Спочатку походом вирушив полк, а потім розмістились вояки в ешелонах. Осип не пішов до офіцерського салону. Знайшов собі місце у жовнірському вагоні.
Відбував з Чернівців, залишивши тут частину свого серця. Наче запаморочений, подорожував з полком до Семигорода. Привидами простували в уяві дві жіночі постаті. Здавалося, чув їхні кличні голоси, скарги на лиху долю, на памороззю прибитий первоцвіт кохання. Той голос жіночої душі журливими мотивами прозвучав у баладі «Воля не бранка: Панна та й Циганка».
Світить місяць, світить ясно, як у днину,
Пугачеве пискля в лузі голосить,
А Циганка-дівка сіла під калину,
Своє русе личко сльозами росить…
«Гей коби ж я була та вельможна паня,
Я би-м ся вбирала з вечора до раня.
Я би-м ся прибрала, як калина в гаю,
Та би-м му сказала, що його кохаю,
Що за ним загину, — бо мені би можна,
Ах коби ж я була деяка вельможна!..»
Запитує Циганка свою матір: чи варто в світі жити, «коли не можна любити?». Просить поради, щоб добути зілля для чарування та убратися в шовки-кармазини., аби стати подібною до панни. Квітчає Циганка себе калиною.
Подиви ся, молодецький,
Хоть аби з наблуду,
Все ти будеш пан стрілецький,
Я Циганка буду.
Мріє про коханого і Панна. Вона хотіла би бути Циганкою, щоб ніщо не стояло їй на заваді до щастя.
Ой коби ж я вільна була, як Циганка,
То ж би я ходила з вечора до ранка,
А від ранісенька аж до пізна ночі,
Все бих ся дивила в ті соколі очі.
Все бих ся давила, бо мені би можна,
Гей, коби-м Циганка, але не вельможнаї
Бажає Панна стати пташкою, щоб полетіти слідом за милим. Може, він, полюючи, застрелить пташку.
Най умру хоть пташенятком
На його подвір’ї.
Може, озме мня в рученьку,
Та й промовить мило…
Поніс недоквітлі надії й тривогу сердечну в невідомі далі, зором обіймав рідні верховини та підгір’я, прощаючись з ними.
* * *
Куди закине доля людей у сірих жовнірських шинелях? Яку ще авантюру вигадає знахабніла австрійська вояччина? Довго не могли тримати полк в древньому місті Буковини. Треба загнати його в далекі міжгір’я Семигорода, бо армія, відірвана од народу, може бути найкращим опертям для влади свавільців і тиранів. Отож треба перегонити її з місця на місце та щоденно напучувати теревенями про великого цісаря та його добродійні вчинки. Тільки сильні духом не піддаються всепоглинаючому молохові темряви. Пісня, поезія стають тоді надійними захисниками поневолених.
Подорож до Семигорода викликала нові враження, породила нові хвилювання й роздуми. Полк зупинявся в Пешті, де Осип побував на тому місці, звідки проголошував свої промови співець угорської революції Петефі. А в Гуморі проходили гуцули з похиленими головами біля в’язниці, тінь якої ятрила серця журбою, бо довідались, що за її стінами закатовано ватажка буковинської бідноти Лук’яна Кобилицю.
Десять літ уже минуло, як навіки замовк народний поборник. Замордували кати людину великого братолюбного серця, страдника й віщуна волі. Криють похмурі стіни катівні останні слова любові та прокляття нескоримого бунтаря. Час вибиває на своїх скрижалях титли безсмертя, переливаються вони в пісню народної скорботи:
Із-за гори великої зазоряли зорі,
Поховали Кобилицю у місті Гуморі.
Куєт мені зозуленька копець Репучила 52
Ой уже си Кобилиці співанка скінчила.
52 Гора в с. Сергіях.
Новою струною забриніла в симфонії поетичного мислення Федьковича й пісня про Кобилицю. Довго вона викликатиме наміри написати біографію народного депутата.
Пам’ятним залишилося тимчасове перебування в Гуморі. Тут Осип тяжко захворів на запалення легенів. Ходили біля нього й доглядали побратими-жовніри. У тяжкому стані прибув до Семигорода. Оселився в казармі.
До всього ще виявилися й нервові захворювання. У напруженому стані він пише «Сонні мари», передаючи епізоди поетичних видінь, наче пізнає в них голос матері, веде розмови з нею.
Уяву поета тривожать згадки про минулі роки. Вони зливаються в суцільний ліричний мотив шукання щастя, правди, щирої дружби. Пригадуються епізоди з італійського походу:
У синє море сонце вже потало,
І всюди мирно, всюди тихо стало,
Лиш з Дому Марка дзвони в складних струнах
Пустили голос срібний по лягунах.
Мариться Венеція з собором Марка, Палац Дожів «з ясного мармору». В гармонію нічних венеціанських звуків поволі вплітаються нові мелодії:
Домами стало світло погасати.
В лягунах тихо, — часом десь гітара
Поплаче трохи, часом милих пара
В закритій барці стане гоготіти…
Та наймилішими здаються звуки буковинського роздолля. Адже «на Підгір’ю пісня не втихає», там навіть «камінь заспівати може».
Та пісня прославляє смілих, бо гори не приймають кволих духом. Там —
Капітан Довбуш спочиває —
Підгірський мститель.
Поволі уява поета проймається рідними звуками. Що то? Голос трембіти?..
Так, так, трембіта десь приповідає…
І чо ж так дуже миленька жаліє,
Що чагір в’яне, скалам серце мліє? —
Відай, мене так бідного витає…
Переноситься поет згадками до Чорногори, до Довбушевої могили. Тоді гармонія слів із думки в пісяю переливається.
Дуже добре тямлю,
Як я, бувало, явору наламаю,
Відтак барвінку дикого намичу,
Та й сі хрести два ялібно затичу;
Відтак си сяду кобзу настроїти,
Та й зачну пісню Довбушеві піти,
Аж плачу часом…
У «сонних марах» пропливала ніч, а ранок приносив сумні картини суворого жовнірського горювання.
* * *
Кожного свята Осип одягав своє гуцульське вбрання і запрошував погостити земляків, бо одноманітне життя в казармі пригноблювало думки і почуття.
Сходились жовніри-гуцули, по можливості хто одягав крисаню, хто киптар, хто кольорові гачі. Наче свіжим повівом з буковинських гір наповнювалась кімната, в яку запрошено гостей.
— Здорові були, пан лекман 53, — найстарший з гуцулів першим обзивався, переступивши поріг.
53 Поважна людина.
— Здоровенькі були, рідний батьку, — подавали голоси й. інші.
— Здорові, краяне рідні, черемоські, — вітав друзів Федькович. — Як ся маєте?
— Нічо, здорові, дякувати бога та добрих людей.
— Чому ви, хлопці, сумні стали?
— Бо, відай, недобру вість яку доля на битих крилах принесла…
— Не журіться, соколи милі! На свято кличу вас. Сідайте до столу! Наші друзі надіслали дорогі дарунки зі Львова! На столі лежали книги. Одну з них урочисто взяв Осип.
— Ся книга зветься «Кобзар», її написав наш співак народний з наддніпрянської землі Шевченко. Слухайте, що пишеться в ній, — Осип почав читати «Кобзаря».
Наче розсовувалися похмурі стіни казарми і відкривалися перед очима далекі простори, де «по діброві вітер виє, гуляє по полю», де носить шляхами свою недолю Катерина, де на заклик Залізняка сходяться святити ножі гайдамаки. Поетичні слова западали в жовнірські серця, єднали помисли й почуття. Глибше пізнавав поет духовний світ своїх побратимів. Кожен з них вловлював зміст прочитаного, а потім вони починали награвати рідні мелодії на флоєрах у супроводі скрипки, сівши тісним колом біля Осипа. Зворушений щирістю краян, він починав імпровізувати свої, народжувані в казармі, співанки.
Ой вийду я з хати та й стану гадати:
Коби-то не зброя, не білі кабати,
Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс,
Де-м орлом родився, де-м соколом ріс.
Виходить із хати рідненькая мати:
«І слихом слихатн, і видом видатні
А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти бу,
Що моїх ти сльозей ніколи не чув?»
«Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:
Летів я за море, летів я за Дунай,
Ходив я далеко, далеко у світ,
Підгір’я шукати. Підгір’я там ніт».
Натхнений зустрічами, поет переходив від однієї імпровізації до другої, викликаючи кожного разу схвалення земляків.
Зашуміли темні лози
Козакові при дорозі.
По дорозі блудом ходить,
Вороного свого водить…
За північ було, коли розходились побратими. А декотрі поснули в його кімнаті. Осип ще довго не спав. Ніби продовжував задушевні бесіди з жовнірами, даючи їм поради та навчаючи бути свідомими своєї гідності.
Не спав, при миготливому каганці писав:
Можна трошки потужити,
Лиш би браття не збудити…
* * *
Готувалися побратими до великодніх свят. У кожного свій клопіт, свої турботи. Кожен мав принести якийсь дарунок до хати рідного лекмана. Той найкращу писанку, той викарбуваний топірець, той власноручно зладнану флоєру. Радий був Осип мати їх з щирих рук. Серцем сприймав усі болі добрих краян, приєднуючись до гуцульських святкових звичаїв, бо католицьких церковних традицій давно не визнавав.