бенкету, вона виявляла розгубленість, часом впадала в мовчанку. Тоді прозорі очі вкривалися серпанком смутку. Перестала грати на фортепіано. Але кого винити в цьому? Може, справді він винен у її нервуванні? Іноді бачив її заплаканою. На запитання не відповідала або обмежувалася стислим «так», «минеться».

А праця по службі весь час збільшувалася, до того ж творчі задуми забирали все дозвілля. Інші чиновники справді більше віддавали часу своїм дружинам. Картав себе і забігав думкою до кобищанського будинку, хотів цього разу найтепліше зустріти дружину. Везе їй вишивані червоним та чорним подарунки. Хочеться побачити в її мрійних очах тиху радість і послухати гру на фортепіано. Роздумами скорочувався нудний шлях...

Ось і Полтава. Сутінками крилися вулиці, коли прибув до власного дому. На порозі зустріла няня. З виду побачив — щось сталося.

— Олександра Михайлівна де? — тривожно, запитав.

— Поїхали...

— Куди?

— Сказали, що в Карлівку до Шейдеманів.

— До Шейдеманів?!

Вибігли діти, обіймали батька.

— Мама поїхала... Мами нема дома, — розпачливо повторювали.

Сіли вечеряти. Панас Якович намагався не виявляти своєї схвильованості, розважав дітей. А коли мимохідь поглядав на стілець за столом, де завжди сиділа Олександра, то діти, вловлюючи неспокій батька, переглядалися між собою.

Коли всі поснули, Панас Якович підійшов до фортепіано. Воно було розкрите, ноти не прибрані

Ще довго сидів у кабінеті. А поруч бюст Шевченка. Наче чув слова:

Минають дні, минають ночі,

Шелестить пожовкле листя.

За вікном справді тоскно шелестіло листя, а над верхів'ями дубів незрадливо сяяли зорі.

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись...

Благальне звучали слова Кобзаря, наповнюючи болем невсипучі думки.

 

* * *

Лагодився виїхати в Карлівку, щоб відшукати Олександру. Але з кожним днем обтяжували службові справи. Якась лихоманка потрясала урядові кола, приносячи недобрі вісті з Далекого Сходу.

В Полтаві лютував Філонов, а ім'я міністра внутрішніх справ генерала Плеве звучало з кожним днем погрозливіше. Чиновники ладні були молитися шефу жандармів. Ширилися чутки: «Плеве заборонив», «Плеве попередив», «Плеве дав наказ». Були такі, що мовчали при згадці високої особи або хмурили чоло. Чимало знаходилось і тих, у кого гнівом наповнювалися очі, коли заходила розмова про всеросійського сатрапа.

Плеве до того наводнив місто жандармами, справниками, що їх стало більше, ніж книжок у книгарнях.

Не минула ласкавої уваги шефа жандармів демонстрація під час відкриття пам'ятника Котляревському. Над Полтавою, як і над усією країною, нависали зловісні хмари. Це помічав Панас Якович і по роботі в казенній палаті, і по запроваджуваному цензурному режиму.

Генерал-губернатор Урусов підозріліше й суворіше потав ставитися до робот службовців у державних установах, вбачаючи всюди крамолу, навіть у діяльності земства. Він запроваджував суворий нагляд за службовими особами. З цією метою давав необмежені повноваження Філонову, вокладаючись на його тверду руку й жандармську вправність.

З дня на день чекав Панас Якович прийому в губернатора. Після перебування в Полтаві міністра Плеве князь Урусов став жорстокішим і роздратованішим.

Повертаючись пізно з роботи, Панас Якович знаходив утіху в зустрічах з своїми друзями. Найчастіше заходив до нього Василенко. З ним зустрічав і різдвяні свята. Вперше довелося святкувати без дружини. Олександра Михайлівна не поверталася з Карлівки.

— Вікторе Івановичу, — звертався до друга, — розділи мою самотність на свята. Разом поколядуємо.

— Добре. Я можу запросити таких колядників, що й земля під ними загуде. Вдаримо, як циган рядном, лихом об землю. А тим часом все перетовчеться та перемелеться...

Ще ніколи в Панасову хату на Кобищанах не сходилося стільки колядників, як цього року. Стіл у вітальні було густо заставлено їжею та напоями. Колядували у дворі, під вікнами й у вітальні.

Славили в колядках господаря, бажали щастя всьому роду. Завітала разом з колядкою в хату немеркнуча краса, в якій єдналися дарована землею родючість з вродою й честю людини.

Віктор Іванович організував з колядників добірний хор ї сам керував ним. Усю вітальню заповнили співаки. Від дотепів, сміху аж трусився весь будинок.

Змагалися співами дівчата з парубками. Прославлялася врода, хоробрість у козацьких походах, висловлювалися сподіванки щасливих зустрічей.

Ой добрий вечір, пане господарю!

Радуйся, ой радуйся, земле!

Вимітай двори, застилай столи!

Клади калачі з ярої пшениці!..

Буде до тебе три гості разом.

Привітання гостей розчулило Панаса Яковича, ї він уважно вловлював слова колядки, як тривожну передвістку.

Що то перший гість — тепле сонечко,

А другий же гість— ясний місяченько,

А ще й третій гість — зоря ясная...

Саме в цей час розкрилися двері вітальні, й ввійшла вся засніжена Олександра Михайлівна. Вона здивовано зупинилась. Колядники продовжували:

Ой добрий вечір, добрий вечір...

— Мамо! Мамо! — кинулися до матері діти. — До нас коляда прийшла!

Наче зачарована несподіваним сном, Олександра стояла, не рухаючись з місця.

— Прибула? — тамуючи докором радість, обізвався Панас Якович і почав здіймати з неї засніжений кожушок.

Колядники продовжували співи. Хвилину слухала Олександра, а потім сіла за фортепіано і взялась добирати мелодію колядки. Тоді ще злагодженіше зазвучали голоси. Панас Якович не відривав свого погляду від дружини. Збуджене після морозу лице пашіло, як колись, коли вперше слухав її гру. Підійшов, ніжно поклав руку на плече. Колом обступили діти, зазираючи в обличчя матері.

Нова радість стала,

Як на небі хвала...

— Нова радість... Пізнаю її, — тихо, як молитву, шепотіла Олександра.

 

* * *

Кожен день нового року приносив тривожні вісті. Нарешті мала відбутися зустріч Панаса Яковича з генерал-губернатором. Всеросійський жандарм Плеве лютував. Частішали арешти, ув'язнення без суду.

Кожного дня Панас Якович переглядав оголошення й офіційні повідомлення в «Киевлянине», звертаючи увагу на загострення взаємин з Японією. Газета за 29 січня 1904 року привернула увагу оголошенням про виступи в Києві трупи Саксаганського й Садовського. Сповіщалося про вистави .п'єс «По ревізії», «Запорожець за Дунаєм» та про черговий бенефіс Карпенка-Карого в комедії «Хазяїн». Радів за свого побратима.

Перегорнувши сторінку «Киевлянина», прочитав:

«ВЬІСОЧАЙШИЙ МАНИФЕСТ...»

У ньому сповіщалося про початок війни з Японією. Тяжкі думи облягли, розтривожили Панаса. Нічого не сказавши дружині, поспішив на службу.

Тепер робота в казенній палаті стала ще напруженішою. Прийом у генерал-губернатора було відкладено. Увагу князя цілковито полонили невідкладні справи мобілізації та воєнних поставок. З кожним днем ширилися чутки про поразки російського флоту, про загибель «Варяга», про блокаду Порт-Артура. Газети стримано повідомляли про фронтові події, які глибоко хвилювали кожного громадянина. В міському парку вечорами зазвучали тужні звуки вальса «На сопках Маньчжурії», що супроводився іноді приспівом:

І плаче народ, проклинає війну.

Прокляття війні, прокляття війні.»

У цих звуках хрипіла, захлинаючись, вся миколаївська імперія і стогнали поневолені народи.

Тривожно минали перші місяці війни, всюди точилися розмови про Порт-Артур. Почали прибувати ешелони з пораненими, а з ними ширились прокляття. Арештантські роти на Сінній площі переповнювалися людьми в сірих халатах.

Розливалися плеса Ворскли, а над ними стелились риданнями дівочі веснянки. Ринула повноплинно вода, миючи коріння дубів та зітхаючи серед урвищ.

На ранніх зорях уставали люди, чекаючи нових повідомлень, а вечорами прислухалися до веснянок, бо найправдивіший голос криється в пісні. Про це не раз Василенко говорив Панасу Яковичу.

Разом вони сумували, коли одержали звістку про наглу смерть Михайла Старицького 27 квітня 1904 року. Поїхав хоронити побратима Віктор Іванович, а Панас не зміг з ним подорожувати, бо відповідальній службовій особі виїздити можна лише за дозволом генерал-губернатора. Князь Урусов тримав на місцях усіх чиновників губернії.

Що робити? Виїхати нелегально, на кілька днів залишивши роботу? Тоді посипляться доноси таємних агентів, і справа дійде до самого невблаганного й жорстокого блюстителя порядків імперії міністра Плеве. А це ж його приїзду разом з імператором Миколою чекав з дня на день губернатор. Вся явна і таємна жандармерія готувалася до цієї події,

Кілька днів Панас Якович ходив засмучений під враженням звістки про смерть друга і побратима. Минув лише рік, як зустрічався з ним на відкритті пам'ятника Котляревському. Журбою повилося серце. Пригадувались слова написаного Михайлом того ж року вірша:

Ох, тяжко! Під гнітом пошарпане серце холоне,

Здається, що я, і брати, і все рідне у морі

кривавому тоне,

А зверху ще давить якась невміркована сила.

Невже під ногами у мене чорніє розкрита могила?!

Після служби блукав навмання вулицями. Зустрів молоду жінку в жалобі. Очі заплакані. Навіть зупинився. Але жінка тоскно пройшла повз нього, понесла свою журбу за рідним, що загинув десь на сопках Маньчжурії.

А в паркові ридально звучав мотив вальсу:

Прокляття війні, прокляття війні...

Стелилося те прокляття відгомоном аж на плеса, перегукуючись з ледве чутним квилінням журавлів...

Повернувшись додому, усамітнився в кабінеті. Не давали покою думки, заповнюючись мотивами реквієму на смерть друга. Писав: «Не стало невсипущого трудівника на нашій літературній ниві, котру він немало збагатив своїми коштовними перекладами і самостійними талановитими творами. Не стало щирого робітника задля розвою нашого кону, що допомагав піднести його високо угору не тільки своїми мистецькими працями, а й ще своїм хистом вишукати дотепних людей до того діла, зводити їх до гурту, обминути деякі припони та заборони. Не стало гарячого поборника за добро та поспіх свого народу, за його мову та пісню, за всі ті віками нажиті духовні ознаки... Великий жаль проймає наше серце, що неминуча смерть вирвала між. нас таку значну задля всього нашого краю силу і зяє на нас своєю чорною домовиною» *. Заадресовував листа шанувальникам пам'яті Старицького.

* Панас Мирний. Зібр. творів: У 7 т. — К., 1971. — Т. 7. — С. 509. 549

 

* * *

Розмови про події на Далекому Сході ширились у місті й знаходили відгуки на селах. Навіть повітря наснажувалося задухою передгроззя.

На початку травня на Полтавщину прибув сам імператор, щоб піднести підупалий дух вірнопідданства. Імператора супроводжував великий князь Олександр Михайлович та неодмінний супутник у «небезпечних» поїздках його величності шеф жандармів Плеве.

За імператором всюди слідував генерал-губернатор Урусов. При нагоді він протягував уперед голову, щоб виказати свою вірнопідданість зачіскою та вусами, підстриженими на імператорський кшталт. А великий живіт туго затягав блискучим поясом, бо в його утробу могли б вміститися три імператори. Невідступне прямував за ним і Філонов, не відходячи від свого шефа та намагаючись уловити його настрої в кожному русі пухкої руки чи у виразі гарбузоподібного обличчя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: