Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 6)

— Кожна праця благородна, коли її чесно виконувати.

— Так, але...

— Зовні я теж скорше назвав би вас педагогом...

— Так-так, — додав Єдлічка. — Відчутна інтелектуальність...

Тим часом підійшов Панасів знайомий по казначейству. Це була середніх літ людина. Гладко причесане темне волосся на круглій голові, м'язисте, опукле, добре поголене обличчя, живі карі очі, що крили в собі улесливу посмішку, говорили про спритність і самовпевненість, уміння привертати до себе увагу з першого знайомства.

— Прошу познайомитись. Це — Роман Іванович Мазевич.

— Будьмо знайомі, — очі в Мазевича забігали, наче мали вистрибнути з хитро примружених повік. Він намагався тримати себе імпозантно, вирівнюючи гладкі плечі.

— Кажуть, що має бути цікавий концерт? Нашому Тарасові присвячений? — Мазевич наголошувув на слові «нашому».

Піднялась завіса. Полилась пристрасна, розлога мелодія, полонивши увагу слухачів:

Як умру, то поховайте…

Підхоплює увесь хор. Прокидається незбагненна своєю глибиною людська душа. Гармонійно злагодженою гамою почуттів розвихрюються в звуках слова:

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій...

У величній мелодії обзиваються гомоном віковічним —

Лани широкополі, і Дніпро, і кручі...

Чути, як «реве ревучий», рокоче грізну пересторогу тим, хто намагається скувати його нездоланну силу. Поволі рокіт спадає, і, ніби в повені широкій, хвилею котяться заповітні веління:

І мене в сім'ї великій...

Пісня затихає. Пильчиков підводиться, аплодує. За ним встає й Панас Якович.

— Талановито... Хвилююча композиція. Вперше так у музиці зазвучав «Заповіт», — мовить Єдлічка.

— Я вражений до потрясіння! — на очі Пильчикова навернулися сльози. — Пригадав, як живого, буремного Тараса.

— Музыка, конечно... Музыка настоящая, — не знав, що говорити, Мазевич. Його улеслива усмішка не пасувала обставинам, а нічого іншого він не мав у арсеналі своєї мудрості...

На сцені знову виступають співаки, виконується «Хустина». Ллється тиха мелодія, пройнята смутком жіночої самотності. Єдлічка хвилюється.

— Чудово, Алоїзе Вячеславовичу! Ваша композиція чарівна, — тихо говорить Пильчиков.

Завершується концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини століть, з буремної козацької минувшини, з підземелля, замурованого й замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то благанням, то нестримними прагненнями життя і діяння. Рокочуть струни народну немеркнучу славу.

По закінченні концерту Гордія Павловича Гладкого оточили друзі. Панас Якович прощався з ним та з Єдлічкою й Пильчиковим.

— Не забувайте про нашу домовленість зустрітися, — запитливо поглянув Дмитро Павлович, тиснучи Рудченкові руку.

Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю і Мазевич. Пішли через парк до Монастирської вулиці. Багатослів'я супутника стомлювало задумливого Мирного. Він зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних сутінках і ронило на землю перший журавлиний клич.

— До побачення, Романе Івановичу, — простяг руку.

— Чому так?

— Хочу на самоті послухати перегуки журавлів.

— Я колись чув крик підстреленого журавля! Цікаво було слухати, як він, конаючи, квилив...

— То вас, Романе Івановичу, дуже цікавило?

— Цікавило...

— До побачення, — Панас Якович повернув на протилежну алею й зник.

Мазевич подивився вслід, хижо посміхнувся. О, почекайте! Гордуєте Романом?... Поніс свою злобливу посмішку теплими провулочками, оглядаючись та прислухаючись.

 

* * *

Вкриті бростю верби лірично-замріяно хилили свої віти, прислухаючись до жебоніння бистроплинних ручаїв, що віддавали всю свою напругу повноводному роздоллю Ворскли. Відчував цей гомін пробудження, як подих оновленої сили, що наповнювала помисли і мрії.

У службових справах їздив до Гадяча. Привіз стільки вражень, що годі було їм дати раду. Знову наслухався розповідей про розбійника Гнидку, про його жорстокість і великодушність. Людина великої волі підіймається своїм хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя підневільне зв'язує руки. Нема простору. Шлях до соціальної правди тернистий — послався нетрями і байраками. Як перейти їх, щоб не збитися на манівці?

Клята дійсність, кляті закони підневільного життя. Пригадав розмову із своїм начальником. «Для рабів, — говорив він, — мало чого треба, їм аби їсти, спати, чухмаритись, красти. Життя їх невибагливе... Невибаглива й мова. Рабам не потрібна рідна мова. Якою завгодно можна навчити їх розуміти найнеобхідніше — хліб, вода, ніч, спати, лаятись тощо... Найдошкульніший і найвпливовіший для них батіг, гнучка лозина. Від батога раб тікає, батіг гонить його на роботу, батіг є моральною заповіддю».

Брехня! Ганебна брехня! Іскра Прометея не гасне і в душі приниженого раба. Вона горить у материнській мові, у рідній пісні, рідному звичаї, в мудрості народній, що складається цілими поколіннями.

Треба писати. Писати не про рабів, а про закованих невільників, що здатні рвати кайдани, здатні на сміливі вчинки на самопожертву і героїзм. Хто збере всі перли душі поневоленого народу? Хто понесе їх у світ широкий мислі й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасників і нащадків. Писати, щоб пізнали себе замордовані, принижені, приборкані темрявою і свавіллям дужих — убогих душею... Хай слово полум'ям горить і спопеляє запеклі серця. Слово, повите любов'ю, гнівом і материнською ніжністю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець Самсон здвигнув колони ворожі.

День і ніч приносили роздуми, хвилювання. Сідав писати. Народжувалась велика розповідь про лиху долю людини, зрощеної серед ланів зеленокрилих, купаної у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: «Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...» Виношував у думках портрет героя великого твору. Вирізьблювався його характер, що увібрав дух нескоримого народу, його історичне буття.

Але поки що все це мрії. А зараз треба писати нарис і розповісти в ньому все, що чув під час подорожі. З усіма найменшими деталями. Назвав його «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Перечитував написане, фантазія допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили впину.

У змаганнях, боротьбі думок минали весняні дні. На службі помічали задумливість Рудченка. Не наважувався підходити до нього Мазевич. Лише віддаля спостерігав, зважуючи поведінку бухгалтерського помічника.

Вечорами довго сидів за столом у своїй кімнаті. Писав, писав, писав. Якось зачув кроки під вікном. Ніби хтось зупинився і зазирнув крізь прихилену віконницю. Хто б там міг бути? Тихо. Може, то вітер жартома відхилив? Ще писав. Ходив по кімнаті і знову писав.

У неділю до нього завітав несподівано Дмитро Пильчиков.

— Привіт вам, Панасе Яковичу, з Києва!

— Ви були в Києві? Чому ж не повідомили? Я міг би дещо передати друзям, бо ж не все поштою можна пересилати.

— Отож... Тому прошу одержати передачу з Києва.

— Що?

— Від вашого брата, — Пильчиков розгорнув і поклав на стіл книгу.

Панас Якович зачитав: «Правда. Річник перший, 1872, ч. V». Перегорнув сторінки поезії. Ось «Рожа» Федьковича. А далі вірш «Україні», підпис «Панас Мирний». З хвилюванням перечитував.

— Вас вразила поезія «Україні»? — запитав Пильчиков. Замість відповіді Панас Якович допитливо поглянув, нічого не сказавши.

— Вірш хороший — Хто ж той Панас Мирний? — цікавився Пильчиков.

— Про це мій брат не говорив?

— Ні. А ви не знаєте автора?

— Знаю... Але це таємниця.

— То ви не скажете?

— Не скажу...

— Це мені подобається... Виходить, ви вмієте берегти таємниці?

— Робіть висновки...

— Я вже зробив.

— Які?

— Ті, що робили ми колись у Кирило-Мефодіївському братстві.

— Але й на засідання вашого братства потрапив провокатор і видав учасників.

— Будемо враховувати надалі гіркий досвід, — Пильчиков замовк, чекаючи, що скаже Панас Якович.

— Про що ви вели розмову в Києві з нашими друзями? — запитав Мирний.

— Про важливі справи... Розмовляли і про вас, Панасе Яковичу. — Змінивши тон розмови, Пильчиков ніби декламував, наголошуючи на кожному слові: — Ми діти єдиної громади...

Останні слова насторожили Панаса Яковича.

— А далі що?

— Далі те, що київська «Громада» має поширити діяльність у Полтаві.

— Уже були спроби, але...

— Так... Потерпіли... Тепер з більшою конспірацією треба вести діяльність. Нам належить дещо запозичити від народників, що сміливо виступають за свої ідеали.

— Занадто гарячкові вони і часом несуть буйні голови у ведмежі лапи або навіть у роззявлену пащу ненажерливого дракона.

— Щоб роздерти ту пащу, потрібні жертви. Багато говорить нам досвід нашого земляка Волховського. Написані ним, разом з Прижовим, прокламації внесли збудження... Волховський відсидів два роки у в'язниці. А зараз, як я довідався у Києві, він нелегально в Одесі знайшов співдружбу з енергійним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакції породжують нові хвилі протесту. Визвольні ідеї швидко сприймає студентська молодь.

— У нас в Полтаві нема університету, отже, нема й студентського руху.

— Я багато років працюю з молоддю. Серед старшокласників є багато мислячих і непримиренних юнаків. Це двадцятилітні ентузіасти, шукачі чогось нового, вразливого. Нам треба зустрітися в тісному колі друзів. Я вас познайомлю з цікавими людьми. Але це буде після моєї подорожі за кордон.

— Ви їдете за кордон?

— Так. Є невідкладні справи. Вам відомо з преси, що цього року відбувається всесвітня виставка у Відні?

— Відомо. То що ж?

— Є нагода поїхати на виставку і зупинитися у Львові. Там організується товариство імені Шевченка.

Раптово хтось постукав у двері. Панас Якович вийшов і швидко повернувся з Мазевичем, який, переступивши поріг, розкланявся, подав руку Пильчикову, підійшов до столу і поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою.

— Це подарунок вам, Панасе Яковичу, і поздоровлення.

— Яке поздоровлення? Від кого?

— Від мене... Від Романа Івановича Мазевича, — манірно випростався. — Поспішаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що таємно довідався.

— Не розумію...

— Коли не розумієте, то поясню... Довідався, — притишив голос Мазевич, — довідався, що у сенаті вже розглянуто справу про надання вам чину губернського секретаря, — останні слова він вимовив з притиском. — Прощай тепер, колезький реєстраторе, берімо вище! Ось незабаром дістане посаду старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподіваюсь, тоді згадаєте й про свого сослуживця, кроткого Романа Івановича Мазевича. Оце приніс печиво з найкращої кондитерської... Виготовлено на заказ... Можна й чайку попити, — посміхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевів зір на книгу і обома руками схопив її. — Це новий журнал? «Правда»? Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, — нанизував слова, як в'язку бубликів.

— Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, — почервонів Панас Якович.

— Цікаво, цікаво, — стріляв очима то в один, то в другий бік Мазевич, ніби розбризкував наповнений вщерть келих улесливості й облуди. — Цікаво... Навіть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такі книги. Завжди щось вичитаєш і про бога, і про царя. Хе-хе-хе... Хіба не правду я кажу?

— Залиште книгу, — Панас Якович забрав у нього «Правду». — Вона випадково до мене потрапила.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: