Скинути б оцю набридлу зелено-сіру кабату, вбратися в гуцульську ношу! Та й зректися осоружного католицтва, хрестом якого благословляв батько, завдаючи в жовнірську неволю.
Зупинився ешелон у Відні. Не зустрічали тут галасом потерпілих вояків. Недовго стояли, вирушили до Пешта, там висіли з ешелонів. А звідти маршем до Чернівців.
* * *
Ось вона, в думах омріяна Буковина. Приніс Осип у рідне місто незрадливі почуття, а з ними народжений у походах сувій віршів, пропахлий жовнірським потом.
Відшукав на кладовищі могилу сестриці Павлини, став на коліна, припавши до темно-зеленого барвінку. Повертаючись у місто, завагався. Не міг поспішати до батька, бо при згадці про нього ставало тоскно й боляче.
Продали мня ляхи в німецькі некрути,
Втопили ми долю, втопили мій світ…
Вирішив зупинитися в готелі. Тут могли мешкати лише грошовиті офіцери, до яких не належав підпоручик Федькович, бо не мав родової маєтності, а все, що одержував за службу, швидко витрачав, допомагаючи бідним жовнірам. До того ж тепер, коли полк перейшов на постій, офіцерам сплачували лише половину, бо поразка в тяжкій війні позначилась на фінансовому становищі держави.
Жити в казармі Осип не хотів, бо її сірі стіни тягарем лягали на душу. Доведеться перебувати в скруті, заборговуватись, але в готелі ліпші умови для відпочинку та літературної праці.
У перші дні ходив, оглядаючи місцевість, що викликала спогади раннього юнацтва. Зупинявся на березі Пруту, де вперше зустрів химерну дівчину. Народжувалися вірші, в яких воскресали хвилини незбагненної колись каламуті пробуджуваних юнацьких почуттів. Сівши на камені, дістав з кишені жмуток віршів, перечитував їх.
Його роздуми обірвала постать, що зринула перед ним. Похапцем заховав зошит у кишеню. Поглянув на незнайомого. Чи не фіскал? Найбільше їх треба стерегтися в рідному краю! Адже повернені з італійського походу мають бути під недремним оком державної пильності. Ні, це не такий. Адже у виразі його синіх очей приязнь, поетична замріяність. Розкішна темнувата шевелюра доповнювала вроду незнайомого.
— Пробачте за нескромність, пане офіцер. Дозвольте вас дещо запитати, — сміливо, з доброю усмішкою звернувся той.
— Прошу, — здивовано поглянув і звівся на ноги Осип.
— Вперше зустрічаю офіцера, що самотньо читає на березі Пруту. Мабуть, пан повернувся з італійського походу?
— Так. Але для чого це вам?
— Насамперед будьмо знайомі. Я професор місцевої гімназії. Ернст-Рудольф Найбавер.
— Ваше ім’я чув, — подав Осип руку. — Радий знайомству. Підпоручик сорок першого полку Гординський-Федькович.
— Це прізвище мені відоме. У місті знаю службовця Гординського-Федьковича… Може, то ваш родич? Осип звернув на інше:
— Містом Чернівці я давно зачарований. Ваблять мене мальовничі краєвиди Пруту…
— Чую у вашій душі поета. Це мені приємно. Швидко зав’язалась між ними розмова. Співбесідники знайшли багато спільного в поглядах на поезію. Професор запросив Осипа завітати до нього в неділю, обіцяючи познайомити з цікавими людьми.
Разом пішли вулицями. Розпрощалися біля будинку Найбавера.
* * *
Минуло кілька днів перебування в Чернівцях. Вагаючись, підходив до будинку, в якому мешкав батько. Згадував зустрічі з ним. Прикро й боляче ставало від невтішних спогадів. А мати де, чи воркує сивою голубкою? Може, на щастя, вона теж прибула в Чернівці? Уява малювала зустріч з нею. Ось відчинить двері й почує її голос…
У повній формі офіцера, з шаблею при боці прибув до батька. Привітавшись, зупинився біля порога, оглянув кімнату. Ніщо тут не нагадувало про перебування рідної неньки.
Скинув шаблю, повісив на кілочок і зупинився. Батько ступив кілька кроків назустріч. Але холодний, докірливий погляд сина зупинив його. Зітнулись позирками, наче блиснули шаблі. Владний, сухий погляд Адальберта, яким він завжди підкоряв сина, цього разу не мав успіху.
— Прошу сідати, сину, давно не бачились, — розгублено промовив Адальберт.
— А мати де, що чути від неї?
— Про матір потім. Як ся маєш? Я все чекав листів од тебе… Розумію, мабуть, походи, служба…
— Я писав до матері.
— Мати — то само собі, а батько теж у тебе є…
— Так. Я не безбатченко.
— Авжеж…
Осип сів, допитливо дивився на батька. Холодом повіяло од стін, оздоблених міщанськими дрібничками. А в думках зринали згадки про той день, коли батько запровадив у жовніри.
Дивлячись на похмурніле чоло сина, обізвався батько;
— Приємно бачити тебе в цьому мундирі. Розкажи про похід.
Осип мовчав. Кожне батькове слово викликало в ньому жаль і образу. Хотів багато говорити, висловити великий біль за долю матері, за своїх нещасних сестер.
— Чого мовчиш? Чи, може, ти не вважаєш мене за рідного?..
Осип ні пари з уст. Замовк і батько, похиливши голову.
Минали хвилини напруженої мовчанки. Осип звівся з-за столу, походив по кімнаті, зупинився біля вікна, дивлячись на вулицю.
Звівся й батько. Осип причепив шаблю, взяв кашкет, швидко вийшов на вулицю. Простував, наче з кожним кроком ступав у нове життя, що відкривало перед ним далекі обрії.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ДАЛЕКІ ОБРІЇ
Здавалися вже пройденими жовнірські шляхи. Давні мрії поволі браталися з надіями. Добре навчився розуміти ціну дружби, але не квапився, щоб не зазнати зневір’я та розради.
Однак знайомство з Найбавером швидко переростало в дружбу. Може, цьому сприяла їхня спільна любов до поезії.
Незабаром Осип став відвідувати гурток місцевої інтелігенції, що збирався біля освіченого й талановитого професора, який при нагоді декламував «Lieder aus der Bucovina» 51. Заохочений успіхом приятеля. Осип зачитав і свої вірші, вразивши присутніх приємною несподіванкою. Виявила захоплення ними й присутня на зборах Емілія Марошані. Її, наче стиглі тернини, очі випромінювали радість і тривогу. Осип відчував на собі її допитливий погляд. Емілія сіла до фортепіано, грала й співала, її молодий голос лірично звучав у виконанні німецьких романсів. Здавалося, що вона змагалася з поетами, щоб довести й свою причетність до шанувальників музи.
51 «Пісні з Буковини» (нім).
Нарешті вийшов і Осип на середину кімнати й заспівав гуцульську пісню. Вперше в цьому салоні прозвучала самобутня, грайливо невпинна пісня. Приємним, звучним баритоном виводив співак народні мотиви.
Ще більше зацікавила присутніх розповідь учасника італійського походу. Пригоди подорожувань, бої на полях Ломбардії, Верона, Венеція — все це поставало мальовничими картинами в розповіді учасника італійського походу. В Емілії, що знала про Ломбардію з недавно прочитаного роману Стендаля «Пармський монастир», виникли запитання до офіцера. Але боялась стати подібною до школярки. Тоді рум’янцем фарбувалося її обличчя і вона затискувала губи, чекаючи слушного часу. В цей мент один із присутніх швидко підійшов до Осипа й почав обіймати його, примовляючи:
— Брате дорогий! Ти порадував нас народною піснею та чудовою розповіддю!
То був Антін Кобилянський, який походив зі Східної Галичини. Не закінчивши навчання у Львові, прибув недавно в Чернівці продовжувати освіту і виступав тут великим прихильником рідної пісні й літератури. В його блідому загостреному лиці, обрамленому пасмами довгого волосся, світилось натхнення.
Осип захопився розмовою з Кобилянським, не помічаючи того, як невдоволена Емілія відійшла і почала виконувати танки під награвання Найбавера на фортепіано. Але найзапальніше вона завихрилась, коли став до танку вродливий підпоручик.
Пізно повертався Осип, несучи враження од зустрічей, а з ними й прощальний погляд Емілії. Поруч ішов Кобилянський, підбиваючи його на відвертість. Прощаючись, Федькович прочитав ще напам’ять кілька своїх віршів. То були жовнірські поезії. Вони вразили простотою і народною пісенністю, що особливо було до серця Кобилянському, який багато записував на Буковині співанок та коломийок.
Розмова зблизила з ним Осипа.
— Нам треба зустрітися в тісному колі друзів і порадитись, — з цими словами Кобилянський розпрощався, домовившись про побачення в його квартирі, де сусідкою мешкала й Емілія Марошані з своєю матір’ю.
Поразка австрійської армії у війні підірвала основи владицтва Габсбургів і вплинула на піднесення нової визвольної хвилі. Чернишевський і Сераковський на сторінках «Современника» подавали докладну хроніку політичних подій, сповіщаючи про пробудження підвладних Австрії народів. Вони популяризували ім’я угорського революціонера Кошута і його однодумця Петефі, який загинув у бою за долю свого народу. Ці імена ширились серед передової інтелігенції. Не раз чув їх Осип, ще будучи в поході. Нові його друзі теж прославляли мужність народних героїв.