Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 5)

Сонце, низько лягаючи на захід, щедро обсипає червонястим промінням шорстке листя. Те проміння всотує в себе велетенський дуб, угамовуючи невситиму жагу свідка багатьох подій, вкритих сивиною часу...

По шляху з наближенням до Полтави частіше зустрічалися подорожні. Промчить розкішний ридван, курявою обдасть піших заробітчан, що несуть на продаж свою силу, а може, і вроду. Ступала ж тут нога й незабутньої подруги. В думці бриніли скорботно слова її матері: «Будете в місті, відшукайте...» Коли б відшукати, почути рідний голос, почути недомовлену казку, недоспівану пісню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить вловлював у шелесті дубів звабливий голос, що ронить надії в розкриту для почуттів душу. Пригадалось...

Це трапилось весною, коли з неба щедро лилося золото сонця і земля вдягалася в пишні, барвисті шати. Ішов з нею заквітчаною першими польовими квітами степовою доріжкою. «Ти — польова царівна», — тихо говорив. Стала, випросталась. На чолі ніби 'забриніли колоски пшениці, а очі увібрали найяснішу блакить неба. Тоді в її голосі пізнав мелодію повені на Пслі... Сутінками кутався шлях. Потомлені коні уповільнювали ходу.

— Ось уже й Полтава, — обізвався фурман. Вечірньою пітьмою місто зустрічало подорожніх. При-марно помережані ліхтарями вулиці крили в собі таємниці. Наче виповзала кудлата потвора із темені, блимаючи тьмяними очима.

Полтава... Місто слави і безслав'я... Місто тридцяти церков, пам'ятників і розкішних будов. Місто п'ятнадцяти тюрем і сорока шинків. Полтава — стародавнє місто...

 

* * *

Невеликий під солом'яною стріхою будинок 14 на Монастирській вулиці належав небагатому дворянинові Осипу Адешелідзе. Кілька вікон з пофарбованими в синій колір віконницями виходили на тиху, порослу споришем вулицю, що слалася вниз на долину в підніжжя Монастирської гори. На неї виходило й вікно кімнати, в якій оселився Панас Рудченко.

У протилежний бік вулиця вела до центральної площі міста, оточеної колом державних будинків. Своїми колонадами вони змагалися з пам'ятником Слави, поставленим у центрі розкішного дубового парку. Щоб дістатися сюди з Монастирської вулиці, треба обійти архієрейський сад, на тінявій алеї якого причаїлася древня церквиця, яку відвідував колись полковник Пушкар — сподвижник Богдана Хмельницького.

Цією дорогою о дев'ятій годині ранку простував Панас Якович на службу щоденно. На хвилину зупинявся біля розлогих дубів і вчасно з'являвся до полтавського казначейства, де влаштувався працювати помічником бухгалтера.

Повертався з роботи о четвертій, лягав перепочити на канапці, біля якої повісив подарований матір'ю вишиваний рушничок.

У першу неділю пішов оглядати місто. Зір приваблювали не крамниці, в яких кишіли люди, а краєвиди, що відкривалися з гори від собору. Серед дібров і лугів химерно вигиналася, звиваючись вужем, Ворскла. Мовчазне високе небо вкривало своїм спокоєм ледве осяжну зором далечінь. Ось ніби виринула з надр землі, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи задимленою пащею. Вперше Панас Якович спостерігав таке диво. То мчить поїзд по нещодавно прокладеній через Полтаву залізниці Харків — Кременчук. Перша залізниця з'єднала Полтаву з промисловими і торговими містами.

Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далі — до залізниці. На станцію прибув пасажирський поїзд. Багато люду вийшло з вагонів — купці, ремісники, чиновники, жандарми. Підійшов до паровоза. Велетенська машина чмихає паром. На машині вештаються машиніст і кочегар. Не встиг гаразд розглянути, як загудів паровоз і поїзд рушив.

Стояв, дивився услід. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе вона моїм землякам? Чи перемога розуму заясніє волею і добробутом для народу? Чи, полегшуючи працю, віддасть та машина свою силу народній справі, чи, може, ще посилить гноблення?

Ось промчав товарний поїзд. Встиг прочитати на вагонах: «Одеса», «пшениця», «борошно». Загуркотів поїзд по мосту через Ворсклу, лише показав свій невловимий хвіст.

Повертаючись, Панас зупинився на Подолі, де було пристановисько чумаків. Слухав чумацьку пісню, і вона звучала прощальним голосінням, що виринало з глибини століть, розносячи кигикання чайки та гомін степових вітрів. Занепокоєний думками, пішов на Монастирську гору, з якої небо здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля ніби зомліла в барвистій позолоті, заколисана тишею.

Країна прозорого неба, плідних садів, родючих нив, тихих рік і приязного сонця. Країна тяжких зітхань, жіночої скорботи, гомінких пісень і таємничого шелесту вікових дубів. Любов синів до неї увінчана тортурами... Яке серце може збагнути ці химерні контрасти, не стискаючись до болю?

Тут, на зміну древньої стоянки скіфів — скотарів та хліборобів — оселилися слов'яни, що витримували напади печенігів, половців і зазнали руйнівної навали татаро-монголів. Минали століття, й підіймалась з руїн стара Лтава, щоб розквітнути славним містом, прибравши ім'я Полтави.

Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його архітектурі читав історію міста, пізнавав у мистецькому ліпленні й різноманітності форм епоху козацького ренесансу на Україні Недаремно славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищій горі саме в роки визвольної війни українського народу проти іноземного панування. З високої, на сорок п'ять метрів, дзвіниці далеко видно Лівобережжя.

Не раз ступала на цю гору нога Івана Котляревського. Малював цей монастир Тарас Шевченко.

Широкі простори відкриваються звідси на північ, на схід і на південь. Ледь леліє в сизій імлі Ворскла, пригортаючи до своїх кучерявих берегів задумливі села й хутори. Уявлялося Панасові, що він з цієї гори побачив широкі простори світу. Вдихав повітря, наче пив джерельну воду. Відчував, як вливалася в нього нова сила й мужність. Кому віддати її?

Де знайти побратимів, щоб прямувати до високої мети, до якої лежить давно наболіла душа?

Уже сходив з гори, як його зупинив середніх років громадянин, що ніс скрипку в футлярі. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка посивіле волосся та розкуйовджені вуса надавали йому вигляд якоїсь стихійної впертості й незалежності.

— Ви не тутешня людина? — запитав приязно твердим мелодійним голосом. — Вперше зустрічаю на цій доріжці.

— Недавно став тутешнім.

— Отож... Милуєтесь красотами Полтавщини?

— Ці красоти для всіх...

— Не всі їх розуміють...

— Вам видніше, якщо ви справді музикант.

— Я лиш любитель... Граю на скрипці. Керую хором, любительським оркестром. Мене звуть Гордій Павлович Гладкий.

— А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомі, — подав руку.

Несподіваний знайомий видався говіркою привітною людиною.

— Ходжу оце на саму гору і там граю. Здається, мелодійніше звучать струни. Сиджу собі та граю. Ніби й ковила нагинається від звуків, і хмари пливуть повільніше. Вловлюю думкою навіяні вітром мотиви, а струни підхоплюють їх, народжуються звуки. Іноді сходиться молодь послухати мою гру. То для мене велика честь.

— Заздрю вам...

— Не заздріть... Я самотня людина. Оце найщиріша моя подруга, — показав на скрипку. — А ви граєте на чомусь?

— Граю на власному серці, та роздумах тяжких.

— То невловима музика... А на якомусь знарядді?

— Трохи бренькаю на гітарі.

— То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожної субот там збирається наш гурток. Граємо, співаємо. Кому що...

Розмовляючи, Гордій Павлович дійшов аж до будинку на Монастирській вулиці.

— До зустрічі в клубі...

— Прошу завітати до моєї кімнати, — роздумуючи, запросив Панас Якович.

Гордій Павлович завагався, але спокійний, доброзичливий погляд співбесідника переконав його.

— Добре... Не заперечую. До розкішних домів не заходжу, а під солом'яну стріху можна.

Увійшовши в кімнату, гість звернув увагу, що на столі лежало чимало книг. Упав у вічі «Кобзар». Рука простяглась до нього.

— Ви читаєте Шевченка?

— Не тільки читаю, а й знаю напам'ять більшість його творів... Прошу сідати.

Гордій Павлович стояв, оглядаючи кімнату. Відтак запитав:

— Який твір Шевченка вас найбільше вражає?

— Увесь «Кобзар», а найбільше западає в серце «Заповіт».

— «Заповіт»? — перепитав гість. Розкрив футляр, витяг скрипку і заграв. Полились звуки, яких ще ніколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось могутнє, схоже на ридання, благаюче простору, волі. — Шкода, що не можу на скрипці передати басову партію та композицію для хору.

— Хто створив цю музику?

— Писав мотиви я, а творив народ. — Гордій Павлович грав, доспівуючи голосом:

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій...

— Ви композитор?

— Ні! Лише любитель... Музика є безсмертним даром, голосом душі. Народ, що породжує великих поетів, носить у собі й велику душу. Вона проривається в слові й музиці. — Погляд гостя замріяно лягав на струни. — Я довершую цю композицію. Приходьте, послухаєте, як виконуватиме її мій хор. У моєму бідному житті досить і цього... А далі хочу стати мандрівним скрипалем. Подругою мені буде оця голосна супутниця, — потряс скрипкою, — бо щирішої не судила доля, — звівся, заховав скрипку в футляр. — До побачення. Я непосидючий музикант.

— Так швидко залишаєте? Може, я не виявив гостинності, — ніяковів Панас Якович.

Спасибі... Я вдячний за те, що послухали мою композицію. Ходив би від хати до хати і награвав цю мелодію. До зустрічі в клубі. Приходьте!..

Залишившись на самоті, Панас Якович довго ще ходив по кімнаті, сідав до столу, пробував писати. Бринів в уяві мотив, що його почув від композитора.

 

* * *

Служба в казначействі забирала багато часу. Але він звик до бухгалтерської роботи, знаходив у ній самодисципліну й ретельно виконував обов'язки. До того ж був переконаний, що навіть крізь чиновницькі окуляри можна в рахунках, бухгалтерських книгах пізнавати навколишній світ. Тому фінансові справи вів не тільки як бухгалтер, а й як соціолог, що вивчав у цифрах нові явища економіки та політичного життя.

Коли повертався з роботи, то ніби перероджувався. Читав «Отечественные записки», твори Островського.

Брат надсилав йому свої переклади оповідань Тургенєва та «Перегляд літературних новин», які готував для львівського журналу «Правда».

Довгими зимовими вечорами сидів за столом не чиновник Панас Рудченко, а письменник Панас Мирний. Нікому не признавався про своє друге прізвище. Відчув у ньому своє друге народження й прозрівання.

Іноді ходив до клубу чиновників, коли запрошував його Гордій Павлович Гладкий. Не міг не піти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордій Павлович познайомив його з двома вже літніми громадянами.

— Це мій учитель і композитор Алоїз Вячеславович Єдлічка, — Гордій Павлович повів рукою, злегка вклонившись.

— Будьмо знайомі, — Єдлічка привітно посміхнувся. В його очах проглядали лагідність і доброта. Посивіле, пухке, як шовк, волосся на голові, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибині сірих великих очей світилось натхнення.

— Ім'я композитора мені відоме, — Панас Якович тепло потиснув руку Алоїзу Вячеславовичу.

— А це наш гість, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков.

— Не називайте мене гостем у Полтаві. Тут я більше перебуваю, ніж в Одесі, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з своїми друзями, — твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитість відчувалась у його чітких рисах. Борода і вуса в міру підстрижені. Темні очі привертали увагу своїм впевненим поглядом, коли зводив їх на когось. Напівпосивіле густе волосся, поділене рівним проділом, стовбурчилось на голові.

— Чув і про вас, Дмитре Павловичу, як учасника колишнього Кирило-Мефодіївського братства, — Панас Якович дивився просто у вічі Пильчикову, ніби пізнавав щось рідне в ньому.

— То ви можете бути цікавим співбесідником, коли нагадуєте мені минуле.

Пильчиков охоче розповідав про свої зустрічі з Шевченком, Костомаровим, Кулішем, про студентську молодь.

— Тягне мене до молоді й тепер. Тому не залишаю педагогічної роботи. Одвічні юнацькі шукання чогось нового, вимріяного омолоджують і нас, літніх людей...

— Це істина, — додав Алоїз Вячеславович. — Я знаходжу багато відради як педагог, навчитель музики й співів.

— Такій благородній справі варто служити, — задумливо промовив Панас Якович. — Світ істини найбільше підвладний педагогам, якщо вони щиро віддають себе справі.

— А ви? — запитав Пильчиков.

— Я бухгалтер...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2074
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2299

Пошук на сайті: