Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

— Коби невісточку мала, заквітчала б, гейби святкову ялицю, посадила обік тебе, Юрасику, та й ніжки їй у зіллячку скупала.

— Не кажіть такого, мамо.

— Оженися, синку. Оженися, бо я вже не годна в каті лад дати.

— Не печальтеся, нене. Дівчини в мене нема…

— Ходив по світах і не знайшов? Бідна моя голівонька, соколику рідний.

Журливі слова матері обпікали Юрія, викликали зворушливі спогади.

На подвір'ї почувся тупіт коней. Незабаром двері розчинилися, і Юзько ввів до хати цілу ватагу по-мисливському зодягнених людей. То все давні друзі Юрія. Прибули вітати й, за гуцульським звичаєм, привезли меду, вина та печеної дичини. Задзвеніли топірці й кріси, гомоном сповнилася хата.

— Добридень, пане господарю!

— Низький уклін!

— Хай добро жиє у цій світлиці!

— Щоб ся не переводили хліб та добрі звичаї!

— Спасибі! — Юрій обіймав друзів, — Сідайте до столу, любі!

— Вітаємо й зичимо щастя!

То все були бідні гуцули, що зазнали і жовнірської недолі, й поневірянь. А були й такі, які зналися з Кобилицею, за що скуштували буків. Це ті, хто не корився владі поміщиків та не забував Довбуша.

З кола ступив наперед трохи згорблений, уже немолодий гуцул. Юрій вийшов йому назустріч і міцно обняв.

— Михайлику мій, славний Дучаку! Щасливий зустріти тебе в рідній хаті. Не забув мене, не забув дружби в італійському поході?

— Не так ми-сь любили, щоби ми ся забували, товаришу милий. Візьми подарунок. Зберіг його, як велів ти, друже! — Дучак подав Юрію топірець з вирізьбленим портретом Гарібальді.

— Пізнаю цей топірець. Пригадую і поле ломбардійське.

Побратими розглядали топірець, а Дучак розповідав, як він його беріг до зустрічі з Юрієм. Всі чотири вітри най розкажуть про ті події.

Тісніше сідали побратими, слухали розповідь Юрія про жовнірські походи. Дзвеніли келихи, й виривалася з обіймів пісня журби:

Що ж того за диво,

Що ми п'ємо пиво

Ворогам на смуток,

Нам на добрий скуток…

Хтось подав думку прогулятися на конях у гори.

— У гори, у гори! — підхопили інші.

Помчала ватага вершників. Перед вів Юрій. Поруч мчав Юзько, наче джура за ватажком. Виходили з хат гуцули, вітали вершників.

— Поїдемо аж у Розтоки до нашого побратима Олекси Чернявського!

— Того, що міст побудував через Черемош?

— Того ж!

Ночували в новій хаті Олекси Чернявського. Коли поснули побратими, Юрій ще довго слухав розповіді Олекси про побудову мосту через Черемош.

Вранці, коли попрокидались побратими і сіли снідати на запрошення господаря, Юрій прочитав вірша «До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемоші у Розтоках».

Мостив мій братик мости

З білої риби кості,

З каменя дорогого,

З персня золотого.

Мости, брате Олексику,

Мости ти, мій друже,

Єднай нашу Буковину

З Червоною Русев 57

Най Черемош запінений,

І Чорний, і Білий,

Із братію із руською

Нас більше не ділить.

Най возьмемся однов силов

До одної справи:

Добувати батьківської

І волі, і слави…

57 Так тоді звали Галичину.

Повідав Юрій друзям про мости… Віднині хай навіщає брат свого брата, користуючись не бродом, а мощеним переходом. Хай провісники визволення прибувають новозбудо-ваними мостами і ведуть до світла людей та до щастя. Щоб сходились до тих мостів і верховинці, й підгоряни. Хай будувать мости простягають трудівні руки і буковинці, і галичани, і наддніпрянці, та й брати від Дону до Волгиі Може, тими мостами гуцульська правда вийде на широкі простори світу.

Залишаючи гостинну хату Олекси Чернявського та його подвір'я, Юрій ще раз ступив на міст, перейшов ним на той бік Черемошу, та й коня свого перевів.

Най загостить з того боку

На наше подвір'я

Руська щирість…

Слідом за Юрієм перейшли міст побратими, ступили на галицьку землю, привітали її.

* * *

Журилася мати, дивлячись на сина:

— Все з тими вівчарями знаєшся, десь з ними їздиш. Чого не женишся? Не годна я вже.

З жалем поглядав він на сиву голубку, слухав старече воркотання, а думкою линув далеко за обрії. Не знала мати, де він блукав. Не знали про це і його побратими.

А він помандрує аж до Черемошу, сяде на березі, слухає, як хвиля шепоче, миючи круті береги. Наче прагнув збагнути мову розвихрених водограїв, линув думкою за хмариною, що поринала віддзеркаленою в хвилях.

А навколо шумлять дуби, неначе розмовляють козацькі діди, статечно даючи поради. Чується відгомін чорногірських верховин.

Раптово розвіяла мереживо мрій дараба, що понеслась по воді. Співучий голос водія-керманича покотився відлунням по берегу. Забісилися хвилі, б'ючись об дарабу, стогнали, шаленіли, кидаючись на берег, рвали підмиті коріння дерев. А керманич владно тримає стерно, ще й приспівує. Несеться в простір та пісня і тоне в стрімкій глибині. Про що він співає, яку казку складає в змаганні з хвилею прудкою?

Як казка, народжується тоді балада. Слова обіймаються з хвилею, з просторами підгірського роздолля.

Керманичу молоденький,

Серденько -соболю!

Возьми мене, керманичу,

На воду з собою

Та занеси копець світа!

Копець світа, брате,

Занеси долів водою.

Щоб тут не бувати…

То залягає хвиля, то знову брижиться, словами вимережує благання, не відстаючи від плину дараби.

Реве, гуде наш Черемош —

Керманич не чує:

Усе далі та все далі

Дарабу кочує…

Стомлений повертався додому. Зустрічала на порозі мати, дивувалася з поведінки сина, читала тривогу в його задумливих очах. Питала й не допиталася про його довгі блукання. А він усе писав щось у листах до Львова. Одержував звідти журнали. А в журналі «Мета» незабаром читав і свою баладу «До керманича».

Добре було б видавати такий часопис на Буковині. У Чернівцях виходить «Буковина» німецькою мовою. Писав Юрій до Танячкевича: «Іноді в Чернівцях був я в редактора «Буковини». Не одно ся там говорили, а нарешті прийшли до того, чи би не могла на нашій Буковині одна руська часопись, от, напримір, як «Вечерниці», виходити. Професор Найбавер казав, що він міг би зараз концесію дістати, сли би я ся редактором тої часописи обібрав. Я знов йому казав, що мушу ся вперед з тобов порадити».

Думка про періодичне видання рідною мовою була підтримана багатьма. Юрій одержував про це листи зі Львова, Тернополя та інших міст. А Танячкевич писав: «Прийшов час, що справді давню мисль про видання нашого рідного письма в Чернівцях ділом об'явити маєм! Братику мій! Тут треба великого приготовлення і роздумування».

Деякі події відволікали цю справу. Багато брав на себе громадських обов'язків Юрій. Виникли ускладнення в його особистому житті.

* * *

Все частіше й частіше прибували до Юрієвої хати гуцули, приносили свої жалі, скарги. Слово «сервітути» звучало в їхній мові, як прокляття, як пуга, що дошкуляє по живому тілі. Нужденні, підневільні, хилили вони свої трудівні плечі, не знали, де шукати захисту й порятунку.

Читав у похилих постатях, тоскних очах велику народну скорботу. Дехто приводив діток у подертих киптариках.

— Заступися, синку. Ти письмо знаєш і бував по світах.

— Кажуть про сервітути. Бо нікому захистити нас. Пан за пана тримається, наче п'явка за п'явку. А ми самі, темні.

Падали ниць прохачі, ловили руки, щоб поцілувати. Навчили й діток цілувати руки.

— Не кланяйтеся нікому, гуцулиі Не цілуйте рук! Подивіться! Адже наші гуцульські гори не хиляться перед хмарами!

— Синку наш, не нам ся рівняти до гір. Ми зраджені свойов долев.

— Топірці треба міцно тримати в руках, щоб не зраджувала доля, — запитливо поглянув на прохачів Юрій.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: