Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

— Панна Емілія пішли на вечірню молитву, — мовила стара служниця.

Стояв приголомшений. Повіяв рвучкий вітер з Надпруття, струшуючи сніжинки з самотнього кипариса. Наче шепотом вони вимовляли: «Прокляття! Прокляття!» Низько слалися хмари, задушливим мороком пригнічуючи землю.

— Прокляття! — мовив Осип і пішов. Наче уві сні прибув до казарми.

Тут давно чекали на нього жовніри. Бачили збентежений вигляд поручика, пробували розважити, але він не вдавався до розмов та жартів, залишався мовчазний і задумливий.

Минала прощальна ніч. Командир полку дозволив досхочу погуляти перед відбуттям з Чернівців. У флігелі біля казарми зібралися до Осипа однополчани, з якими поділяв усі незгоди італійського походу. Спливали години, повиті сумовитими прощальними піснями. Нарешті приєднав до них Осип і свій журливий голос.

Уже поснули жовніри, мертвотна тиша обіймала казарми і лягала тяжким нагнітом на його груди. А вранці через посланця Осип одержав листа:

«Коли часом у далеких сторонах усміхнеться до Вас небо полудня, зверніть свої очі хоч раз на холодну північ і нагадайте собі на хвилину мене, що була Вам і навіки буду правдивою приятелькою.

Емілія Марошані»

Тримав у руці лист, а на устах зринали шепітливі слова:

— Мій тривожний болю, жаги невтолимої плід…

Здавалося, в минулому залишилась якась порожнеча, хоч і освітлена була проблисками свідомості й болісних шукань.

Біля нього побратими-жовніри, наче тіні, гойдалися, щось гомоніли. Але він лише чув удари свого серця. Прокидалася думка повернутися до Емілії, почути прокляття від неї, упасти до ніг, обіймати їх, прощаючись, може, назавжди. А може, ще посміхнеться доля? Може, цей похід буде недовгий? Намагався збагнути все, що трапилось. У рядках народжуваного вірша «До неї» висловлював скорботу розставання…

Спочатку походом вирушив полк, а потім розмістились вояки в ешелонах. Осип не пішов до офіцерського салону. Знайшов собі місце у жовнірському вагоні.

Відбував з Чернівців, залишивши тут частину свого серця. Наче запаморочений, подорожував з полком до Семигорода. Привидами простували в уяві дві жіночі постаті. Здавалося, чув їхні кличні голоси, скарги на лиху долю, на памороззю прибитий первоцвіт кохання. Той голос жіночої душі журливими мотивами прозвучав у баладі «Воля не бранка: Панна та й Циганка».

Світить місяць, світить ясно, як у днину,

Пугачеве пискля в лузі голосить,

А Циганка-дівка сіла під калину,

Своє русе личко сльозами росить…

«Гей коби ж я була та вельможна паня,

Я би-м ся вбирала з вечора до раня.

Я би-м ся прибрала, як калина в гаю,

Та би-м му сказала, що його кохаю,

Що за ним загину, — бо мені би можна,

Ах коби ж я була деяка вельможна!..»

Запитує Циганка свою матір: чи варто в світі жити, «коли не можна любити?». Просить поради, щоб добути зілля для чарування та убратися в шовки-кармазини., аби стати подібною до панни. Квітчає Циганка себе калиною.

Подиви ся, молодецький,

Хоть аби з наблуду,

Все ти будеш пан стрілецький,

Я Циганка буду.

Мріє про коханого і Панна. Вона хотіла би бути Циганкою, щоб ніщо не стояло їй на заваді до щастя.

Ой коби ж я вільна була, як Циганка,

То ж би я ходила з вечора до ранка,

А від ранісенька аж до пізна ночі,

Все бих ся дивила в ті соколі очі.

Все бих ся давила, бо мені би можна,

Гей, коби-м Циганка, але не вельможнаї

Бажає Панна стати пташкою, щоб полетіти слідом за милим. Може, він, полюючи, застрелить пташку.

Най умру хоть пташенятком

На його подвір’ї.

Може, озме мня в рученьку,

Та й промовить мило…

Поніс недоквітлі надії й тривогу сердечну в невідомі далі, зором обіймав рідні верховини та підгір’я, прощаючись з ними.

* * *

Куди закине доля людей у сірих жовнірських шинелях? Яку ще авантюру вигадає знахабніла австрійська вояччина? Довго не могли тримати полк в древньому місті Буковини. Треба загнати його в далекі міжгір’я Семигорода, бо армія, відірвана од народу, може бути найкращим опертям для влади свавільців і тиранів. Отож треба перегонити її з місця на місце та щоденно напучувати теревенями про великого цісаря та його добродійні вчинки. Тільки сильні духом не піддаються всепоглинаючому молохові темряви. Пісня, поезія стають тоді надійними захисниками поневолених.

Подорож до Семигорода викликала нові враження, породила нові хвилювання й роздуми. Полк зупинявся в Пешті, де Осип побував на тому місці, звідки проголошував свої промови співець угорської революції Петефі. А в Гуморі проходили гуцули з похиленими головами біля в’язниці, тінь якої ятрила серця журбою, бо довідались, що за її стінами закатовано ватажка буковинської бідноти Лук’яна Кобилицю.

Десять літ уже минуло, як навіки замовк народний поборник. Замордували кати людину великого братолюбного серця, страдника й віщуна волі. Криють похмурі стіни катівні останні слова любові та прокляття нескоримого бунтаря. Час вибиває на своїх скрижалях титли безсмертя, переливаються вони в пісню народної скорботи:

Із-за гори великої зазоряли зорі,

Поховали Кобилицю у місті Гуморі.

Куєт мені зозуленька копець Репучила 52

Ой уже си Кобилиці співанка скінчила.

52 Гора в с. Сергіях.

Новою струною забриніла в симфонії поетичного мислення Федьковича й пісня про Кобилицю. Довго вона викликатиме наміри написати біографію народного депутата.

Пам’ятним залишилося тимчасове перебування в Гуморі. Тут Осип тяжко захворів на запалення легенів. Ходили біля нього й доглядали побратими-жовніри. У тяжкому стані прибув до Семигорода. Оселився в казармі.

До всього ще виявилися й нервові захворювання. У напруженому стані він пише «Сонні мари», передаючи епізоди поетичних видінь, наче пізнає в них голос матері, веде розмови з нею.

Уяву поета тривожать згадки про минулі роки. Вони зливаються в суцільний ліричний мотив шукання щастя, правди, щирої дружби. Пригадуються епізоди з італійського походу:

У синє море сонце вже потало,

І всюди мирно, всюди тихо стало,

Лиш з Дому Марка дзвони в складних струнах

Пустили голос срібний по лягунах.

Мариться Венеція з собором Марка, Палац Дожів «з ясного мармору». В гармонію нічних венеціанських звуків поволі вплітаються нові мелодії:

Домами стало світло погасати.

В лягунах тихо, — часом десь гітара

Поплаче трохи, часом милих пара

В закритій барці стане гоготіти…

Та наймилішими здаються звуки буковинського роздолля. Адже «на Підгір’ю пісня не втихає», там навіть «камінь заспівати може».

Та пісня прославляє смілих, бо гори не приймають кволих духом. Там —

Капітан Довбуш спочиває —

Підгірський мститель.

Поволі уява поета проймається рідними звуками. Що то? Голос трембіти?..

Так, так, трембіта десь приповідає…

І чо ж так дуже миленька жаліє,

Що чагір в’яне, скалам серце мліє? —

Відай, мене так бідного витає…

Переноситься поет згадками до Чорногори, до Довбушевої могили. Тоді гармонія слів із думки в пісяю переливається.

Дуже добре тямлю,

Як я, бувало, явору наламаю,

Відтак барвінку дикого намичу,

Та й сі хрести два ялібно затичу;

Відтак си сяду кобзу настроїти,

Та й зачну пісню Довбушеві піти,

Аж плачу часом…

У «сонних марах» пропливала ніч, а ранок приносив сумні картини суворого жовнірського горювання.

* * *

Кожного свята Осип одягав своє гуцульське вбрання і запрошував погостити земляків, бо одноманітне життя в казармі пригноблювало думки і почуття.

Сходились жовніри-гуцули, по можливості хто одягав крисаню, хто киптар, хто кольорові гачі. Наче свіжим повівом з буковинських гір наповнювалась кімната, в яку запрошено гостей.

— Здорові були, пан лекман 53, — найстарший з гуцулів першим обзивався, переступивши поріг.

53 Поважна людина.

— Здоровенькі були, рідний батьку, — подавали голоси й. інші.

— Здорові, краяне рідні, черемоські, — вітав друзів Федькович. — Як ся маєте?

— Нічо, здорові, дякувати бога та добрих людей.

— Чому ви, хлопці, сумні стали?

— Бо, відай, недобру вість яку доля на битих крилах принесла…

— Не журіться, соколи милі! На свято кличу вас. Сідайте до столу! Наші друзі надіслали дорогі дарунки зі Львова! На столі лежали книги. Одну з них урочисто взяв Осип.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: