— Але я маю ще піти в місто, зустрітися з товаришем.
— Що за товариш?
— Разом училися…
— Іди, не барись, хутко повертайся, — допитливо зміряв поглядом сина, похитавши головою.
Не міг Осип дати собі раду. Навмання йшов у місто. Наче прокинувся від сну, коли зупинився на майданчику, де колись таборились цигани. Прислухався, хотів почути тупіт коней, скрип коліс. Виходив на шлях, що слався до Молдови. Але по ньому лише вітер гнав куряву та кружляло гайвороння.
Як ніколи, відчував самотність. Чужими, непривітними здавалися розкрилені шляхи, мовчазні будівлі міста, похмуре, розтерзане вітрами небо. Десь теленькав по померлих церковний дзвін, навівав тоскні думи.
На якийсь час наче поринув у небуття. Опам’ятався аж на березі Пруту. Тут колись були пущені за течією чічки, тут пролунала пісня, що надовго запам’яталась. Здавалася самотньою тепер хвиля. Чому вона така повільна й мовчазна? Несе ж у собі водограї, а живого голосу не приносить.
Хотілося гукати, когось кликати, протестувати, змагатись за життя, дружбу, любов.
Лягали сутінки. Якась нерозгадана зловісниця приборкувала думки, сіяла відчай.
Повернувся до батька, слухав напуття, пізнаючи його люту впертість.
* * *
Пливли години ночі, як у безбережному океані хвилі. Над ними, наче чайка, квилила думка; безрадісно зустрічав тьмяне народження ранку.
Прибули військові з управи й забрали. А через день Осип уже стояв серед молодих жовнірів.
Команду подавав німецький офіцер, ведучи новобранців до передмістя Рошоші, де бовваніла сірими мурами казарма.
— Айн, цвай! Айн, цвай!
Жовніри в такт команди крокували по небрукованій вулиці, збиваючи пилюгу. Зупинялися люди. Дехто співчутливо дивився на муштру, а інші посміхалися, обмінювались дотепами.
Зустрілась по дорозі валка мандрівних циган. Збочили вони зі шляху, щоб не порушити рядів жовнірської команди.
— Осипку! Не дочекався?! Я тут! — почувся дівочий зойк. Наймолодший жовнір хитнувся в шерензі.
— Хто там відстає? — гукав офіцер. — Айн, цвай! Айн! цвай!
— Ой боже ж мій! — линуло слідом благання дівчини.
— Айн, цвай! Айн, цвай! — чимраз голосніше й роздратованіше вигукував офіцер, зле поглядаючи на нерівні ряди новобранців. Дехто з них ледве волочив ноги. Інші штовхалися, натрапляючи на спини тих, що попереду.
— Швайн! Айн, цвай! Швайн! — лютував офіцер. Кожен ніс у думках скорботу розставання й острах за свою жовнірську долю. У декого наверталися сльози на очах.
Над командою ще густіше здіймалася курява. Обволокло тією курявою циганську валку. А розпачливий дівочий голос не вщухав, стократ відлунюючи розпачем у серці Осипа. Здавалося, він іде на тортури, несучи з собою ледве розквітлі почуття невгамовної юності…
У казармі жовніри вели різні розмови. Вловлював Осип жарти, дотепи.
— А та циганочка, мабуть, закохалася в якогось жовніра…
— Доладна дівчина…
— Таку б не гріх взяти до нашої команди. Ха-ха-ха!
— Все бігла слідом…
— Гукала когось.
— Офіцер насварив її…
— Ото диво…
— Циганка ж…
Боляче сприймав Осип жовнірські дотепи, линучи думками поза казарму. Гнітили його сірі стіни, вдихав важке повітря. Чорний морок налягав на груди. Думка ридала, квилила, як підстрелений птах, проймалася тривожними питаннями. У всій душевній каламуті світлою цяткою залишалося лиш місце для спогадів про незабутні чари Молдови. Новобранці то сиділи, куняючи, то лежали на нарах. Хто тяжко зітхав, хто понурив голову, хто байдуже дивився на сірі стіни. А якийсь ще й пісню поволі затяг:
Гей піду ж бо я, гей піду ж бо я
То в гору, то в долину;
Ой, найду ж бо я, ой найду ж бо я
То рожу, то калину.
Чи рожу рвати, чи рожу рвати,
Чи калину ламати?
Чи ся женити, чи ся женити,
Чи парубком гуляти?
Оженив бих ся, оженив бих ся —
Заболить головонька,
Не женив бих ся, не женив бих ся —
Затужить дівчинонька.
Мудрому бути, мудрому бути —
З кременя вогню добути;
Ще мудрішому, ще хитрішому —
За дівчину забути…
Осип сів поруч співака.
— З якого краю, братику? — запитав.
— Кожен край має свій звичай і свою пісню.
— Пізнаю… З того краю і я, братику, — голос Осипа забринів тихим смутком.
— То співаймо разом. Мо, легше стане?
— Не до співу мені.
— У кожного своє…
— Як зовешся?
— Михайло Дучак… — Новобранець продовжував свою співанку:
Ще мудрішому, ще хитрішому —
За дівчину забути…
— Добре слово почув од тебе. Потоваришуймо від цього дня, — Осип потиснув Михайлові руку, обняв його, як рідного.
— Знаю, братику, що журбота груди смокче, — Дучак знову вдався до пісні, наче хотів угадати тривогу свого співбесідника…
Навколо муровані стіни казарми здавалися пропахлими не тільки тютюновим димом, а й тюремною вогкістю та забруднілим одягом. Тьмяно лягали сутінки, у заґратовані вікна ледве снувалися відблиски західного крайнеба. А з часом крізь грати зазирнула зірка, тремтливим відблиском пронизуючи темряву. Вловлював те бліде мерехтіння юний новобранець, а думкою виміряв шляхи незабутньої Молдови.
ГЛАВА ТРЕТЯ
ЖОВНІРСЬКА НЕДОЛЯ
Кожного прибульця вабить багатьма принадами столиця імперії Габсбургів — велелюдний Відень, прославлений архітектурою, живописом та музикою. Хто відмовиться, потрапивши сюди, побувати в алеях Пратеру 47, зупинитись біля знаменитої Ротонди, увічненої виступами Моцарта, Бетховена, Шуберта, й Шопена? Тисячі мандрівників прибувають для розваги в придунайську столицю. А дехто потрапляє сюди без намірів знайти задоволення в пишнотах міста. Такого, закинутого випадково долею, можна швидко розпізнати серед інших відвідувачів Пратеру.
47 Стародавній парк у Відні.
Не міг не звернути на себе уваги молодий фельдфебель 41-го полку австрійської армії. Він ще не скинув зимової форми, хоч уже рання весна входила в свої права, даючи змогу багатьом, хто прибув на прогулянку, попишатися придбаними до нового сезону вбраннями.
Стомлене обличчя, задумливо-зосереджений погляд проникливих очей, що примружено дивилися крізь окуляри, струнка виправка привертали увагу багатьох розважальців. Навіть пишно зодягнені дами. кидали запитливі погляди на незнайомця. Це не порушувало добропорядної поведінки, бо всюди точилися розмови про пересування армійських частин, як завжди перед оголошенням війни. Адже не для розваги зупиняють полки в столиці після маневрів.
Але, здавалося, до багатьох дженджуристих фертиків не доходили жодні відомості. Хай думає про це державний канцлер. А їх більше хвилюють кокетливі погляди жінок, лакові черевики, білі манжети, модні капелюхи й угорське вино. Ці відвідувачі парку добре знають імена прославлених у місті кравців, перукарів. До Гейне й Шіллера їм байдуже, а музикою користуються лише для танців.
У потоці франтовитої молоді шелестіли шовкові убрання, розсипалися усмішки, щедро марнувалися поклони. Повним контрастом видавалась тут шинеля армійського фельдфебеля. Дехто навіть не просив пробачення, коли ненароком у натовпі ставав ногою на жовнірський чобіт або торкався ліктем спини. Модний капелюх, вишукана зачіска, витончена манірність могли робити звичайних людей знаменитостями на час розваг і прогулянок.
Були й такі, що сторонилися, забачивши армійця, бо розуміли надане прославлення армії політикою лукавого лицедія Меттерніха. То ж він став ідейним натхненником Віденського конгресу, на який з’їхалися монархи Європи після поразки наполеонівської Франції, щоб створити жандармський союз імператорського владицтва, іменований Священним союзом. Відтоді австрійська шинеля символізувала реакційну суть багатьох походів на придушення визвольних рухів. Австрійські генерали маніфестували тією шинелею непохитність дому Габсбургів.
Мабуть, найбільше за останні десятиліття надокучила та шинеля італійцям, розчленованим кордонами окремих держав. Не раз незалежність італійських провінцій потрапляла під чобіт австрійської вояччини, не раз волелюбні сини Італії опинялись під вартою австрійських жандармів.
Хвилі народних рухів, починаючи від виступу карбонарів (вуглярів) і до прославленого руху гарібальдійців, завжди натрапляли тут на багнети.
Армійського прибульця не приваблював, а бентежив натовп столичних пустоцвітів. Догадувався він, що за цим зовнішнім лиском криються болячки імперії Габсбургів, яка тримається на гнобленні народів. Більше зацікавлювали його розмови бородачів, які ховали свої лисини під високими циліндрами. Вони тривожно висловлювали судження про те, що недарма заворушилося сардинське королівство П’ємонт, виявляючи територіальні претензії на Ломбардсько-Венеціанську область, яку за рішенням Віденського конгресу 1815 року оголошено провінцією, підлеглою австрійській короні. Добився-таки князь Меттерніх встановлення цісарських порядків і на італійській землі, розчленованій на окремі клаптикові держави. Не без підстав йому належить ходова фраза, якою і потім користувалися різні завойовники: «Італія — це лише географічне поняття». Заведений Меттерніхом єзуїтський шпіонаж діяв. Тому не залишалась таємницею змова між королем П’ємонту Кавуром та французьким імператором Наполеоном III, згідно якої союзники мали розпочати війну проти Австрії в 1859 році. Австрія готувалась до відповідних дій, заповіданих Меттерніхом, який помер цього ж року.