— Анно! Випий і ти чарку перцівки, шануючи наших гостей.
— Най потім… — не знала, що відповісти.
— Пий! — налив Адальберт.
Анна взяла пугар, випила. Голова пішла обертом.
Наче гарячим приском обдало її, коли комісар почав зачитувати написане на аркуші грубого паперу. Вловлювала слово за словом, хоч і похилила голову, наче в забутті.
«1843 листопада 19… № 21580. Із донесення обласного комісара пана Кароля, яке до цього додається, ви дізнаєтеся, що спокою і порядку в Русько-Кимполунзькій окрузі можна досягнути лише з допомогою значної кількості війська. Причини заворушення підданих у цій місцевості відомі вам з надісланих актів…»
Кожне зачитуване слово наче вогнем обпікало Анну. Вона стиснула вуста, щоб не вронити якого слова.
Комісар продовжував читати: «Отже, треба приборкати непокірних…»
Стривожена Анна заслухалась, звелась і, беручи зі столу миску, вронила її. Докірливо глянув Адальберт. У тому погляді можна було прочитати: «Хлопка».
Ще щось теревенив комісар, але Анна далі не вловлювала його слів. Почувала, як підкошуються ноги. Сіла на ослінчикові, незважаючи на злобливі позирки Адальберта. Байдуже їй до того, що вже звівся комісар і, піднявши догори пугар, вигукнув:
— Австрійському цісарю віват!
— І крулю польському! — додав Адальберт. — Нєх жиє!
Комісар, випивши пугар наливки, добродушно звернувся до Адальберта:
— Пане Гординський, круль польський то є капітан корабля, що пливе на буксирі.
Присутні засміялись, прийнявши за жарт слова комісари. Адальберт, зніяковівши, мовив:
— Хай на буксирі, але то корабель, що витримує штормові хвилі.
— Завдяки нашому мудрому Меттерніху. То державний розум, — комісар окинув зором присутніх. — Будемо говорити про діло. Що скажуть лісничі?
Розохочені до розмови доброю наливкою, заговорили лісничі.
— Недобре діється, пане комісар, в Русько-Кимполунзькій окрузі. З кожним днем збільшується кількість непокірних гуцулів. Від повинностей відмовляються, податків не сплачують, лісничих проганяють з панських лісів. Та ще й загрожують буками побити.
— Бунтівники не мають жодної поваги до своїх священиків, — додав другий лісничий. — Не відвідують служби божої.
— У Розтоках заколотники прогнали війта, а замість нього поставили свого бунтаря.
— Найбільше зла чинить Лук’ян Кобилиця. Всі його слухають, виконують його крамольні накази.
— Він наче за отамана в них. Сходяться озброєні ватаги або десь на березі Черемошу, або забираються в нетрі, ніби ті опришки.
Занотовуючи все почуте від лісничих на папері, обізвався комісар:
— Де саме збираються бунтівники, де ті нетрі? Яку навколо себе має ватагу Лук’ян Кобилиця? Якою вони користуються зброєю? Якими шляхами ходять? Про це все розповідайте, панове лісничі, докладно. Треба спіймати того гірського дракона, не дати йому каламутити воду в Черемоші! — Пан комісар набундючився. — За кожного виявленого або спійманого вами бунтівного матимете винагороду грошима. Та готуйте міцні букові киї на спини тих ворохобників. Киями настановимо порядок домовий у маєтностях наших. За кожен відміряний кий на спині хлопа винагорода по одному злоту, — зухвало посміхався комісар.
— Пане комісар, — вставив Адальберт. — То все дуже добре. Але так можна наварити аж занадто солоної каші…
— Пане Гординський! Вам як шляхтичу належить знати, що конфедерації завжди закликали схрещувати хлопів киями, бо хрестом і молитвою не дошкулити його спині.
Буком спроможемося швидше навернути хлопа на послух, ніж пострілом з гармати! — Комісар закликав випити міцної перцівки.
Тепер лісничі ще більше розговорилися. Комісар наказав їм бути при військових загонах і розвідувати, де збираються повсталі ватаги. Коли повідомили про одну з них, Анна ледве не зойкнула, бо гадала, що саме там перебуває її Іван.
Адальберт був задоволений, що його оселя знагодилася для таких розмов. У домінікальній же канцелярії збиратися небезпечно. Влучивши хвилину, він запитав у Анни:
— А де це твій Іван?
— Сватається Іван… Десь пішов аж у Вижницю. Там його молода, — відповідала Анна, намагаючись не виказати свого хвилювання.
— А дівка гожа?
— Говорить, що дуже гожа, душевна…
Аж в обідню пору гості звелися з-за столу. Комісар дякував Адальбертові за всі добрі послуги.
Коли після недовгого гостювання виїздив Адальберт, Анну опанувала байдужість. Може, полегшало б їй на душі, коли б він налаяв та побив. Не знала, що сказати йому на прощання, тамуючи сльози, щоб не бризнули вони з її великих очей. Все їй збайдужіло. Сумно дивилася, коли він одягав сардак14, прикро було бачити, як поклав кілька злотих на стіл, наче жебракам кинув на безталання. Серце билося в грудях, а на устах зринали слова, не виливалися ні благаннями, ні докорами.
14 Верхній одяг.
Не проводжала за ворота мужа, сиділа нерухомо, лише поглянула та й одвернулась, коли сів з комісаром у бричку, й поїхав. Здавалося, що то назавжди помчали у безвість її щастя, молоді літа й радість, пустку і смуток залишивши в непривітаному серці. Куди понести його, з ким поділити пекучі болі? Обняла Осипка, дивилась — зовні він схожий на Адальберта. А яким виросте? Взяла за руку сина і попростувала, як жебрачка, на кладовище. Ось тут могилки її дітей, передчасно померлих. Усі сім могилок повиті барвінком, а над восьмою, де поховано першого мужа, понахиляла калина червоні, наче кров’ю налиті, кетяги.
Анна стала на коліна й голосно заридала, виливаючи нестримні болі. Осипко не знав, як дати раду матері. Обняв її за шию, припав губами до щоки, спиваючи з поцілунком сльозинки. Здавалися вони терпкими і боляче краяли дитяче серце.
— Велика печаль на нас, — мовила Анна і заклякла, схилилась біля могилок. А вітер, як ошалілий вершник, бився об хмари; забунтувалися верхів’я смерек, затріпотів зів’ялий лист орішника, й калина вронила сльози.
* * *
Минали дні, як каламутний плин вуркотливої Путилівки. Прислухалася Анна — чи не почує голосу Івана в обійсті. Вдивлялася в позавішувані туманами гірські далі. Захмарилось небо, засіваючи царину 15 дрібномаківчатою водяною порошею. Десь здалеку ненароком почується протягле виття зголоднілого вовка — мабуть, зазирає в спустілі загороди на пасовиськах.
15 Обгороджена ділянка сінокосу.
Подоланий нудьгою час не приносив радісних вістей. Чекала гожої днини Анна, щоб вирушити в дорогу. Треба повести Осипка до знахарки, бо часом очима хворіє хлопчик. Може, дасть яке зілля. Шлях не близький — аж до Вижниці. Там, може, де зустріне Івана, що пішов з Лук’яном Кобилицею. Треба ж віднести синові дублений сардак та вовняні онучі, бо незабаром спустяться з верховин холоди, принесуть зимову стужу. Недарма ж ото вовки обзиваються, віщуючи неспокій.
Хотілося Анні, зустрівши Івана, розповісти про все, що почула в своїй хаті, коли приїздив комісар з лісничими. Збиралася в дорогу. А небо то розхмарювалось, то знову пелехата завіса закривала далину. Раділа, коли вітер розвихрював нагромаджені хмари і сонце позолочувало крайнебо. Веліла Осипку лагодитись до мандрів. Тішився він з того, збирався, наче готувався вирушити в далекі, незнані світи. Уявляв їх такими, як розповідала Марійка в казках. Там, у мандрівках, трапляються різні пригоди. Зазнати б і собі такого дива, стати опришком або полетіти на крилах зачарованого птаха.
Ходив аж до Путилівки, прислухався. Всюди тихо. Лише десь чулися голоси п’яних жовнірів. А село — ніби чума притлумила, і воно принишкло, спустіло. По шляху обвітрені віти смерек наче вабили в свої обійми, кликали вирушати в дорогу.
Читав тривогу в очах матері, коли вона виходила до царини, позирала на замрячені обрії. Та ось наче змилостивилось над нею небо, посміхнувшись цятками блакиті. Гірське вітровіння, розтерзуючи тумани, визволяло схили гір, вкритих ніби поруділою жебрацькою сардачиною, полатаною сірим шматтям.
Треба поспішати. Осипко одяг червоні гачі. А бартку вистругав з дерева та ще й різьбою позначив.
Готовий був до мандрів, хотілось побачити, де Путилівка обіймається з Черемошем. Наслухався ж доста про ту Кам’яну багачку, що стоїть заклятою на березі відтоді, як замість шматка хліба кинула жебрачці камінь та й сама скам’яніла. Стоїть тепер, нагадуючи про нелюдську жорстокість. А там десь ще й печера Довбуша. Коби то хоч заглянути в неї.