* * *
При зустрічі з Осипом друзі помічали його збудження. Може, по військовій службі щось не гаразд? Часто кудись зникав. Його розшукували товариші для спільних нарад, Адже треба добути цензурний дозвіл на брошуру, в якій найзначнішою частиною є вірші Федьковича. Покладали на нього і редакторські обов’язки.
Прихід весни Осип відчував, як оновлення в його житті. Виходив на узгір’я, оглядав навколо, здавалося, ширшали далекі обрії. А журавлі, що повертались до рідних гнізд, здавалися провісниками чогось незнаного. Може, так відчутно сприймав подих весняний тому, що багато років забрали в нього непривітні стіни казарми? Тепер дуже вразливий був до голосу почуттів, що нуртували в ньому нездоланними бажаннями зустрічей і милих утіх.
У домі Найбавера знаходив перепочинок і зацікавлювався розмовами професора, добре обізнаного з історією мистецтва. Наче по писаному вичитував збуджений Ернст естетичні судження класиків, наголошуючи на твердженнях, що поезія є великим даром природи, скарбами душі народу. Тільки звільнившись від дрібножитейських умовностей та заглибившись у народні перекази й легенди, можна збагнути найчистіші джерела справжньої поезії. З кожною годиною розмови друга Осип поринав у таємниці поезії, з її романтичними джерелами героїчного й трагічного, з шуканням істинної краси. Прагнув збагнути закономірності єднання романтизму з реалізмом.
Часом прибувала в гурток Емілія, задивлялася на поета, пізнавала тривогу в його очах. А може, то скорбота від роз’ятреної рани перших юнацьких почуттів?
У прогулянках з нею вгамовував сердечну жагу, ніби випивав келих життєдайного напою, слухаючи її жарти і сміх. Поволі піддавався забаганкам дівчини і знаходив у цьому вдоволення, присвячував їй нові вірші, висловлюючи в них щирі почуття. З кожним днем міцніла дружба.
Поділяв свою самотність з чулою панною, радо поспішав бачити її, чути мелодійний голос, безтурботний сміх. Звільна входила вона глибше в його серце, наповнюючи думки відгомоном поетичних уявлень і мрій.
У віршах до Емілії поет прославляє дівочу вроду, називає її найкращою рожею півночі, хто побачить цю красу, той буде молитися на неї, навіть сам чорт, зустрівши таку вродливицю, стане побожно на коліна.
Емілія Марошані жила з овдовілою матір’ю — німкенею. Батько її, румун за походженням, працював губерніяльним секретарем у Львові. По його смерті сім’я Марошані оселилася в Чернівцях на краю міста.
Стара Марошані прихильно ставилась до дружби дочки з молодим і скромним офіцером. Вона дуже хотіла, щоб Осип познайомив Емілію з своїм батьком. Так годіться, коли взаємини молодих людей набувають близькості. Але при згадці про батька Осип хмурнішав.
Найбільше захоплювала спільна прогулянка до Пруту. Здавалося, він приносив сюди таємниці душі і вона квітла, обіймаючи підгірські простори.
* * *
Та ось несподівано стало відомо, що 41-й полк готується до виступу з Чернівців. Осип мав лаштуватися до нових походів і залишити своїх друзів. А як бути з Емілією? Яку дати раду почуттям, що спалахнули в непривітаній душі? Може, одружитися? Добитися звільнення з військової служби?
Від офіцера австрійської армії вимагалася при одруженні значна грошова сплата. Таких коштів не мав ні Осип, ні Емілія. А час виступу в похід наближався.
Що повніше розквітали почуття, то болючіше сповнювались вони сердечної туги. За яке ж стерно вхопитись плавцеві у бурхливих хвилях житейського моря? Може, порвати з католицизмом, з його жорстокими догматами, які часто стають на перешкоді почуттям, накладають пута рабської покори й умовності. Але як до цього поставиться військова влада? Чи дозволить таке вчинити?
Звертатись за позичкою до знайомих не наважувався, бо й без того заборгувався. Почуття гідності не дозволяло випрошувати від когось поблажливості. А може, звернутися до батька за порадою?
Друзі помічали збентежений вигляд Федьковича, але все те відносили на рахунок творчих шукань.
У тривозі минали дні. За сімнадцять місяців перебування 41-го полку в Чернівцях у Федьковича було багато вільного часу. Після невдалої війни послабла муштра, командування давало перепочинок знесиленим у походах жовнірам. Та ось серед зими 1861 року затрубили в похід. Лічені дні залишалися Осипу для зустрічей з друзями, особливо — з Емілією. Прибув до неї й повідомив, що хоче одружитися до виїзду.
— Завтра буде все вирішено! — заявив категорично. — Готуйся.
— А сплата? — сумно запитала Емілія. — На цивільне одруження мати не дасть дозволу. Та й сама я — теж… Почуття вищі за умовності… Але зрозумій, любий…
— Гроші я сплачу.
— Яка я щаслива… Зараз уберуся, — Емілія обійняла Осипа.
За кілька хвилин вона постала перед ним у найкращому своєму вбранні, запропонувала піти на прогулянку.
Легка паморозь лягла на задумливі дерева, серпанками куталися далекі звиви Пруту. Осип, ідучи, обмірковував свій задум зустрітися з батьком. Емілія почувала себе щасливою…
Краса засніженої ночі торжествувала свою перемогу над усім умовним, буденним, принижено земним. Ішли мовчки, не наважуючись порушити гармонію тиші. Здавалося, що вони кожним кроком відміряли шлях в обійми незбагненного ще щастя.
Зупинилися аж біля дому. Задумливий кипарис, здавалося, стояв на сторожі спокою і ніжної млості…
Уранці Осип, перемагаючи всі сумніви, прибув до батька, привітався.
— Спасибі, сину, що не забув. Чув — твій полк виступає. От і добре, що прийшов, як належить синові.
— Прийшов попрощатись і просити дозволу на одруження.
— З ким маєш намір одружитись?
— З панною Марошані. Чули?
— Знаю. Навіть знайомий був з її батьком. Сім’я порядна, але бідна.
— Бідність не вадить, коли серце чисте.
— Це так. Але… — з холодною бундючністю витримував паузу, а потім додав: — Що ж, сину… Бачу, ти бажаєш моєї допомоги?
— Навіть не допомоги, а позички… Зароблю службою, все поверну.
— Допомогу я дам, але незначну, — Адальберт поклав на стіл кілька австрійських левів. — Це замало. Але більше не можу.
Взявши ті гроші, Осип миттю вийшов на вулицю, відчуваючи муки совісті. Докоряв себе за жебрацтво. Ніби обпікали вогнем ті гроші, затиснуті в руці. Розумів, цієї жалюгідної суми не вистачить навіть на формальності одруження. Наче запаморочений, не знать куди простував. Зустрів жебрачку-циганку з малятком, що простягало рученятка, просячи милостиню. Ткнув йому батьківські гроші, швидко закрокував, наче тікав од привиду.
Ходив, як ошалілий, вулицями, не міг дати собі раду. Хотів завітати до Найбавера, розповісти йому про все, що трапилось за останню добу. Зупинився біля його будинку і тут пригадав, що вже давно минув умовлений час зустрічі з Емілією.
Лягали сутінки, коли зайшов до знайомого двору, де його завжди гостинно зустрічали. Подзвонив. Розчинилися двері.
— Панна Емілія пішли на вечірню молитву, — мовила стара служниця.
Стояв приголомшений. Повіяв рвучкий вітер з Надпруття, струшуючи сніжинки з самотнього кипариса. Наче шепотом вони вимовляли: «Прокляття! Прокляття!» Низько слалися хмари, задушливим мороком пригнічуючи землю.
— Прокляття! — мовив Осип і пішов. Наче уві сні прибув до казарми.
Тут давно чекали на нього жовніри. Бачили збентежений вигляд поручика, пробували розважити, але він не вдавався до розмов та жартів, залишався мовчазний і задумливий.
Минала прощальна ніч. Командир полку дозволив досхочу погуляти перед відбуттям з Чернівців. У флігелі біля казарми зібралися до Осипа однополчани, з якими поділяв усі незгоди італійського походу. Спливали години, повиті сумовитими прощальними піснями. Нарешті приєднав до них Осип і свій журливий голос.
Уже поснули жовніри, мертвотна тиша обіймала казарми і лягала тяжким нагнітом на його груди. А вранці через посланця Осип одержав листа:
«Коли часом у далеких сторонах усміхнеться до Вас небо полудня, зверніть свої очі хоч раз на холодну північ і нагадайте собі на хвилину мене, що була Вам і навіки буду правдивою приятелькою.
Емілія Марошані»
Тримав у руці лист, а на устах зринали шепітливі слова:
— Мій тривожний болю, жаги невтолимої плід…
Здавалося, в минулому залишилась якась порожнеча, хоч і освітлена була проблисками свідомості й болісних шукань.
Біля нього побратими-жовніри, наче тіні, гойдалися, щось гомоніли. Але він лише чув удари свого серця. Прокидалася думка повернутися до Емілії, почути прокляття від неї, упасти до ніг, обіймати їх, прощаючись, може, назавжди. А може, ще посміхнеться доля? Може, цей похід буде недовгий? Намагався збагнути все, що трапилось. У рядках народжуваного вірша «До неї» висловлював скорботу розставання…