Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

Як вражений громом, стояв Осип, простерши руки, ніби хотів затримати привид, що зникав з його очей.

Чув, як заграла скрипка, зацокотіли копитами коні, заторохтіли колеса. Все далі й далі доносились звуки. Стало зовсім тихо. Лише Бистриця виводила прощальну пісню.

* * *

Повернувшись до Роткелів, Осип не затримувався довго, відбув до Чернівців.

Батько на той час займав незначну посаду. А мешкав на приватній квартирі, хоч мріяв про власний будинок. Нагодився Осип саме тоді, коли мати привезла на лікування хвору одинадцятилітню Павлину. Відбулася зворушлива зустріч з матір’ю. Обіймала вона свого сина, ридаючи та примовляючи:

— Як ти виріс, змужнів! Їдьмо до Путилова господарювати…

— Ні, не стелеться туди йому шлях, — заперечував Адальберт. — Готується йому інша дорога…

— Аби недалеко… Щоб хоч бачити частіше та сльози виливати…

Щоденно ходив Осип на берег Пруту, сподівався на зустріч. Прислухався, чи не гомонить десь циганський табір. Повертався задумливий та сумний і слухав материні вболівання. Незабаром понесла вона свої невиплакані сльози до берегів рідної Путилівки, залишивши у сина пекучий жаль.

Випроводивши Анну до села, Адальберт повів поважну раду з сином.

— Сідай, Осипе, і слухай батька, — багатозначно поглянув на сина. — Продовжимо нашу розмову, розпочату в Нямці. Не міг я тоді повідати тобі про свій намір.

— А що то? — тривожно запитав Осип.

— Юнакові, якому вісімнадцять літ, треба вже прибитись до якогось берега. Я батько і відповідаю за тебе. Що ти хотів би робити, де служити?

— Служити людям.

— Служити треба нашому цісарю Францу-Йосифу. Найкраще в австрійському війську. Маєш піти в жовніри! Це моя воля і моє рішення! — Адальберт підніс католицький хрест, притулив його до чола та грудей сина. — Хай тебе осінить знам’я римсько-католицької віри.

— Я цього не розумію, — обізвався Осип. Батькове благословення католицьким хрестом видалося йому гірким прокляттям.

— У війську все зрозумієш.

— Але…

— Не наважуйся заперечувати! Воля батька в подібних рішеннях непорушна. Завтра вранці за тобою прийдуть жовніри з військової управи. Готуйся!

— Маю охоту ще поїхати до матері, проститися з нею. Все так раптово, несподівано.

— То зайві сантименти. Цими днями закінчується набір. Завтра одягнеш належну тобі шинелю.

— Але я маю ще піти в місто, зустрітися з товаришем.

— Що за товариш?

— Разом училися…

— Іди, не барись, хутко повертайся, — допитливо зміряв поглядом сина, похитавши головою.

Не міг Осип дати собі раду. Навмання йшов у місто. Наче прокинувся від сну, коли зупинився на майданчику, де колись таборились цигани. Прислухався, хотів почути тупіт коней, скрип коліс. Виходив на шлях, що слався до Молдови. Але по ньому лише вітер гнав куряву та кружляло гайвороння.

Як ніколи, відчував самотність. Чужими, непривітними здавалися розкрилені шляхи, мовчазні будівлі міста, похмуре, розтерзане вітрами небо. Десь теленькав по померлих церковний дзвін, навівав тоскні думи.

На якийсь час наче поринув у небуття. Опам’ятався аж на березі Пруту. Тут колись були пущені за течією чічки, тут пролунала пісня, що надовго запам’яталась. Здавалася самотньою тепер хвиля. Чому вона така повільна й мовчазна? Несе ж у собі водограї, а живого голосу не приносить.

Хотілося гукати, когось кликати, протестувати, змагатись за життя, дружбу, любов.

Лягали сутінки. Якась нерозгадана зловісниця приборкувала думки, сіяла відчай.

Повернувся до батька, слухав напуття, пізнаючи його люту впертість.

* * *

Пливли години ночі, як у безбережному океані хвилі. Над ними, наче чайка, квилила думка; безрадісно зустрічав тьмяне народження ранку.

Прибули військові з управи й забрали. А через день Осип уже стояв серед молодих жовнірів.

Команду подавав німецький офіцер, ведучи новобранців до передмістя Рошоші, де бовваніла сірими мурами казарма.

— Айн, цвай! Айн, цвай!

Жовніри в такт команди крокували по небрукованій вулиці, збиваючи пилюгу. Зупинялися люди. Дехто співчутливо дивився на муштру, а інші посміхалися, обмінювались дотепами.

Зустрілась по дорозі валка мандрівних циган. Збочили вони зі шляху, щоб не порушити рядів жовнірської команди.

— Осипку! Не дочекався?! Я тут! — почувся дівочий зойк. Наймолодший жовнір хитнувся в шерензі.

— Хто там відстає? — гукав офіцер. — Айн, цвай! Айн! цвай!

— Ой боже ж мій! — линуло слідом благання дівчини.

— Айн, цвай! Айн, цвай! — чимраз голосніше й роздратованіше вигукував офіцер, зле поглядаючи на нерівні ряди новобранців. Дехто з них ледве волочив ноги. Інші штовхалися, натрапляючи на спини тих, що попереду.

— Швайн! Айн, цвай! Швайн! — лютував офіцер. Кожен ніс у думках скорботу розставання й острах за свою жовнірську долю. У декого наверталися сльози на очах.

Над командою ще густіше здіймалася курява. Обволокло тією курявою циганську валку. А розпачливий дівочий голос не вщухав, стократ відлунюючи розпачем у серці Осипа. Здавалося, він іде на тортури, несучи з собою ледве розквітлі почуття невгамовної юності…

У казармі жовніри вели різні розмови. Вловлював Осип жарти, дотепи.

— А та циганочка, мабуть, закохалася в якогось жовніра…

— Доладна дівчина…

— Таку б не гріх взяти до нашої команди. Ха-ха-ха!

— Все бігла слідом…

— Гукала когось.

— Офіцер насварив її…

— Ото диво…

— Циганка ж…

Боляче сприймав Осип жовнірські дотепи, линучи думками поза казарму. Гнітили його сірі стіни, вдихав важке повітря. Чорний морок налягав на груди. Думка ридала, квилила, як підстрелений птах, проймалася тривожними питаннями. У всій душевній каламуті світлою цяткою залишалося лиш місце для спогадів про незабутні чари Молдови. Новобранці то сиділи, куняючи, то лежали на нарах. Хто тяжко зітхав, хто понурив голову, хто байдуже дивився на сірі стіни. А якийсь ще й пісню поволі затяг:

Гей піду ж бо я, гей піду ж бо я

То в гору, то в долину;

Ой, найду ж бо я, ой найду ж бо я

То рожу, то калину.

Чи рожу рвати, чи рожу рвати,

Чи калину ламати?

Чи ся женити, чи ся женити,

Чи парубком гуляти?

Оженив бих ся, оженив бих ся —

Заболить головонька,

Не женив бих ся, не женив бих ся —

Затужить дівчинонька.

Мудрому бути, мудрому бути —

З кременя вогню добути;

Ще мудрішому, ще хитрішому —

За дівчину забути…

Осип сів поруч співака.

— З якого краю, братику? — запитав.

— Кожен край має свій звичай і свою пісню.

— Пізнаю… З того краю і я, братику, — голос Осипа забринів тихим смутком.

— То співаймо разом. Мо, легше стане?

— Не до співу мені.

— У кожного своє…

— Як зовешся?

— Михайло Дучак… — Новобранець продовжував свою співанку:

Ще мудрішому, ще хитрішому —

За дівчину забути…

— Добре слово почув од тебе. Потоваришуймо від цього дня, — Осип потиснув Михайлові руку, обняв його, як рідного.

— Знаю, братику, що журбота груди смокче, — Дучак знову вдався до пісні, наче хотів угадати тривогу свого співбесідника…

Навколо муровані стіни казарми здавалися пропахлими не тільки тютюновим димом, а й тюремною вогкістю та забруднілим одягом. Тьмяно лягали сутінки, у заґратовані вікна ледве снувалися відблиски західного крайнеба. А з часом крізь грати зазирнула зірка, тремтливим відблиском пронизуючи темряву. Вловлював те бліде мерехтіння юний новобранець, а думкою виміряв шляхи незабутньої Молдови.

ГЛАВА ТРЕТЯ

ЖОВНІРСЬКА НЕДОЛЯ

Кожного прибульця вабить багатьма принадами столиця імперії Габсбургів — велелюдний Відень, прославлений архітектурою, живописом та музикою. Хто відмовиться, потрапивши сюди, побувати в алеях Пратеру 47, зупинитись біля знаменитої Ротонди, увічненої виступами Моцарта, Бетховена, Шуберта, й Шопена? Тисячі мандрівників прибувають для розваги в придунайську столицю. А дехто потрапляє сюди без намірів знайти задоволення в пишнотах міста. Такого, закинутого випадково долею, можна швидко розпізнати серед інших відвідувачів Пратеру.

47 Стародавній парк у Відні.

Не міг не звернути на себе уваги молодий фельдфебель 41-го полку австрійської армії. Він ще не скинув зимової форми, хоч уже рання весна входила в свої права, даючи змогу багатьом, хто прибув на прогулянку, попишатися придбаними до нового сезону вбраннями.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: