Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

Прибував до рідної оселі обвітрений з виду, гострий думкою і вразливий. Бентежили його різні повідомлення, що їх приносила пошта. Часопис «Русь» завдав багато хвилювань. Біль і обурення бентежили поета, коли він читав рядки критики: «Сам наш Федькович, — нехай нам сего не бере за зле, — далеко лучше писав, доки ми не стали величати його в письмах наших; послідні ж утвори його, як «Рожеві квіти» і інші дрібні поезії, суть тілько забавкою без цінності… Навіть його комедія «Так вам треба!» не зробила б на сцені жодного ефекту, окрім того, котрий його ім’я, яко ім’я народного писателя, викликає».

Жаль і обурення прокидалися в душі непривітаного поета. Але є й прихильники його. Серед них з демократичної молоді Остап Терлецький готує видання його поезій. Як з рідним, листується з ним. Та небагато таких. Більше тих, що пристосовуються до цісарської конституції. Це ті, хто рідне слово ладен увібгати в лакейськую ліврею. Хилять вони голови перед вінценосцями.

Гнівно зазвучали нові рядки поезії. Влучав у тих, що, прикриваючись іменем Шевченка, слугували австрійській цісарській владі. То було послання «В день скону батька нашого Тараса Шевченка».

Чого прийшли ви во святиню?

В святому храмі що шукать

Прийшли, сини ви України?

Ті пророка поминать,

Мовби мерця у домовині?

Хіба ж пророки правди гинуть?

Поет пророкує часи гнівного пробудження пригноблених» коли настане суд, —

За кривду народів!

І заплачуть, засмутяться

Неправди владики,

А праведні звеселяться

Во віки і віки.

І засядуть в златих вінцях

На нових престолах

Всі любящі правду й світло,

Поборники волі!

І судитимуть тиранів

Страшним, правим судом…

Кому понести свій благородний гнів? З ким розвіяти тугу серця й душі живої? Хто гуцульську правду привітає, як матір скорботну?

Не давали спокою німецькі чиновники і в рідній хаті. Прибуло їх два з жандармської управи. Цікавились його паперами, листуванням з літераторами Львова та Відня, вимагали звітувати про свої мандрівки, загрожували позбавити пенсії, бо, мовляв, для цього треба носити мундир.

«Німчики мене, братику, доїдають, — писав Юрій до Горбаля. — Кажуть зректися свого народу, свого краю, своєї музи або подякувати їм за пенсію. Я на посліднє пристав; тепер же звідки жити? Я гадав піти до Коломиї і там яке белетристичне письмо основати».

Доки почувати себе невільником у рідному краї? Якими словами вимовити почуття вигнанця? Задумує написати кілька трагедій, в яких обставини штовхають на занепад не тільки окремих людей, а й цілі народи. Обдумував сюжети та варіанти трагедій «Довбуш», «Гонта», «Керманич». Але в трагедіях муза поета відступає в тіні романтизму.

Відчував свою невправність у новому жанрі. Треба ще гартувати сили. А може, стати самому керманичем на дарабі, випробувати здатність вести її розбурханими хвилями бистроводдя. Треба навчитися тримати стерно і на чорториях житейських течій. Тоді легше буде створити трагедію. Виношував сюжети, робив начерки то німецькою, то українською мовами.

Шукав творчої поради, листувався з редакторами журналу «Правда». Але мало було з того користі. Не дуже порадувало його видання творів заходами Остапа Терлицького в ^ Коломиї 1867 року. А на львівський журнал «Правда» гнівався, називав «паничами» народовців, які, друкуючи його твори, переінакшували зміст. Тому писав до Терлецького:

«Правда» не варта цибулі печеної».

У хвилини тяжких сумнівів поет звертався до «Кобзаря». Перебування в полоні Шевченкової музи було його спасінням.

* * *

У часи найтяжчої душевної гризоти опановувало бажання ширити освіту серед молоді. Складав казочки та пісеньки для дітей. Приходив десь на пасовисько, розповідав, а пісеньки супроводжував грою на лірі. Полюбили діти задумливого лірника, охоче зустрічали його, розповідали про свої пригоди і обиди. Хотів би не на вигоні просвіщати малечу, а переступити поріг школи. Та чи дозволять клерикали — круги темряви? Аж ось відраду Федьковичу приніс 1869 рік. Того року на Буковині було звільнено школи від опіки духовних консисторій та передано під нагляд місцевих, повітових шкільних рад, а також краєвої ради. При запровадженні цієї реформи Федьковича наставлено шкільним інспектором на Вижницький повіт, в якому значилося сім шкіл: в Путилові, Дихтинцях, Розтоках, Іспасі, Бергометі, Лукавці, Мигові. Незабаром школу відкрито й у Вижниці. А згодом під його нагляд потрапляють школи у Вашківцях, Руськім Банилові, Карапчеві, Замості, Вилавчі.

Здавалося, що настав-таки час для здійснення вистражданих мрій. Школа…

Породжує незгасні мрії це святе слово. Юрієві уста вимовляли його благоговійно.

З великою охотою взявся заводити нові порядки в школах, Прагнучи розвіяти дурман консерваторів, що простягали свої брудні руки до освіти. Тут довелося витримувати значний опір, зазнати провокаційних підступів, доносів. Стійко захищав передові педагогічні погляди, листувався в питаннях школи з освіченими людьми. «Мені блиснула надія наші школи на народнім язиці побудувати», — сповіщав Юрій друзів, мріючи написати, крім раніше складеного букваря, ще й географію, історію та інші посібники для школи. Великого значення надавав запровадженню загальноукраїнського правопису — «кулішівки».

Нова діяльність визволяла Юрія з розпачу, душевної гризоти. Радів з того, що став біля живого джерела народної освіти. Але ця радість часто затьмарювалася жорстокою дійсністю. Школа завжди була дзеркалом соціального й національного становища в суспільстві. Коли втрачає вона народний грунт, то стає пустоцвітом. Вернути їй живу основу, зробити її знаряддям розквіту духовних сил — такі завдання поставив Федькович у своїй педагогічній діяльності.

Подовгу зупинявся в селах, навіщаючи школи. Сам брався давати уроки, навчав дітей співати рідних пісень. Мав змогу на досвіді перевірити чинність свого рукописного «Букваря», хоч він і був відхилений консерваторами. А збірку власного упорядкування, видану Бучинським у Відні під назвою «Співаник для господарських діточок», ширив у школах, навчаючи вчителів і дітей користуватися нею.

Педагогічна діяльність спонукала Юрія до написання байок, казочок, придибашок, в яких розкривався духовний світ гуцульських дітей. Віддав їм він своє серце і хист письменника.

Хоч діяльність педагога-реформатора викликала невдоволення консерваторів, однак він добув і прихильників, серед яких виявились відомі представники демократичної молоді — Мелітон Бучинський та Остап Терлецький. З ними листувався Юрій, порушуючи пекучі питання освіти і видання творів.

Своєю діяльністю Федькович утверджує демократичні педагогічні погляди. Обстежуючи школи свого повіту, він писав звіти. Не поетичними рядками орудував тут письменник. Ні. Наче викарбовував літопис гіркої правди, висловлював свої педагогічні погляди, уболівання.

«Враження, яке зробили школи повіту на інспектора, є дуже сумними, і не тому, що вчителі погано виконують свої обов’язки, їх роботою в більшості можна задовольнитися. Але шкільні власті вже давно не турбуються, щоб встановлений обов’язок відвідувати школу виконувався якнайкраще. Відвідування школи все ще вкрай незадовільне, нерегулярне. У Дихтинцях, наприклад, воно зовсім припинилось, в Розтоках і Вилавчі цього слід чекати».

Підвищення кваліфікації вчителів, матеріального становища їх, необхідність поліпшити умови шкільної праці, забезпечити учнів належними посібниками — ці питання стають животрепетними в звітах шкільного інспектора.

«Чи шкільні підручники, призначені для українських народних шкіл, повністю відповідають своєму призначенню, чи, можливо, повинні бути розроблені якісь інші і які саме?» — звертається Федькович до повітової шкільної ради з проханням розглянути його пропозиції. Він вимагав припинити фізичне покарання учнів, настійно порушував питання про відвідування учнями школи. Разючі відомості подає інспектор, наводячи приклад, як у Вижниці з 563 дітей шкільного віку навчаються в школі лише 59, переважно хлопчиків.

Аналізуючи причини поганого відвідування школи, Федькович вказує на тяжкі побутові умови селян, на безладдя, дикість у поводженні з дітьми. Біда ще й у тому, що в школах ведуться заняття «в малодоступній сільським дітям формі».

Педагогічні його звіти пройняті болями патріота-просвітителя. Вони розкривають народження багатьох його творчих задумів. Навіщав Юрій селянські оселі, знайомлячись з побутом дітей. Довідувався, що іноді батьки палять люльки разом з дітьми, потакають їхнім недобрим розвагам або водять з собою в свята до корчми.

Що настирливіше заглиблювався у педагогічну діяльність, то з більшою гіркотою пізнавав долю пригнобленого народу. Перед цією дійсністю замовкала муза поета, щоб згодом розпачливими звуками туго натягнутих струн вилитися в «Диких думах».

Гей думи ж ви мої! Гой чорні ж ви мої.

Та де вас подію?

У край Чорногори, у край золотої

На швару 58 посію.

58 Трава, зелена й лискуча, як барвінок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: