Вирішення справи відтягалося. За кожним разом виступи Юрія ставали нервовішими, сповнювалися іронією. Ледь помітна презирлива усмішка відбивала нескоримість уповноваженого від громади. Тут велась полеміка не тільки словами, а й зовнішнім виглядом представників двох непримиренних таборів. Юрій відчував свою моральну вищість перед цими, нарядженими в мундири, державними правонинцями. Жорстока необхідність підказувала йому відвагу і благородну рішучість. Адже змагається він за гуцульську правду. Якщо формально переможуть його вороги, то відголос тієї правди не згасне своєю моральною зверхністю.
Стояв перед чиновниками не тільки уповноважений громади, а й великий правдолюб. Його поведінка бентежила й дратувала ретельних слуг державного правопорядку. Завчені фрази, застиглі, ніби закам’янілі постаті в мундирах, обвішаних регаліями, затиснуті од люті вуста, міцні, обважнілі щелепи, олов’яна невиразність очей — у цих рисах пізнавав образ австрійської Феміди.
— Ви, пане офіцер, виступаючи в суді, маєте одягати форму з усіма познаками на мундирі! Зважайте, що в цьому залі виставлено портрет його величності австрійського цісаря! — суддя зробив урочистий жест рукою…
Юрій на це нічого не відповів, хоч у думці й склалася належна відповідь: «Я стою перед лицем народної гуцульської правди».
Повертався збентежений і обурений поведінкою німецьких чиновників, найманих юристів, лжесвідків. Натяк судді до болю вразив Юрія. Не мундир красить людину, а чисте серце і совість. Прибувши додому, хотів кинути своє офіцерське вбрання в піч і спалити його, але завагався. Вирішив порадитись з побратимами.
Через день посходились вони на раду. Зодягнений по-святковому, Юрій зустрічав гостей, саджав до столу.
— Рідне моє камраття! Покликав вас на свято в день мого народження.
— Вітаємо, друже!
— Аби все було добре!
— Послухайте мене, мої соколи! Давно скинув я з себе католицтво. А тепер, у цей святковий день, маю зректися й свого офіцерства. Годі мені терпіти наругу. Най всі знають. ким я єсь! Юзьку, — звернувся Юрій. — Розпалюй ватру серед двору. Та трембіти беріть, хлопці, щоб заголосити, наче за померлим!
Не могли второпати, до чого це ведеться. А тим часом, коли спалахнула ватра, Юрій виніс на подвір’я своє офіцерське вбрання. Всі навколо обступили його.
— Хай вітер димом понесе мої військові познаки аж на Чорногору! — кинув те вбрання до ватри, аж дим заклубочився.
Заголосили трембіти, ніби скликали на похорон. Попереду стояв Юрій, задумливо дивлячись на звої диму, що здіймалися над вогнищем, У якому догорав його офіцерський мундир.
На клич трембіти почали сходитись люди, здіймали шапки, ставали біля згасаючого вогнища. Десь взялися цигани — хотіли теж узяти участь у похороні.
— Хто помер? — питали.
— Чия душа приставилась?
— Кого хоронитимуть? — Може це жарт? — поглянув старий чоловік на Юрія і впевнився, що то не жарт, бо вигляд у нього був задумливий і зосереджений.
— Ні не жарт це, люде добрі, — обізвався Юрт. — Най за димом розвіється наша кривда в мундирах! Був, єсть і назавжди буду гуцулом.
Слова Юрія супроводжували голоси трембіт.
— Ото наш краян!
— Душевна людина! — дивувалися селяни.
— По конях, хлопці, і за мною! — гукнув Юрій. Помчали побратими, розмахуючи топірцями. Зупинилися біля двору нареченої, заспівали;
Вийди, дівчино,
Вийди, рибчино,
До князя свого!
Незабаром вийшла Павлина, винесла пива, частувала прибулих
— Доброго пива наварила! Спасибі!.. Це мої побратими. Прибув сватати тебе! Вітай гостей, Павлино! — Юрій вклонився.
— Пийте, гарні легіники! Але чому ти, Юрію, так довго. барився? Мені тут непевні відомості принесено про тебе, — поглянула на чоловіка, що раптом виринув з-за рогу хати. Юрій, упізнавши в ньому вусатого гусарина, аж зблід. — Я прошу тебе, Юрію, вдруге прибути в повному вбранні офіцера! Таким я жадаю бачити тебе!
— Мою душу не ввібгати в цяцькований мундирі — Юрій оглянув побратимів.
— А дівоче серце має також свій норов, — Павлина погордо випросталась.
Наперед виходить гусарин, виставляючи медалі на грудях. Юрій пригадав, що в такій позі виступав лжесвідком він на суді. Вогнем налилася кров, і він презирливо відвернувся.
— За мною, хлопці! — лиш гукнув.
Ватага помчала. Павлина розгублено стояла посеред двору. До неї переможно підійшов гусарин, простягаючи руку. Неохоче взяла її. Вершники хутко віддалялися. Збитою копитами колією стелилася побратимська пісня:
Лихо мені із сватанням,
Лихо мене било,
А мені ся з того лиха
Кучері повили.
Повилися кучерики,
Як на бараночку,
А ще мені вередливий
Дають доганочку.
Вередливки доганочку —
Дівчата догану,
Аби сім літ не женився —
Не брав незугарну!
Гіркою усмішкою сприймав Юрій побратимську пісню. А у дворі пригощав усіх прибулих, наказавши трембітарям грати. Заголосили трембіти, розносячи ридання просторами.
А на ранок Юрій збирався в дорогу, ладнаючи ліру. Захоплювало бажання стати народним лірником. Адже слово в єднанні з гармонією звуків має велику силу. Пішов у мандри, залишивши на господарстві Юзька.
Дивний той мандрівний лірник. Зупиниться десь на безлюдді під явором, поведе розмову з навколишнім світом, а думкою сягає не тільки просторів Буковини, а й лине до дніпрових берегів, зустрічається там з Шевченковими покритками, гнівними месниками, слухає їхні скарги і відгукується на них піснею.
Часом зупинявся у людних місцях, прибивався на ярмарки або храмові свята. Грав і співав не тільки давно чувані, а й зовсім ще нікому не відомі пісні. Обступали люди мандрівного лірника, який, на диво, не брав пожертв.
Приносив свої думи в нужденні, драницями вкриті хати по підгір’ях і долинах.
Думи мої, діти мої,
Що з вами учиню?
Посів вас барвінками
По всій Україні
І буду вас виростати,
Слізьми ізрошати…
Навіщав, яких знав, учасників італійського незабутнього походу. Коли заставав кого живим, сердечно обіймав, а мертвим на могилі пісню дарував. Так потрапив і в Заставню, побував на могилі вірного побратима, колись співучого Михайла Дучака. Вклонився його барвінком порослій домовині. Великого вірша присвятив, згадавши горьоване разом жовнірське життя.
Земле моя, нене моя,
Голубко моя,
Пахучими васильками
Майованая;
Кривавими річеньками
Мальованая,
Дрібненькими слізоньками
Поливаная!
Ти вірного товариша
Узяла єси, —
Від вірного товариша
Поклін понеси…
Це ж йому колись повідав про сестриць, не таїв і свої виразки юначого серця, про перший квіт любові признавався. Пригадалися тепер —
І ті літа молодії,
Маковії квіти,
І ті сестри щебетливі —
Невиннії діти.
І ти, моя зоре,
Чорнявая Цоре,
Що-сь зоряла надо мною,
Як ранішна зоря…
Братаючись з вітром, що огортав груди пахощами полонин, мандрував далі. Коли зустрічав по шляху циганський табір, то зупинявся, прислухався, наче хотів почути знайому пісню або відшукати когось. Залишався і часом і на ночівлю в циганському таборі, наче сподівався тут колишню пісню почути, спогадами повернути давні чари…
Прибував до рідної оселі обвітрений з виду, гострий думкою і вразливий. Бентежили його різні повідомлення, що їх приносила пошта. Часопис «Русь» завдав багато хвилювань. Біль і обурення бентежили поета, коли він читав рядки критики: «Сам наш Федькович, — нехай нам сего не бере за зле, — далеко лучше писав, доки ми не стали величати його в письмах наших; послідні ж утвори його, як «Рожеві квіти» і інші дрібні поезії, суть тілько забавкою без цінності… Навіть його комедія «Так вам треба!» не зробила б на сцені жодного ефекту, окрім того, котрий його ім’я, яко ім’я народного писателя, викликає».
Жаль і обурення прокидалися в душі непривітаного поета. Але є й прихильники його. Серед них з демократичної молоді Остап Терлецький готує видання його поезій. Як з рідним, листується з ним. Та небагато таких. Більше тих, що пристосовуються до цісарської конституції. Це ті, хто рідне слово ладен увібгати в лакейськую ліврею. Хилять вони голови перед вінценосцями.
Гнівно зазвучали нові рядки поезії. Влучав у тих, що, прикриваючись іменем Шевченка, слугували австрійській цісарській владі. То було послання «В день скону батька нашого Тараса Шевченка».
Чого прийшли ви во святиню?
В святому храмі що шукать
Прийшли, сини ви України?
Ті пророка поминать,
Мовби мерця у домовині?
Хіба ж пророки правди гинуть?
Поет пророкує часи гнівного пробудження пригноблених» коли настане суд, —
За кривду народів!
І заплачуть, засмутяться
Неправди владики,
А праведні звеселяться
Во віки і віки.
І засядуть в златих вінцях
На нових престолах
Всі любящі правду й світло,
Поборники волі!
І судитимуть тиранів
Страшним, правим судом…
Кому понести свій благородний гнів? З ким розвіяти тугу серця й душі живої? Хто гуцульську правду привітає, як матір скорботну?