Зухвальство чиновника викликало обурення Осипа. Кров йому вдарила в лице. Мати дивилася на сина, не могла збагнути, що сталося.
Коли непрохані відвідувачі пішли, Осип рвучким рухом руки причинив двері, звертаючись до матері:
— Неню! Нумо замітати хату, аби слід не смердів по тих свинях!
Мати вперше бачила сина таким. Відчула в ньому дозріваючу силу. Та не здогадувалась, що за тією силою криються болі для неї…
* * *
Не стримати хвилю Черемошу, коли він зануртує, скидаючи з себе зимову одіж. Не зупинити бистроплинного лету, коли з вирію полетять збуджені весною журавлі. Не відвернути пристрасних бажань, коли прокидаються в юнацькому серці.
Першоквіттям рясту і сон-трави зарясніли долини. Перегуками веснянок озвалися розпрозорені далі. Завуркотіли ніжними мелодіями ручаї, а за ними й флоєри засурмили пробудженим різноголоссям. Зеленолисто закосичувалися підгірські гаї в обіймах зарожевілих ранків. У таку пору не будеш сидіти сиднем, коли й повітря мандрівкою запахне.
І вдень, і увечері виходив Осип за обійстя, прислухався до провесняних звуків, чуючи в них мандрівні заклики. Юзько радив йому разом готуватися на полонину. Але інші простеляться перед ним шляхи.
Потай від матері складав подорожні речі в бесаги, увібгав і книгу віршів Гейне, з якими часто поділяв свої хвилювання та роздуми. А надійшов час, заговорив:
— Піду пошукаю брата в Молдові.
Мати опустила руки, болісно глянула, стиха промовила:
— Цього я сподівалася. Чуло моє серце. Недарма останні дні кружляли журавлі над хатою. Щось віщують вони, — на очах у Анни заіскрилися сльозинки. Втерла рукавом і поцілувала сина в чоло. — Хай тобі щастить… Не забувай… Повертайся…
Нагодився Юзько, пообіцяв приходити до двору Федьковичів допомагати в господарстві, а Осипа проводжав у дорогу.
— Де ж ти, Осипе, знайдеш собі притулок? Де будеш поневірятися? — уболівав.
— Не піде ж чорт водить старців по світу, а пошле на це нашого брата.
— То правда твоя, Осипе…
Ішли мовчки. Небо то захмарювалося, то світлішало. Десь перегукувалися півні, нагадуючи, що там поховалися гуцульські оселі, обгримані негодами, повиті одвічним шумом лісових хащів і темно-зелених смерек…
Розпрощалися юні побратими аж біля Сокільського. Залишившись один, Осип стояв біля скелі, пригадуючи все почуте про неї. Знявши з голови крисаню, він задивився на павину прикрасу. Усмішка промайнула по задумливому виду. Може, видерти та пустити за водою? Чи пірне, чи вирине? Коли б усе було гоже в дорозі. Спала на думку розмова й пісня молодої циганки. Пригадалось її ім’я — Цора. Ні, то не пісня, то стогне течія, а за нею пливуть без упину думки про минулі дитячі літа. Пливуть, як те пір’ячко, пущене за водою: то поринає, то виринає на хвилях, колихаючи надії…
ГЛАВА ДРУГА
ЧАРИ МОЛДОВИ
Святкового дня на вулицях Ясс і ярмарковій площі можна пізнати життя всієї Молдови. Сюди приніс молодий мандрівник не тільки втому тривалої подорожі, а й змужніння. Не на свої роки виглядав тепер, хоч цілим роєм ще кружляли думки, наснажені враженнями минулого дитинства.
Перша прогулянка привабила Осипа багатьма дивами, розвагами, прикрасами. Гомінким різноголоссям зустріла його столиця Молдови. Наче переселився він у інший, досі не знаний світ.
Пістрявість кольорів, хаотичність звуків, гурми людей у найрізноманітніших вбраннях приголомшували і вражали допитливого юнака. Скільки сягне око, видно у зелені тінистих садів та виноградників будиночки, що з’явились за останні двадцять років після великої пожежі міста, а серед них красується архітектурна пам’ятка, собор Трьох святителів, що вражає кожного прибульця своїми вежами, поставленими поверх чотирикутної кам’яниці, масивної, як фортеця, і оздобленої скульптурами. Дозорцями древньої молдавської слави стоять осторонь білі башти, історія яких криється у давнині століть. Наче підіймаються вони в наснаженому промінням повітрі, пливуть, розповідаючи, як у п’ятнадцятому віці прибув сюди з Сучави прославлений полководець Стефан Великий, щоб дати відсіч завойовникові Константинополя турецькому султанові Мехамеду II, полчища якого полягли тоді на просторах Запруття.
Недалеко від міста котить свої води Прут до Дунаю, як котив, коли ще древня Дакія вела непримиренну боротьбу проти римського панування. Попелом пожеж та порохнею часу вкриті події, що становлять сповнену легендами історію Молдови.
Пізнавав допитливий юнак у будовах та переказах бувальщину цікавої, самобутньої країни.
Дрімливо причаїлось, пославшись аж до глибоких байраків, дивне місто. Тут можна зустріти німця, сербина, грека, цигана, вірменина, єврея, російського липована 36. Щедра молдавська земля прийняла в свої обійми представників багатьох народів. Потрапляли сюди й заслані тиранами нескоримі волелюбці.
36 Сектанти, що втекли від переслідувань.
За одягом, поведінкою можна розпізнати кожного прибульця. Найбільшу увагу до себе привертають селяни з околишніх місцевостей. Поважно проходять вони торговими рядами, не поспішаючи розглядають або купують крам. У кожного на голові кучма темного довгого волосся, рівно підстриженого над чолом. Одежа проста, аж до колін, з широкими рукавами сорочка, а поверх неї черес; домоткані вузькі штани сягають сирицевих постолів. Поруч ідуть молдаванки — стрункі, статні. У них темні очі, добрі, лагідні, довірливі. Голови оздоблені добротними хустками, покладеними вперше під час вінчання. Це діти природи, нащадки колишніх даків, які століттями боронили від навали чужинців свої пасовиська і криті очеретом оселі. Та не тільки далися взнаки завойовники, випили багато трудової крові місцеві феодали — бояри. Не раз проносились хвилі молдавських повстань, а 1848 року в Яссах спалахнули вуличні бої, стійко билися на барикадах молдавани. Війська господаря Молдови придушили революцію. Але полумінь повстання не згас у думах і мріях трударів.
Осип прибув у Ясси пореволюційного часу. Урядовий палац тепер прикрашав прапор, піднятий ще 1829 року, коли Молдова разом з Валахією, після поразки Туреччини у війні з Росією, дістали деяку політичну незалежність.
Майоріли кольоровими оксамитами інші державні прапори над будинками консульств. Під прапором імперії Габсбургів причаїлось на затишній вулиці австрійське консульство. Сюди, до брата Івана Дашкевича, що займав посаду писаря при консульстві, прибув з далекої мандрівки Осип.
* * *
У небагатій, скромній квартирі брата тимчасово він зупинився.
— Хліба молдавського скуштувати прибув, — пояснював свою мандрівку.
— Всюди не легкий хліб. Прибув, то будемо добувати його разом, брате, — Іван покликав молоду дружину. — Не був на весіллі в мене. Осипе, то знайомся тепер. Це моя Кассандра.
По шляхетському манірно вона подала руку гостю. В її світлоіскристих очах, блідому обличчі, усмішці, застиглій на краєчках губ, вичитував Осип вдачу примхливої жінки.
— Бардзо рада, — мовила, запитливо глянувши на простацького прибульця.
— Прийміть від мене і нашої родини найсердечніший уклін, — низько вклонився він.
— Дзенькую.
— За гуцульським звичаєм, сідай до столу, брате, — Іван підніс чару вина…
Почалися турботи. Відшукали в місті батькового приятеля Чунтуляка, що мав професію інженера-землеміра. Молдавські поміщики, налякані хвилею селянських заворушень, поспішали вимірювати землі, аби будь-якими паперами закріплювати похитнуті революцією власницькі права.
Для цього міг знадобитися Чунтуляк не тільки своєю спеціальністю, а й тим, що на світ дивився байдуже крізь великі окуляри.
Землемір згодився взяти молодого помічника, який добре склав у реальній школі геометрію. Осипові до серця така робота, бо дозволяла мандрувати. Недовго довелося гостювати в брата. На прощання Іван влаштував прогулянку в місто.
Весело, з жартами висадились на лузі Копоу. Тут є де розважитись, подивитись на людей. Можна купити солодощів, які розносить грек, вправно тримаючи на голові цілу бербеницю. А там, у тіні, під дубом, сидять у червоних фесках сербіяни, награють щось своє рідне, задушевне.
Кассандра зажадала піти аж до байраків, де виднілося циганське шатро. Звідти долинали дивні звуки. Тут чимало зібралося людей. Дехто сидів на землі, інші примостилися на пеньках та колодах. Знайшлося місце й Кассандрі з Іваном. Осип стояв, вражений грою старого цигана. Здавалося, він у звуках скрипки виливав скорботу циганської долі, розповідав про своє плем’я, гнане лихоліттями. У шатрі починається і закінчується життя цигана. Плакала, голосила зойком проклять і благань скрипка.