Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

Анна, а за нею й Осипко попростували за людьми до майдану, де зібралася велика гурма народу біля домінікальної управи — канцелярії. Прибули сюди ґазди з сусідніх сіл Русько-Кимполунзької округи. У всіх заклопотаний, збуджений вигляд. Розбурханими хвилями гойдався натовп, ряботіли крисані, густоволосі кудельці на головах чоловіків.

— Депутати прибули! Депутатам дорогу дайте! — почулися голоси.

— Най правду говорять депутати, яким законом позагарбували пани наші ліси, землю, пасовиська!

— Чи мають вони патент на те від цісаря?

— А ти меш читати ті патенти?

— Час би приборкати тих панів, як правив їх бартков Олекса Довбуш!

— Правда, дій його кату! 10 Калаї 11 голови підняли!

10 Лайка.

11 Біднота.

— Доста вже натерпілись. Не меш пану вірити!

— Коби чорти живцем у пекло їх вхопили!

— Киньмо заворуху! Послухаймо депутатів.

— Най Кобилиця скаже! Ще ніколи свого слова не потолочив!

Наперед вийшли трембітарі, стали в три ряди. За плечима в них кріси, бартки. Обізвались разом трембіти, небо і гори потрясаючи.

Наче виливали стогін під'яремної гуцулії, зубожілої землі.

Виїхав на коні перед громадою Лук'ян Кобилиця. Підніс бартку догори. Запанувала тиша. Навіть молодиці затамували своє хлипання. Кінь під вершником вигравав, не міг устояти на місці, як перед походом. Гуцули добре знали Лук'яна.

Цього разу він був рішучий, гнівний. Середнього зросту, широкоплечий, з виразними, правильними рисами обличчя, темні вусики й підстрижена борідка, пронизливі чорні очі, орлиний ніс. Своєю мужньою поставою, владними рухами він справляв неабияке враження. Такому б командувати полками, вести народ на звитяги, а не хилитися в кріпацтві пана Джурджувана. Здавалося, гори й урвища Черемошу випестили й загартували цього сміливого ватажка.

— Братове гуцули! Вставайте громадою! Підіймайтеся за нашу прадідівську правду! Не патентами цісаря Фердінанда її добувати, не у австрійського ката — канцлера Меттерніха — випрошувати, не від галиційського губернатора Стадіона сподіватися! Возили ми, обрані вами депутати, скарги до Відня. Але там на наші щирі слова зважають так, як вовки на ягнят. Не до народного голосу прислухаються, а беруть до уваги те, що скажуть пани Ромашкани, Джурджувани, Айвої, Флондори, Амброзіуси — всі ці п'явки, загарбники нашого добра, даного щедрою природою!

— Говори, Лук'яне, говори про харцизяк-шкуролупів!

— Це ж ті, що в баби жебручої хліб з торби вкрадуть!

— Говори, Лук'яне, говори! Ти наш, як ним завжди був! Як Черемош у повінь нуртує, рушить каміння й дерева, завирувала громада. Підіймалися догори крисані й бартки.

— Наші ліси! — гриміло сотнями голосів.

— Наші полонини!

— Нема моці того все терпіти!

— Цілий тиждень робимо на пана, а в неділю ходимо на обрахунки.

— Обрахувати би ребра у того Ромашкана та Джурджувана!

— Най ще говорить Лук'ян. Добру голову має.

Кобилиця продовжував промову. Говорив про тяжкі податки й повинності, що їх накладають пани на селян. Кожне його слово западало в серця слухачів, збуджуючи гнів. Заколихалася громада, звихрено загомоніли гуцули, готові виступити грізною силою. Легіні стали в коло. Завели пісню:

А ви, хлопці любі, милі,

Хапайтеся за сокири!

Остріть коси, остріть вила.

Аж так пукне панська жила!

Анна, не зводячи очей з Кобилиці, тримала за руку Осипка, слухала. Ущемилося серце матері, коли побачила сина Івана в колі легінів і почула в пісні його знайомий голос. А Осипко радів, що його братик має кріс за плечима, гостру бартку у руці та добрих побратимів навколо.

* * *

Сторонець-Путилів — село давньої гуцульської слави. Тут подавали свої кличі опришки, а легенди оповідають про Довбушеві печери та стежки, якими ходив. Розкидане по узгір'ях та в долині Путилівки, село увібрало до себе окремі підсілки — Сергії, Тороки, Киселиці, Сторонець, ставши найпомітнішим в Русько-Кимполунзькій окрузі, обшири якої сягають аж Білого Черемошу.

Велике подвір'я Федьковичів упирається в берег грайливої Путилівки. Серед двору простора хата, в якій народився 1834 року Осип. Найбільше тішилась ним Анна, плекаючи материнські сподіванки. По-різному вона любила своїх синів. Старший Іван уже відбився від рідної хати, часто вирушає в мандри і тепер ось пристав до Лук'яна Кобилиці, незважаючи на осінню сльоту, пішов з ним добувати волю…

Кожного ранку виходить Анна на шлях, вдивляється, прислухаючись та сподіваючись зустріти Івана. Не повертався син. Де його шукати? Кому повісти про болі материнського серця?

Несла свою журбу до хати. Найстарша донька Марійка розповідала вже казки та бавила співаночками Осипка й дволітню Павлинку. Оце й уся сім'я в Анни — те мале, а те хворе. Хоч Марійка вже дівка, але помочі від неї мало — нездужає на ноги. Зате душа в неї чиста, ласкава, співуча. Співає так, що й за Путилівкою чути; добре й на флоєрі грає. Нагородила цим умінням Осипка, а найщедріше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам він уміло проказував улюблені з них — «Як парубок посватав царівну-дівку», «Як бідний відібрав душі з пекла», «Війт-лупій у пеклі»… Найбільше про Довбуша любив хлопець. Дивувався з того, як сміливий ватаг, добувши собі зачаровану бартку, переміг на Чорногорі злого Арідника, а Чорну Біду загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру 12, погляне на долини, бескеття й пісню заспіває. А спуститься в долину — обмиє в Черемоші бартку свою там, де вірли полощуть дзьоби. Підійме її догори — зупинить хмари, і вони надовго зависнуть на карпатських схилах. Розмахне нею — нажене в долини та ущелини дощу. Підійме вістря догори — викреше блискавку. Ударить нею об землю — громовицею обізвуться гори, покотиться відлуння з печери або потоне в Черемоші. Та ще й чарівну флоєру з денцівкою золотою мав Олекса Довбуш. Задуднить нею — співоче царство птахів обізветься на той клич, приносячи вісті йому з верховин і низин. Заховав казковий отаман опришків дивну бартку та флоєру десь у печері, а може, на дні Черемошу, най сміливі легіні відшукують її, щоб чинити дивовижні діла. А в день народження Олекси сама грає та флоєра — лиш почути її або навчитися пізнати, про що вимовляє вона та що провіщає. Треба все знати…

12 Гора, поросла лісом.

З думкою про Довбушеву бартку засинав не раз Осипко, наслухавшись оповідок Марійчиних. А уві сні шукав той опришківський скарб, наче мандрував серед бескеть. Прислухався, як шумить Черемош, снуючи таємничі вісті…

* * *

Одного ранку Осипко почув, як у дворі затурготіла бричка. Глянув у вікно й крикнув:

— Неню! До нас дєдя 13 приїхав!

13 Батько.

Анна вийшла у двір. Не часто доводилось їй тепер зустрічати Адальберта. Бундючно сходив він з брички, тримаючи під руку чоловіка в мундирі комісара. Кілька вершників пов'язали до вориння окульбачених коней. Запросивши в хату прибулих, Адальберт гукнув:

— Вітай і частуй, Анно, дорогих гостей! До нас прибув комісар. А це його помічники й лісничі!

Всі прибулі увійшли в хату, сіли за стіл. Адальберт взяв на руки Павлинку, дав їй цукерку, Марійці крамну хустку подарував, а Осипкові — якусь німецьку книгу.

На хвилинку заясніла радість у очах Анни. Вона задивилась на Адальберта. Пізнавала його наче виточене з мармуру чоло, вилискували чітко окреслені вилиця і рівний ніс, розкриллями брови спадали на перенісся. Хотіла уявити його усмішку, як колись — у дні щирої втіхи.

Осипко, тримаючи подаровану книжку, звернувся до батька:

— Дєдю! Мені коби бартку в подарунок!

— Бартку?! — перепитав Адальберт.

— Еге, бартку… Щоб гостра, гей у Довбуша! — весело подивився на батька і раптово принишк. Адальберт, зніяковівши, розгнівався, суворо глянув на Анну. Раптово зникла шляхетна його бундючність.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: