До скрипаля приєдналися чоловічі голоси. Полилася смутком пісня.
Е валвал мєрєл аврі,
Х’о бришинд ке дєл.
Ма май мар, валвалорі,
Ке сим чхайорі чорі,
Хай нанай ман дадоро,
Хай нанай ман пхралоро,
Хай нанай ман дайорі,
Хай нанай ман пхенорі,
Саркай чхайорі чорі.
Ме пхірав діп шатра н’ шатра,
Дін каруца ин каруца…37
37 Увечері вітер повіяв
І дощику приніс,
Ой не вій, холодний вітерочку,
Бо я бідна циганка,
Батька я не маю.
І братів не маю,
І сестер не маю,
І нені не маю,
Як бездольна, бідна циганка,
Блукаю від шатра до шатра,
З воза до воза…
Раптово сумні звуки пісні обірвали бубон і флейта. Закружляла в танку дівчина-циганка. Розвівалося на ній платтячко, вигинався й випростовувався стан. Шалений танок нагадував кружляння вихору, що раптово сколихнув повітря, рвучи й ламаючи перепони на своєму шляху… Та ось зупинилась танцюристка, заспівала:
Упар плай ко зєлєно…
Пізнав той голос Осип. Пізнав ту, що ненароком зустрів на березі Пруту… Тепер вона мала доросліший вигляд і гостріші блиски ронили її темні очі…
— То бруталь! — зірвалось з уст Кассандри. Вона звелась і зажадала негайно йти звідси. Іван покірно пішов за дружиною. Осип завагався на мить, але мусив теж іти. Ще прислухався до знайомого голосу, звуки якого торкалися струн його чулого юнацького серця…
Над Яссами залягала ніч, коли поверталися з прогулянки. Кассандра нарікала на щось своїм верескливим голосом. Їй відповідав Іван. Але Осип не дослуховувався тих розмов. Йому все ще чулася гра на скрипці цигана і спів дівочий…
Місяць то виринав, то ховався за хмарами, торкаючись сріблястим промінням шпилів Святої Голії38. Десь далеко колихалась у темені мелодія. Може, то чарами когось заворожує дивна співачка?
38 Головна церква святої діви. Їі описав Федькович пізніше у вірші «Ніч у Яссах».
Уранці, перед тим, як вирушити з Чунтуляком на роботу, поспішив Осип побувати на лузі в Копоу. Простував до циганського шатра, прислухався, хотів почути знайомий спів. Але на місці постою залишилося тільки згасаюче вогнище. Вітерець розвівав свіжий попіл, в якому ледь-ледь яскріли жаринки.
Дивився навколо, наче прагнув відшукати щось утрачене. Задуму розвіяв старий молдаванин, що попасом гнав кіз і зупинився біля попелу. Знайшовши жаринку, запалив люльку, а далі звернувся до Осипа.
— Добридень, юначе!
— Добридень, діду…
— З яких країв ти і чий син?
— З Гуцульщини… Син Черемошу…
— Карпати, — молдаванин показав рукою на гори, що ледь вимальовувались у синій далечині. — Знаємо. Чули про Довбуша. Кажуть, бував він і на нашій Молдові, — Старий сів на камені. — І нас, гайдуків, водив молдавський ватажок, славний Бужор, у Карпати, — заспівав старий пісню про народного героя… — А потім ще докинув: — Щасти тобі, сину. Будь здоровий!
— Спасибі. Хай і вам щастить!..
Чунтуляк ще до від’їзду на роботу доручив Осипу вкладати речі, почистити чоботи, полагодити костюм. Крім приладів, брав ще в дорогу всякі дрібнички, наче для розваги, а з ними й фото. Серед них дюжину фотографій самого господаря Молдови.
— То все треба. Все знадобиться, — метушився землемір, розгублено поглядаючи у вікно, наче когось чекав.
Час минав, ніхто не приходив. Лише фурман нагадував, що пора вже вирушати.
У дорозі Чунтуляк розповів, що чекав на панночку, яка мала бути його нареченою. Шкодував, що не попрощався з нею. Осипа здивувала поведінка землеміра, який кілька разів починав розповідь про наречену, але не завжди називав її тим самим іменем.
* * *
Почалось трудове життя серед молдавських степів, садів та виноградників. Доводилося переїздити від одного села до іншого. Кожного разу перед зором юнака відкривалися нові краєвиди, зустрічалися цікаві люди. Він не зважав на втому, бо захоплювався самим процесом праці: волочив прилади, креслив на папері плани угідь.
Нудно було лише, коли Чунтуляк починав гостювати у землевласників, маєтності яких виміряв. Тоді Осип змушений був виконувати роль слуги — стояти коло дверей, подавати Чунтуляку плащ, модний капелюх і навіть білі рукавички. Дратувала юнака така поведінка землеміра, який за столом у багатіїв розповідав усілякі небилиці, обов’язково вигадував про свою багату наречену. А зрештою витягав фото молдавського господаря, говорив, що одержав з його рук. На знак поваги до землевласника Чунтуляк дарував йому знаменне фото, набиваючи собі ціну.
Хотілося Осипу обізватись і спростувати дещо в поведінці землеміра. Але він твердо вирішив до слушного часу терпіти й мовчати.
Минав у праці час. Зростав у турботах юнак і мужнів, знаходив друзів серед молдаван, слухав їхні скарги на утиски від землевласників. Недобре говорили вони і про землеміра, який нібито прислужує багатіям і вимірює землі не по праву. Все це вражало й насторожувало Осипа.
Після багатьох мандрувань землеміри зупинились у місті Нямц (Петра-Нямц), що причаїлось у затишному підніжжі Карпат на березі Бистриці, яка своїм плином нагадувала рідний Черемош. Доводилось терпіти незручності тимчасового оселення, виконувати багато доручень щодо креслення численних планів угідь, виноградників та лісів. Зате сторицею одержував Осип винагороду, мандруючи берегами Бистриці.
Ще не зовсім уляглися після революції селянські заколоти. Іноді гурмою приходили молдавани до землемірів, вимагали, щоб накреслені плани були позначені не боярською печаткою та підписами власників, а іменами уповноважених від громади.
— Ліси й пасовиська наші!
— Зажерли бояри наші предковічні землі!
— Коли б з’явився наш ватажок Бужор, то дав би раду!
— Власними руками понасаджували ми виноградники!
— Вимірюйте землю на кожен двір хлібороба. То наша кров, наші мозолі на руках, горби на спинах.
— А пасовиська міряйте на нашу, а не панську худобу! Чунтуляк пояснював, що вимірювання земель відбувається за урядовими патентами.
— На те є конституція, — говорив він.
— Конституція панська, а земля наша!
— Обдурюють нас пани!
— Гетьте з нашої землі!
— Гайдуки дадуть раду!
Іноді селяни не давали завершити роботу. В бунтарській непокорі Осип бачив народне пробудження, прагнення відібрати загарбані поміщиками землі. Навчився розуміти й мову молдаван…
Знаходив час Осип вивчати пам’ятки з історії Молдови. Його зацікавила стародавня фортеця та монастир на околиці міста Нямц, повиті легендами про ратні подвиги Стефана Великого. Наче тінь полководця бродить по горі Петричисі. А внизу виграє Бистриця, ніби розповідає незабутні билиці. Від монастиря в’ється доріжка, якою ходять прочани вклонитися гробниці прославленого господаря першої половини XV століття Олександра Доброго. Відтоді багато історичних подій заховав у собі бистрицький монастир. У його стінах збирав полки Стефан Великий, щоб відбити турецьку навалу, сюди сходилися патріоти з усього краю, щоб захистити його від угрів та інших пожадливих на багатства Молдови завойовників.
Аптека при монастирі обслуговувала багато навколишніх сіл. Тут у святкові дні юрмилися люди, зверталися за порадами до освіченого німця-аптекаря Бредемайєра. Для Осипа він став у пригоді тим, що міг дістати будь-які книги німецьких класиків. А коли оселився в аптекаря його родич Рудольф Роткель, то Осип знайшов і з ним спільну мову, бо це була освічена людина, родом з Берліна. Роткель, закінчивши гімназію в Кведлінбурзі та академію мистецтв у Берліні й Дюссельдорфі, багато мандрував по Галичині, Буковині та прибув до Молдови малювати краєвиди. Спочатку жив у Романі, а далі переселився в Нямц до свого родича — аптекаря Бредемайєра. В красотах Молдови Роткель черпав натхнення для живопису та поезії. В особі юнака-гуцула художник знайшов щирого прихильника, співбесідника й товариша в мандрівках. У святкові дні, коли Осип звільнявся від роботи в Чунтуляка, приятелі разом коротали час, читали твори Гете, зокрема «Страждання молодого Вертера». Осипу западали в душу сміливі бентежні судження героя. Повторював прочитане, наче хотів тими словами вимовити й власні настрої: «Оссіан витіснив з мого серця Гомера. Чудовий, величний світ північного барда!… Минуле живе в душі героя: при повному сіянні місяця, при радісних покликах перемоги, несуться до рідних берегів увінчані кораблі батьків… Спогад миттєвий! І знову глибока скорбота на чолі його, останнього з славетного сонму героїв старовини…»