Тепло відгукувався на запрошення досвідченого літератора, педагога і фольклориста Якова Головацького збирати зразки народної творчості на Буковині, надсилав йому записане з уст своїх краян.
Справи вимагали бувати в Чернівцях. Тоді по дорозі зупинявся в Розтоках, навіщав свого друга Олексу Чернявського або жив у родича Олександра Волянського. Тут збиралося коло молоді. Наїжджала сюди з сусіднього села Олександрова своячка попівна Павлина Волянська. Ставного зросту, говірка, вона приваблювала юнаків милим поглядом синіх очей, доброю усмішкою та жартами.
Засилали легіні сватів до Павлини, але вона вередувала, не раз підносила їм гарбуза. Познайомившись з Юрієм, дівчина захоплювалась його грою на гітарі та розповідями про Венецію, Молдову, про військові походи і всілякі пригоди. В свою чергу своїми веселощами дівчина відвертала Юрієву увагу од багатьох турбот, тяжких роздумів.
Не відмовлялася вона, коли Юрій запрошував на прогулянку. Виходили далеко за обійстя, коли сонце лягало за гори. Разом слухали, як зозуля у вечірніх сутінках голосно лічить чиїсь літа або перепел обізветься в колоссях жита, пропахлого сонцем. Дівочим сміхом обзивалася стежка, якою ступала нога веселунки, і той сміх відлунював у серці поета.
Наступного дня Юрій запросив її на прогулянку верхи в гори. Виїхали далеко за село. Зупинились на березі, де каміння перетнуло течію, утворивши невеличке озерце. Юрій аж мружив очі, дивлячись, як бавився вітерець завихреним волоссям дівчини. Повні губи її були напіврозкриті, а грайливі очі дивилися задерикувато, по-хлоп’ячому. З кожною усмішкою розкривалися перловими разками міцні білі зуби. Зелені чобітки щільно обхвачували ноги. Зріст і вся постава дівчини говорили про молодість і силу.
Переїздили мостом, побудованим Олексою Чернявським, на той бік Черемошу. Тут зупинили коней. Юрій став на землю, подав руку. Вона хвацько вистрибнула з сідла і опинилася в його обіймах. Жартівливо дівчина звільнялась від них, виявляючи свою фізичну силу і спритність.
Повертались до хати ввечері. Юрій відчував, як по тілу розливається млость від приємної втоми. Брався грати на гітарі, імпровізуючи бадьорі, грайливі мелодії. А Павлина приспівувала — була не тиха та сумна, а голосна та гостра на язик.
Лишившись наодиниці, Юрій поринав у роздуми, які наче гойдали його на легкій хвилі. В цій новонародженій дружбі знаходив зовсім не те, що приносили йому досі сердечні поривання.
Не забирала Павлина у нього стільки уваги, як минулі захоплення. Взаємини складалися просто, бо дівчина не стільки вдавалась у поезію, як сподівалась на одруження, її перестиглий дівочий вік вимагав цього. Юрій же знаходив у її дорідності та веселій, хоч і легковажній вдачі щось нове. Однак хотів уявити Павлину гордою, прославленою в піснях, якій можна довірити найпотаємніші мрії.
У думках народжувались бажання стати народним учителем, працювати в школі, навчати дітвору любити занедбану країну, служити правді. А чи віддасть цій справі свою розважливість і енергію Павлина? Колючі питання тривожили Юрія. Прагнув знайти на них відповідь. Хотів збагнути — чи можна назвати любов’ю такі зв’язки, чи це тимчасове захоплення, що дозволяло просто й розв’язано коротати час, забувати турботи.
Не писав ліричних присвят дівчині, не називав у віршах її ім’я. Але невимушені взаємини торкалися струн поетичної душі, породжували своєрідні баладні мотиви.
Дуже заклопотаним, наче сп’янілим, видався Юзьку після повернення з мандрів Юрій. Годі було розповідати йому про господарські справи. Увесь вечір Юзько лише поглядав, як той щось пише.
Нова хвиля вражень збентежила уяву поета. Народжувалась балада «Дві пісні рожеві. (Моєму коханню на поклін)». І пережите минуле, і нові хвилювання перепліталися знову в символічному образі рожі. Небезпеку, тривогу, страждання віщує вона. Але не спинити сердечних поривань, коли вони прокидаються й розквітають.
Таких пісень співатиму,
Як твій пишний квіт,
Нехай піде твоя слава
Рожевая в світ…
Тепер нового поетичного осмислення набуває образ рожі— поєднання любові й страждань.
І слухала пишна рожа
Пісні його любі
Та й схилилась, дрімаючи,
На вівчарські груди.
Ятрились червоним квітом спогади і нові надії. На розсуд чулих сердець понесе він свою сповідь — надішле твір до Львова, а ще прочитає Павлині. Як сприйме?
Не раз уже розмовляв з нею про бажання стати вчителем, сіяти в народі освіту, ширити свідомість. Лише б докінчити взяті на себе турботи сервітутські.
Думки про школу день у день міцніли. Поділяти б з дітворою радість праці, красу життя. Велике діло зробив Шевченко, уклавши «Буквар». Користуючись цим досвідом, Юрій приготував букварик для буковинських шкіл. Але чи затвердить його духовна консисторія? Чекав і не дочекався. Потрапив «Буквар» до рук мракобісів, які намагалися не освіту, а темряву ширити в народі. Прокляттям реакційній попівщині проймався народолюбець. Несхибно виношував у палкій уяві просвітительські задуми, хотів мати надійного помічника, щирого порадника.
Роздуми й турботи приносив до Павлини, сподіваючись найти в ній друга і прихильника. Читав їй свої твори.
— Чому, Юрчику, так багато пишеш про безталання закоханих?
— У тому безталанні доля нашого народу, — Юрій зачитав рядки повісті «Безталанне кохання»: — «Пливе Дністер тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Галичина, по сім — Буковина».
— То все смуток, Юрію. А радощі де?
— Єй радощі. Гуцул уміє сумувати і радіти. Читали жарт на одну дію «Так вам треба!».
— Так їм і треба, — сміялася Павлина. — Посватались не тільки дві пари молодят, а й старий війт з удовицею. Утішно й весело, — наспівувала коломийки, зачитані з твору:
Спали сіно, спали сіно —
Спали й обороги,
А як ідеш до дівчини —
Не питай дороги!
Захопившись її співом, Юрій виводив і собі:
Ой гуцул ся легко вбує,
Легко му ходити,
Та й молоду гуцулочку
В таночку водити.
— Ось так, — взявши за руку Юрія:
Або мене, любку, люби,
Або мене лиши,
Або моі гарні очі
На папері пиши.
— На папері я давно написав твої очі, Павлинко. Але що з того?
— А щоб не було з того іграшки, ти мене посватай! — Павлина сміялась, дивлячись просто у вічі Юрію.
— Може, й посватаю…
— А я, може, віддамся, а може, й ні, — лукаво поглядала.
— Коли свататись, то без старостів. Я просто приїду до тебе з ватагою побратимів. Всі на конях! По-козацькому!
— Це мені подобається! Хай буде так! — Павлина обіймала Юрія. — Тільки умова. Ти прибудь в офіцерському мундирі. Лише в такому разі я стану під вінець.
— А якщо прибуду в рідній ноші? Офіцерський мундир нудить мені, псує настрій, — замислився Юрій.
— Я розважу тебе. Коли любиш, то зважуй на жіночі примхи.
— Але в мене є побратими. Вони дадуть найліпшу раду. Прикро буде зламати їхню волю.
— Я теж твоя побратимка. Не зламай і моєї волі. Вже твого віршика знаю на пам’ять:
Буковино, Волощино,
Мамко моя, ненько,
Як на тебе подивлюся, —
Гуляє серденько.
Там ті гори, наше море,
Поля золотіють,
Гуцул косу несе в росу,
Волох просо сіє…
Це твоя наука, — дивилась запитливо Павлина… Лагодився Юрій скликати побратимів, щоб їхати сватати наречену.
* * *
А тим часом ускладнилися справи по захисту селян від сервітутської кабали. Треба негайно відбути в Чернівці, виконуючи волю громади. Підкуплені свідки давали фальшиві свідчення. Одного з них пізнав Юрій по його гусарських вусах. Це той, що охоче брався карати буками жовнірів. А тепер він десь за вчителя — яка ганебна спілка з жандармами!
Виступаючи захисником на процесі, Юрій тримав себе з гідністю громадського уповноваженого. Стиль його виступу був не адвокатський, а відверто викривальний. Промовляв не юрист-оборонець, а страдник, який уболівав за долю свого народу. Вперше судді зустрілися з таким захисником. Не по нутру їм було вислуховувати промови без посилань на правові артикули. Його посилання адресувалися до серця людини, до честі й совісті. Суддя навіть зауважив:
— Ви, добродію, виступаєте не на гуцульському зборищі, а в суді, регламентованому цісарськими законами.
Юрій ледве стримав своє обурення. Бачив, як обличчя сусідів скривилися, наче від несподіваного удару.