Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 7)

— Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такі книги тільки випадково можуть потрапити до рук його благородія губернського секретаря, — змінив тон на серйозний. — Я, мабуть, невчасно завітав? Мовчите? Ну й мовчіть, а я піду собі. Досить мені й того, що привітав вас... Печиво хай вам для услажденія... Прощайте! — як вихром понесло його до дверей. На порозі зупинився, помахавши затиснутим у руці кашкетом. Шельмовито зиркнув широко розплющеними очима, вийшов.

— Завжди отак непрохано-несподівано з'являється і щезає, як мара, — Панас Якович роздратовано поглянув услід Мазевичу. — Принесло його.

— Стерегтися треба таких доброзичливих добродіїв. Його улесливість огидна. Від неї псятиною тхне. Підозріло він зацікавився журналом. Ваш брат Іван Якович доручив передати його особисто вам у руки.

— Спасибі. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому надрукований свій вірш.

— То ви підписали його прізвищем Панаса Мирного?

— Так. То мій псевдонім. Під ним я буду конспіруватися. Лише близьким друзям дозволено знати про це...

— Чудової Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному! — Пильчиков зачитував останні рядки вірша:

Щоб на твоїй ниві

Зацвіли ще й святі квіти

Науки й любові!

— Вітаю... Ця несподівана ластівка хай принесе добрі надії, — Пильчиков загадково дивився на Мирного. — Не залишайте розпочатої літературної праці. Дар слова несіть для народного блага. Хай зіллється у вашій особистості Панас Мирний з Панасом Рудченком!

— Хотілось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нині гіркотно удостоєним звання губернського секретаря.

— Раджу не розмежовувати в собі Рудченка од Мирного., Обидва прізвища пригодяться для нашої спільної справи, — у погляді Пильчикова не згасала запитлива усмішка досвідченої в житті людини.

— Охоче служитиму нашій справі обома прізвищами. Але Мирний у мені сягає думками, мріями широких обріїв… Вимальовуються контури народного соціального роману. і Ще треба добути життєвого досвіду. — Для цього треба іти в народ.

 

* * *

Підвищення по службі не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу вривався неспокій, наче буревій вихрив думками, і вони прагнули вирватись на простори, лягали на папери новими рядками.

Розмови про розбійника Гнидку переломлювались в уяві і набували творчого осмислення. Герою вирішив дати ім'я Чіпки. А як назвати твір? «Розбійник», чи «Розбійник Чіпка»? Вирішив назвати «Чіпка».

Описав життя здібної, енергійної, вразливої, ніжно люблячої і разом з тим гнівної, волелюбної, мстивої людини. Шлях від підпасича громадської череди — до жорстокого розбійника, описаний у повісті, здавався занадто спрощеним. Хотів дістати пораду. Тому надіслав рукопис братові в Київ. Той відповів, що вивчає написане і що його оповідання про дівоче безталання — «Лихий попутав» —. уже друкують у «Правді».

Ця звістка була несподіваною, бо Панас Якович хотів ще доопрацювати оповідання. Нові спостереження, роздуми породжували широку тему жіночої трагедії. Колись, читаючи Чернишевського, не міг зрозуміти слова «повія». Тепер розумів. Не раз спостерігав, придивлявся в місті до жінок, яких доля штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим про освічених людей, що одягають прості свитки і йдуть до народу. Піти б і собі, бо замало віддаля спостерігати за життям, що десь вирує за стінами загородніх дворів, у вогких підвалах, темних завулочках. Збратався з цією думкою, і вона ставала жагучою, невсипущою. Годі було розвіяти її. Вона химерно, до болю гостро ятрила уяву.

Добув убрання, яке носять звичайні міщани, прикажчики. Натяг низько на лоба кашкета, загорнув обличчя аж до носа кольоровим шарфом і, щойно вечірня темінь окутала місто, вийшов на вулицю.

Куди повернути? Чи вниз по Монастирській, чи нагору? Пішов викрадати у своєї юності години. Піднявся нагору, обійшов архієрейський сад, постояв біля церквиці, де правилась вечірня служба. Зайшов усередину, протиснувся аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотів добре пропахнути ладаном. Для конспірації...

Вийшов, попростував садом. Місяць, таємниче посміхаючись, визирнув, засеребрив верхів'я дерев, від чого стали мов зачаровані напівтемні алеї. Деінде мерехтять ліхтарі, наче куняють самотні вартові. Часом забринить людський голос, дрібно розсиплеться жіночий сміх, ударяючи по струнах напруженої уваги. Пестливий сміх...

У ньому сила, спроможна розвіяти запеклі думи. Прислухався до нього, сівши на ослінчикові під розлогим деревом, що захищало від тьмяного світла ліхтаря. Так краще. Мало хто примітить. Зручніше буде спостерігати, а при нагоді й заговорити, розвіяти самотність.

Проходили пари, наче пливли в серпанковій імлі.

Поволі розходились люди. Опустіли алеї.

Повільно й тоскно минав час, наче каліка добирався на цвинтар. Уже осипалося листя на деревах і настирливіше вітер наспівував прощальну мелодію. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на опустілі алеї.

Тиша пізнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку. Хвилини самотності наливали келих терпкої, як терен, гіркоти. Раптово за стіною почулися звуки фортепіано, ніби хтось прийшов на допомогу і кинув якір самотньому плавцеві, що його відбила хвиля разом із хистким човном. Прислухався, пізнав мелодію. Недавно чув, як на концерті грала Бетховена ясноока й горда учениця Алоїза Єдлічки. Довідався, що звуть її Олександрою. Родом з якоїсь поважної сім'ї. Навчається разом з дочкою господаря будинку Адешелідзе в інституті шляхетних панночок. Очевидно, тепер та інститутка прибула до подруги і принесла чарівні мелодії Бетховена. Ніби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого мешканця за стінкою, який інколи і сам бринькає на гітарі.

 

* * *

Ні, не самотньо тепер сідав до столу в своїй кімнаті. Ніби сходилися до нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталанні, знедолені, скривджені. Пізнавав їх, що вже з'являлися й раніше, у незакінчених творах. Тут і «Продана», і «Христя Удовівна», і «Боска», і «Палійка», і «Ганнуся», і Варка Луценкова — горювальниця з надрукованого оповідання «Лихий попутав». Наче живі, тісним колом обступали його стіл. А до них приєднувалися, приносили свої скарги Шевченкові покритки і сердешні страдниці, шукачі щастя Марка Вовчка та Чернишевського.

Кожна несла краплину тихих зітхань, гірких сліз. Вони розливалися, як повінь у негоду. По тому скаламученому плесу пливли думки тяжкі, як навантажений човен.

Радий був цим зустрічам, що наповнювали його самотнє життя теплою щирістю й тривогою. Перегортав сторінки раніше написаного, і вони здавалися ще недостатньо пройнятими кричущою правдою. Треба наснажити їх життєвою, пекучою жагою... Як назвати новий великий твір? Може одним словом — «Повія»? Хай убирає це слово в себе болі й розпачі жіночого безталання.

Вечорами сидів, писав. Бурхливий потік думок прокладав русло в творчі простори. Іноді вчувалося, що торготів хтось віконницею, ніби зазирав у вікно... Ні, то мабуть, від нервової напруги.

Але події відсунули здійснення задуму. Одержав від брата листа й велику рецензію на «Чіпку». Брат поставив багато вимог, радив поповнити твір соціальними психологічними характеристиками, загострити конфлікти. Кілька разів перечитував поради, пізнаючи в них не тільки братові думки, а й, можливо, Драгоманова. Пригадував зустрічі, розмови, обіцянки на горі в Гадячі. Читав, зважував. Замислювався над прочитаним: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?.. Отже, тобі необхідно поширити горизонт і подивитись на життя, як воно є, а не в ізольованому фокусі розбійництва... При змалюванні селянського заколоту треба довести, що він виник як наслідок утисків, хоч це не було ніким із заколотників усвідомлено...» Кілька разів перечитував написане братом і від того глибше прозрівав, зважував соціальну значимість пропащої сили.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — повторював братові слова. Так треба назвати твір замість первісного «Чіпка». А ім'я Чіпки належить зберегти. Наче живий постає в уяві. Ніби вода, що вирує, зносить на шляху намули, шукає річища, аби влитися в нього неспокійною хвилею, скаламутити тиху ряску, — так буяла в ньому невипробувана сила, не знаходила впину й спокою.

Чіпка... Шукач своєї обкраденої долі, шукач неуярмленої правди і громадського неспокою. Наче прокинулась і заговорила в ньому накипіла болями кров батьків, кров бунтівних провісників визволення. Чіпка... Тяжкий і складний його шлях. Доведеться не раз падати на ньому, підійматися, марнувати сили і проклинати лиху долю. Такими властивостями нагороджує його суворе життя, невблаганна дійсність. Серце, чуле до краси і правди, то наповнюється злобою, то завмирає в пошуках незбагненної волі. Чіпка...

Уява малювала дитячі роки долею не привітаного хлопчика, що виростає безбатченком, терпить образи, хоче допитатися в бабусі, чого так тяжко доводиться мамі заробляти хліб. Розповіді та казочки бабусині пластом лягають на дитячий розум, гонять думку за думкою, гадку за гадкою, запалюють серце. Праця підпасича поширює свідомість і викликає нові запитання. Серед степових просторів знаходить він роздолля, розмовляє з небом і хмарами. Прокидаються нестримні бажання. Яка б дивина перед ним не поставала — не злякати його відважного духу, упертої думки, палкого серця. Ніколи нічого не боявся. Жевріла в душі іскра волелюбства... Ось розбилися й віковічні кайдани кріпацтва. Виростає Чіпка, прагне до чесного трудового життя. Покохав дівчину, одружується, стає господарем. Але в нього землю відбирають, обдурюють, зневажають. Всюди натрапляє на жорстоких чиновників, земських діячів. Стає й сам жорстоким, мстивим, невблаганним. Зустрічається з бездольцями, яких кріпацька реформа штовхнула на саме дно суспільного життя. Знаходить з ними відраду в пияцтві. Разом ідуть відбирати своє, награбоване багатіями. А там — і до розбійництва недалеко. Так марнується сила, завзяття людини... Пропаща сила. Народна сила. Чіпка...

Та не тільки треба змалювати життя народу, боротьбу до реформи 1861 року і після неї. Думка сягає за межі цих часів, у минувшину, плине епічними просторами. Хочеться показати село за півтораста років. Щоб видно було, як від покоління до покоління посилювалося гноблення, як розкошували й знущалися над трудівниками пани і як зріли, не вгасали протестантські настрої. Пригадував тих, кого зустрів біля лісу, сказане ними повторював:

— До слушного часу... До слушного часу...

Не раз бачив уві сні незабутнього протестанта проти «голодної волі» — юнака Гната з його великими скорботними очима, що крили в собі гордість волелюбства, буйнокриле роздолля і повиту переказами печаль степів, якими стеляться шляхи-дороги в невідомість.

Діти й внуки прославлених захисників волі нелегко згинали свої шиї в ярмо. Нелегко відняти в них духовні скарби. Для цього треба відібрати їхню мову, кращі традиції, штовхнути їх на роздоріжжя й манівці. І не тільки це. Необхідно ще й убити плекану віками любов до рідних нив, до прозорих рік, забрати все, що берегло в люди , гідність і свідомість, пообкрадати історію народу. Тоді підневільна людина стане безмовною, хилитиме голову, як віл у ярмі. Але й воли у ярмі ревуть... Хіба ревуть воли, як ясла повні? — це питання не сходило з думки Панаса Яковича.

Замислювався настільки, що й індивідуальність письменника зливалася воєдино з образом героя. Наче ділився з Чіпкою тривогами життєвих негод людей праці, поневірянь та шукання правди. Його праобразом ставала не одна особа, а ціле сплетіння яскравих характерів представників суспільства, уярмленого неправими законами. Ніс до Чіпки повизбирувані в суспільстві душевні неполади тих, у кого енергія, добрі жадання розбиваються об кам'яну незрушність основ царства темряви й сваволі. Складні життєві поневіряння героя роману сприймав не поглядом спостерігача-побутописця, а проймався глибокою тривогою народолюбця. Подовгу наче залишався наодинці з Чіпкою під час його душевних.. мук. Не одвертався од нього й після страшної ночі падіння, залишався з ним, як свідок уболівання за долю пропащої сили, пропащої людини. Ідеї гуманізму вели письменника в найскладніші потаємності страждущої душі. Викарбовувались для сучасників і нащадків слова жагучої туги і любові — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» А ще можна назвати роман і «Пропащою силою».

Треба звернутися ще до брата за порадами. Він зможе написати розділи про історію закріпачення села, щоб показати уярмлення народу, що відбувалось од покоління до покоління. Хай пізнають і будуть не збайдужілими внуки та правнуки до лиха давнього й сьогочасного.

Сповідь стривоженої совісті, гнів та уболівання за спустошення моральної гідності людини переливались у психологічне плетиво роману. Завершувалось творче торжество психолога-реаліста Панаса Мирного.

Мав намір порадитись про написане з Пильчиковим. Адже він знає, якими труднощами досягав творчої перемоги Шевченко, вписуючи в історичне буття народу рядки «Кобзаря».

 

* * *

Не втримати стрілу, шпарко запущену вправною рукою, не приборкати орла, не затамувати пристрасті, наповненої почуттями й збудженою мислю.

Панас Якович носив їх у собі, вдихав, як повітря. Тісно було в бухгалтерській конторі та в тихій кімнаті на Монастирській вулиці. Нагонили нудоту і однотонні дзвони, і чиновницьке шарудіння паперами.

Навколо вирувало бурхливим потоком життя, кружляючи кожну вразливу людину. Не можна залишатися з самим собою. Треба кудись іти, до чогось прагнути, змагатися.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: