У листах скаржиться Осип на свої недуги, сумує з того, що, можливо, доведеться загинути на чужині. «Якби я скоро загиб, братчики мої, то скажіть мені на Чорногорі красний хрест покласти. А Довбушеву кирницю скажіть красно вицимбрувати — кождий гуцул з-над Черемошу покаже вам, де вона є».
Перебуваючи в стані недуги. Осип не переставав писати поеми «Новобранчик» та «Лук’ян Кобилиця». Зачитував написане жовнірам. Пізнавали вони в творах своє тяжке бідування та історію рідної Гуцульщини, а рядки поеми про Кобилицю знали напам’ять.
Шумить, летить наш Черемош
Кровавий у море,
А могили берегами
Чорніють, як гори:
Кого ляхи замучили,
Кого утопили,
А хто не ждав, поки втоплять,
Сам скочив у хвилю.
Сумно зарув наш Сокільський,
Голосить Сучава:
Сини мої нещасливі,
Нащо ваша слава,
Нащо думка козацькая,
Батьківськая воля,
Коли усі погинете
У ляцькій неволі!..
Сперли ліси, сперли пашу,
Дров ні хворостини,
Ваші жінки, ваші діти
Від студені гинуть.
А з-під вас ся поточили
Кровавії ріки…
Закинутий у далеку межигірську казарму, поет вінчає сміливим словом виплеканий ще з дитинства образ народного ватажка. Адресуючи свою поему до земляків, багатозначно натякає:
Чи ще не час легіникам
На коники сісти?
Знаходив Осип щирих цінителів своїх творів. Плакали земляки, читаючи «Любу-згубу», співчували долі закоханих, пізнавали в поведінці Ілаша невтримну вдачу легіня-гуцула. Уболівали за Василя, Калину та Марійку. То були справжні квіти Буковини.
У назву гуцульської повісті «Люба-згуба» вкладав поет і свої болі недоквітлої любові.
* * *
Новий 1863 рік Осип зустрів у ліжку, хворіючи знову на запалення легенів. Чекав на видужання та звільнення з армії. Уявляв себе лірником, що розносить по Буковині рідні співанки, мандруючи від села до села. Розповість він людям історію свого пишноквітного краю, поширить освіту в народі.
Нетерпляче чекав того дня, коли скине з себе набридлий мундир і католицьке ім’я. Такий час настав по видужанні. Сходилися земляки проводити свого улюбленця. Підносячи перший келих, він промовив:
— Рідне браття! Випиваю цю гіркоту разом з жовнірською недолею! — кинув на підлогу келих, розбив його.
— Слава нашому краяну! — загули голоси жовнірів.
— Розчерепити б і нам ці пугарі!
— Ні, ще нам пити до дна свою біду! Обіймаючись, стали колом краяни, наче готувались до танку. Посередині Осип. Затяг імпровізовану пісню:
На рокиті трембітар
Із трембітою стоїть
І так згорда, як сам цар,
Погляда на нижчий світ.
А там спрага, а там порох,
А там мука та кайдан…
Жовніри ще тіснішим колом обступили Осипа, підхопили різноголосе:
Що там твориться в долині?
То куми з хрестин ідуть.
А там далі домовину
Неукритую несуть.
То ж в них тілько тої волі,
Що родиться та вмирать?..
О, вмирайте ви там вдалі,
Я вам буду трембітать!
Переходили до прощальних співанок, повитих словами приязні і скорботи розставання. Тоді голоси побратимів такою журою звучали, ніби то виривався невільницький стогін з турецької каторги. Осип наказав приготувати трембіту. Адже дехто з жовнірів добре майстрував її з березової кори.
Налили келихи вина, дали один Осипу в руку.
— Вип’ємо за подію значну! Однині католицьке ім’я Осипа я скидаю з себе. Маємо його назавжди погребти, хай народиться нове моє ім’я Юрій. Хай же трембітар затрембітує! — вихиливши, кинув і цей келих, аж заіскрилося череп’я.
Звуки трембіти потрясли повітря. Дехто переходив од співу до сліз. А кому не вистачало голосу, той затискав у кулаці руку свого товариша, наче ним зусилював і звучання пісні, і клич трембіти. Один по одному підходили до Юрія, обіймали його, вітаючи щирими словами.
— Слава нашому Юрію!
— Коби лиш щасливий був та бартку гуцульську тримав у жмені!
— І піснею підохочував нашу братію!
— Аби здоров і ласкавий був!
Загомоніли краяни, випроводжаючи Юрія в дорогу, просили передавати вітання рідним та низько уклонитися буковинській землі.
* * *
Відставного поручика привітали в Чернівцях голубі стіни скромного дванадцятого номера в «Ноtеl de Russie», в якому не вперше зупинявся.
Поволі почав виходити на вулицю. Радів, спостерігаючи, як березневий провесень зрушував кригу на Пруті. А узгір’я ще куталися серпанками, які сягали й вулиць міста, хоч повітря пахтіло свіжістю буковинських обширів. Його вдихав на повні груди прибулець із семигородської казарми. Пізнавав знайомі будинки, зупинявся, сподіваючись зустріти дорогих знайомих.
Давно протоптаною доріжкою потрапив до двору, в якому бовванів самотній кипарис — свідок незабутніх зустрічей. Стояв, наче в забутті, сподіваючись, що от-от вийде та привітає люба панна, що не раз чарувала його своїми співами, сміхом і танками. Здавалося, одна мить такої зустрічі буде найщасливішою хвилиною в його житті. Але навколо тихо, нікого не чутно в замкненому будинку. Німували околиці, мовчало небо. Тишу порушував тільки вуркіт голубів. Пригадував, як виходила Емілія, кидала крихти птахам, раділа, спостерігаючи за ними. Може, вийде й тепер? Може, невблаганний час ще не викрав незабутні хвилини?
Приніс до цього порога пошматовану, але не розтерзану вщент душу. В задумливому неспокої тримав у руці книжку своїх віршів. Подарує їй сповідь своєї душі. Адже життя приносить людям не тільки болі розлуки, а й хвилини радісних зустрічей, теплих обіймів. Надійде ця хвилина, і він буде просити пробачення. Тепер можна все виправити.
Обережно постукав. Ніхто не вийшов. Ще постукав — тихо, німотно. Ладен був бити в двері, гукати. Але тиша наче зловтішно обволікала будинок, у ньому не було жодної живої душі.
Навмання пішов вулицями. Зупинився біля залюдненого собору. Розходились після служби люди. Увага багатьох була звернена на розкішний екіпаж та запряжених у нього баских коней, розгін яких стримував машталір-молдаванин. В екіпажі сиділа по-святковому одягнена пара — молода жінка й літній чоловік. На їхніх обличчях вигравали щасливі усмішки.
Федькович ступив кілька кроків і застиг, пригорнувши до грудей збірку своїх поезій. Кинула на нього здивований погляд вродливиця. Пізнав її, й уста прошепотіли ім’я Емілії.
Як усі сні промайнув екіпаж, а він нездвижно стояв, уражений несподіванкою, чув розмови людей:
— Щаслива!
— Одружилась з багатим!
— Забирає її до себе в Ясси…
— Мабуть, своїми танцями причарувала.
— Краще б молодшого…
— Був і молодший, та десь у війську.
— Така доля…
Щоб не чути ущипливих розмов, швидко пішов, увесь час тиснучи до грудей збірку поезій. Так блукав навмання вулицями, аж доки не потрапив до готелю. Уже звечоріло. Запалив світло, ліг у ліжко. Але не міг заснути. Мучило безсоння.
Дочекавшись ранку, пішов знову ходити вулицями. Зупинився біля будинку, в якому мешкав батько. Не наважився зайти.
Ось і мешкання Найбавера. Як і колись, видно крізь вікно портрети Гейне, Шекспіра — свідків незабутніх зустрічей. Зупинився. Вийшла служниця, повідомила, що Ернст десь поїхав.
На березі Пруту зупинився, полинувши думкою до рідного Сторонця-Путилова, наче вчував благальний голос матерії Треба поспішати на її клич. Багато літ не бачив страдницю.
Скоріше б зустрітися з нею, принести до рідного порога свої не розгублені по чужинах почуття.
Але треба ще затриматися в Чернівцях, щоб формально зняти з себе католицьке віросповідання та з’ясувати справу з наданням пенсії.
Відміряв останні кроки багатолітніх жовнірських поневірянь. А в голові зринали запитливі роздуми:
Голубко-серце, надіє,
Куди ти знов ся зриваєш?
Куди летіти гадаєш?
Не видиш, буря як виє?
Голубко-серце, надіє…
ГЛАВА П’ЯТА
ГУЦУЛЬСЬКА ПРАВДА
Про що це гуторять краяни, з якими подорожує до Сторонця? Спочатку не вникав у ті розмови, бо увагу полонили весняні краєвиди, торжество перемоги в природі, де все живе буяло і квітло. Скаржились вони на урядовців та поміщиків, які після дарованої цісарем конституції ще більше посилили гноблення трударів.
— Хто стерпить трекляті сервітути 55?
55 Повинності, загарбання чужої власності.
— Та цур їм!
— Купаємо си щоднини нашими плачами.
— Тото є наша гуцульська правда…
— За користування лісом та пасовиськом відбирають чинш вівцями, салом, грошима.
— Терпи, куме, аби живий був.
— То-то вже нажиюся…
— Був колись Лук’ян Кобилиця, кликав до гаразду.