Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 10)

Якось навернувся пан із своїми добротами, заворожив улесливими розмовами та обіцянками матір і дочку. Ніби отрутою напоїв голубливими речами й милуваннями... Мов очманіла, коли їхала, залишаючи материну хату.

Ще поверталася з коштовними дарунками. Люди заздрили, говорили: «Не кожному судилося таке щастя». Але минув рік, і перестала дочка навідуватись до рідної хати на березі Псла. Вирощувала мати улюблені Галині чорнобривці. В'яли вони, і нічия рука не зривала їх на віночки...

Виїхав пан у столицю, а Галю передав родичам за покоївку. Недовго була там. Від сорому не могла повернутись до матері. Знайшла притулок у такої ж безталанної жінки. Соромилась удень і на вулицю виходити. Шукала місце для самотності. То забиралася на горище і у маленьке віконце дивилась на вулицю, де вештались люди. Або блукала самотня у лісі, ховаючись від них. Лісник поширив чутку, що в Булановському лісі повелась якась мавка.

 

* * *

Панас, помітивши збентеження брата, запитав:

— Якісь неприємності привіз?

— Так. Неприємності. Будь мужнім, Панасе, бо привіз я не зовсім радісні вісті.

— Що трапилось, Іване? Як наш роман? Може, цензура затримала?

— Ще гірше. В Росії роман не побачить світу.

— Чому? Не може цензура пропустити такі гострі картини?

— Цензуру можна б якось задовольнити... Недаремно я зараз працюю чиновником у самого київського генерал-губернатора Дрентельна.

— А що ж іще?

— Трапилось те, що готувалось. Є новий царський указ, — Іван Якович витяг з кишені аркуш паперу. — Ганебний указ...

— Про що?

— Слухай, — Іван Якович звівся й почав уголос читати:

— «Не допускать ввоза в пределы империи без особого на то разрешения главного управления по делам печати каких бы то ни было книг й брошюр, издаваемых за границею на малороссийском наречии...

Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить...

Воспретить также различнне сценические представления и чтения на малороссийском наречии и равно печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам...»

Поклавши аркуш на стіл, Іван Якович додав до прочитаного:

— Підписано государем у німецькому місті Ємсі цього, 1876 року... Дата історична. Може стояти в ряді дат найганебніших подій світової тиранії й гноблення народів.

Гнівом і слізьми налилися очі Панаса Яковича. Він звівся й почав ходити по кімнаті.

— Це благоденствіє указом повите... Ганьба... Як можна? Ось куди завели сподівані реформи, — зупинився, простяг руки до брата. — Що діяти? Що діяти? А наші громади вірили у вільний культурний розвиток!.. Ні... Добра не жди... Не жди сподіваної волі!

— Наша київська громада зазнала тяжких ударів...

— Дочекалися?

— Не втрачати мужності...

— Не втрачати? А чи була вона в нас? Я виправдовую ту мужність, що веде на ешафот. Як Чернишевського...

— А Герцена повела в еміграцію... Звідти його голос лунав стоголосе... Зараз мають емігрувати й наші друзі...

— Хто?!

— Скажу тобі по секрету... Драгоманова звільнили з університету і запропонували залишити Київ. Він емігрує...

— У Драгоманова добром налите серце... За це схиляюся перед ним. Але чи вистачить у нього рішучості до кінця? Чи міг би він стояти з іншими на ешафоті?..

— Не обов'язково всім ставати на ешафот. Є й інші шляхи. Драгоманов має організувати десь у Львові, Празі чи в Женеві видавничу справу. Надрукуємо там і наш роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Я просив Миколу Віталійовича Лисенка, він їде в Петербург, забрати з цензури рукопис роману... Коли в тебе є щось нове, можеш через мене передати Драгоманому. Головне — він чесна і віддана культурній справі людина...

— Закінчив нову повість... Очевидно, її треба назвати «Лихі люди». Це ті, що сидять по в'язницях за свої ідеї. Хотів розповісти, як треба служити народові... Але що ж робити далі?

— Працюй на посаді і пиши, пиши.

— Тяжко бути в двох особах. Бухгалтер у чині губернського секретаря і якийсь Панас Мирний — писака сумнівних, або «возмутительных», як кажуть жандарми, творів. Тяжко жити в єдиноборстві з самим собою.

— Така наша дійсність... Пригадай історію. В історії бувало таке. Майбутні історики скажуть правду про нашу скорботу тяжку.

— Не заспокоюй мене майбутніми істориками. Нам потрібна правда сьогоднішня! Майбутня правда не може з'явитися сама собою, без правди сьогоднішньої. Я не вірю в державну мудрість тих, хто подібними указами намагається знищити вікові надбання духовної культури великого народу. Не хочу вірити!

— Твої роздуми, Панасе, варті уваги. Але так бувало не раз, що державні мужі діють всупереч державному розуму... Боляче, що ми з тобою теж працюємо чиновниками, підлеглими тупоумству можновладців. У цьому наша трагедія...

— Про себе скажу, що службової кар'єри я не прагну. Завжди старався відшукати таке місцечко, яке, забезпечивши кусень хліба, не ставало б у розлад із совістю.

— У цьому й полягає твоя мужність. Я ж по чиновницькій драбині злетів он як. Теж прагну своє становище використати для громадських справ... — Змінивши тон розмови, Іван Якович вів далі: — Цього року спалахнула війна на Балканах. Повстали болгари проти турецького ярма, серби вступили у війну з Туреччиною...

— Все це мені відомо з преси.

— Але є й невідоме. Михайло Старицький з своїми товаришами розгорнув збирання пожертв на користь Сербського Червоного Хреста. З цією благодійною метою він видав у Києві книгу, на яку не встигли накласти заборону. її треба негайно розповсюдити, — Іван Якович витяг з паки книгу й поклав на стіл. На обкладинці значилось:

«СЕРБСЬКІ НАРОДНІ ДУМИ І ПІСНІ

Переложив М. Старицький

Посвящаю моєму щирому другові і товаришеві

Михайлу Петровичу Драгоманову.

1876»

Панас Якович почав похапцем гортати сторінки книги.

— Переклад українською мовою — це значна подія. Передай подяку Михайлові Петровичу. Він здатний на сміливі вчинки. Рух допомоги балканським слов'янам всіляко будемо підтримувати.

— Є відомості, що на Балканах розгорнеться велика війна з участю російського війська. Багато є охочих добровільно йти допомагати повсталим слов'янам.

— Це знаменно. Коли людина сприяє визволенню іншого народу, то вона вірить і в розквіт свого власного.

— Про це можна багато говорити. Але я мушу завтра повернутися до Києва.

— До Кременчука поїдемо разом. Конче мені треба заїхати в Кобеняки. Водночас маю зустрітися з колишніми учасниками нашої «Унії». Хоч вона розгромлена, але паростки ще не вмерли. Візьму з собою «Сербські народні думи і пісні».

— А цей рукопис я повезу до Києва, — Іван Якович перегортав сторінки повісті «Лихі люди». — Вразливо ти пишеш і сміливо. В той час, коли посилились по всій країні арешти, ти в своїй повісті розкриваєш двері казематів, показуєш нескоримих людей... Бачу, що в тебе тут діють усе чоловіки. Для різноманітності належало б вивести якусь жінку. Це б відповідало правді.

Слова брата вразили Панаса Яковича.

— Це окрема тема, яка мене найбільш непокоїть.

 

Частина друга

НА ТЕРЕЗАХ СУМЛІННЯ Й ПРИСТРАСТІ

Тільки через рік після видання потрапила до рук Панаса Яковича повість «Лихі люди». Тепер він розглядав її разом з прибулим до Полтави Дмитром Пильчиковим. На обкладинці читали:

«громада

Українська часопись,

впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом і С. Подолінським

Женева. І877»

Майже вся третя книга «Громади» була заповнена повістю «Лихі люди».

У цей час нагодився і Алоїз Вячеславович Єдлічка, поділяв радість друзів. Він схвильовано зачитав епіграф до повісті:

І день іде, і ніч іде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

— Зачитайте ще раз, Алоїзе Вячеславовичу, — просив Пильчиков. — Ці слова вистраждані... Апостол правди і науки? Коли, в яких обставинах, у якому вбранні чекати його нам?

Розмову повели про події. А їх було багато за останні два роки. Відбулась кровопролитна російсько-турецька війна. І в пресі, і в усних переказах ширились повідомлення про тяжкі бої під Плевною та на Шипці. Суворо, правдиво відбив ці події на своїх полотнах живописець Василь Верещагін — учасник війни. Розповідали, що імператору Олександру II дуже не сподобались ці картини.

— Одне кровопролиття на Балканах, а друге в закритому процесі при сенаті, де сіли на лави підсудних 193 народники, — висловлював свої судження Панас Якович.

Співчутливо переглянулись друзі. Хвилювали ці події кожну чесну людину. Ширився розголос про сміливі промови на процесі. Тяглися нитки до полтавського народницького осередку, до розкритої чигиринської змови, очоленої народниками Стефановичем, Дейчем, Бохановським. Чигиринська ж справа набула великої ваги на Україні. Арештованих допитували в Києві. Тут вони відбували ув'язнення, доки юний полтавець, учасник таємного товариства «Унія», Ростислав Стеблін-Каменський організував втечу.

Живим в уяві Панаса Яковича постав запальний, натхненно фанатичний Ростислав, яким запам'ятався йому на зборах «Унії». Не могли не згадати друзі й другого учасника «Унії», Дмитра Андрійовича Лизогуба. Перебуваючи в Одесі, Пильчиков довідався, що він сидить в одеській тюрмі. За революційну діяльність вкупі з Желябовим, за сміливу пропаганду його чекає найсуворіше покарання.

Це все насторожувало Панаса Яковича. До того ж вразив арешт учителя Полтавської гімназії Миколи Васильовича Ковалевського, який, живучи перед тим у Києві, дружив з Михайлом Старицьким.

Скаженів полтавський жандармський полковник Банін, пишучи один за одним рапорти до Третього відділення. «Таких лиц немало, — писав він, — через что эти паразиты размножаются, завербовывая в свой кружок все более й более. Гуманное отношение к зтим лицам придает им только более смелости».

— Хіба можна в одній повісті охопити всі гострі події останніх років? — задумливо говорив Панас Якович.

— Добре, що ти не покидаєш своїх мрій. Вони не дають черствіти серцю. Пригадую мрії моєї юності. Багато ми колись сперечалися про напрями діяльності. Я дотримувався тоді поміркованих поглядів. А зараз думаю про те, чи був я правий? Може, легше було б сконати на засланні, ніж оце роздумувати й самобичувати себе на старості, — Дмитро Павлович хмурив порите глибокими зморшками чоло, від чого здавався ще старішим. — Іноді я заздрю долі нашого запального Дмитра Лизогуба, якого не залишить пісня навіть тоді, коли йтиме на ешафот. Шкода, що гинуть сильні духом, а убогодуха дрібнота пускає свої кволі паростки.

— Так бувало, так є, може, колись цього не буде, — заспокоював Панас Якович свого друга, а сам линув думками до героїв повісті «Лихі люди». Тепер він міг би сказати про них більше, урахувавши останні процеси над народниками. — Не на березі Дніпра судилося бути друкованими творам нашим, а на березі Женевського озера та тихої Рони.

— Радив би тобі помандрувати туди. Там збирається коло волелюбних людей. Драгоманов запрошував. Радий буде...

— Запрошення спокусливе. Але я не можу. В'яже мене з Полтавою не чиновницька кар'єра, а щось інше. Виношую великий задум. Письменник не може відриватися від рідного грунту, мусить страждати разом із своїм народом. Якщо Жан-Жак Руссо народився на березі Женевського озера, то там він черпав і натхнення. А ми впиваємо його на березі Ворскли, Псла, Орелі і славетного Дніпра.

— Схиляюся перед твоєю любов'ю до рідної землі, до пісні, — вставив Єдлічка. — Я теж полюбив її...

— Серцем і душею ти наш, Алоїзе Вячеславовичу. Твої композиції за народними мотивами допомагають мені творити образи... Зокрема жіночі.

— Це знаменно, Панасе. Народ, який іде в майбуття, перемагаючи всі тортури, несе з собою плекані мрії. Вони знаходять свій відбиток у жіночій долі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: