Співробітники «Правди», учасники товариства «Просвіта» зустріли буковинського поета не без відчутної зверхності.
Серед присутніх були Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Омелян Огоновський, Омелян Партицький, Анатоль Вахнянин, Остап Левицький та інші. Це все освічені люди, які складали основний осередок групи народовців. На їхні облесливі привітання Юрій скромно відповідав, зважуючи поведінку кожного. А в думці роїлося: «Я, панове, не вчився так, як ви, по академіях. Моя академія — Чорногора, полонина, береги Черемошу». Але не наважувався вимовити цього. Хай гуцульський сардак повідає сам правду.
Пригадував, що дехто з присутніх завдав неприємності, редагуючи його твори. Та не можна тут згадувати про це. В інший час, може, викликав би «доброзичливця» помірятися за правду на топірцях. Але тут не Чорногора, а прославлене місто Львів, де в стародавніх будівлях криються тіні Данила Галицького та інших подвижників, а на Святоюрській горі ще не вкриті забуттям сліди Богдана Хмельницького…
Зупинився на Хорущині при Цитадельній вулиці. Звідси щоденно ходив до «Просвіти», де мав посаду, що зобов’язувала впорядкувати і редагувати популярні книжечки. Мізерна плата за роботу не давала достатніх коштів для прожиття в місті, а тому довелося ще підписати угоду на переклади драматичних творів для театру, що перебував на утриманні товариства «Руська бесіда». Не до віршування тепер було Юрію. Відірвавшись від рідних гір, від волелюбного побратимства, він занепадав. Іноді переписував у новій редакції драму «Довбуш», а найбільше часу віддавав перекладам Шекспірового «Гамлета» та закінчував розпочатий у Путилові переспів «Макбета».
Пригодилася для «Руської бесіди» і написана за Шекспіровою п’єсою «Уговтання непокірної» так звана «фрашка» — «Як козам роги вправляють». Високу майстерність перекладів не міг пильнувати за браком часу. Не за натхнення писав, а як ремісник виконував зобов’язання виготувати законтрактовану кількість аркушів. Ще більше діяв проти власного сумління, редагуючи різні дрібнички у виданні «Просвіти». Єдиною втіхою було готування до друку народних казочок.
У святкові дні Юрія запрошували діячі «Просвіти» до ресторації на Бернардській площі. Всі з’являлися сюди в добротних костюмах. Один Юрій відрізнявся своїм убранням. Та ще й топірець завжди тримав при собі.
Тут велися жваві розмови, виникали суперечки. Коли йшлося про ширення народної мови в літературі, подавав свій схвальний голос і Юрій. Адже він давно засуджував консерваторів, які намагалися писати незрозумілим для народу «язичієм». Але не міг погодитись з прихильниками церковних молебств.
— Я гадаю, — говорив Юрій, — що народну справу належить захищати не молитвою, а барткою! Присутні замовкли. Далі хтось обізвався:
— Буває, що молитва до згоди кличе. А де згода в сімействі, там люди щасливі…
— Ні, не буде там щастя, де нема просвітку та волі для людини. — Юрій звівся і окинув поглядом присутніх.
— Для цього не треба вживати бартку.
— А як пан гадає, чи можна добути голими руками правду? Може, заходимося, шановні редактори, викреслювати Шевченкові слова про те, що треба «громадою обух сталить та добре вигострить сокиру»?
Така рішучість переполошила лібералів. Боялися вони, щоб хто не підслухав крамольну розмову. Почали розходитись. Самотньо, з тяжкими роздумами Юрій повагом проступав на Цитадельну, затискаючи топірець у руці. А його співбесідники пішли назустріч церковному дзвону.
* * *
Виникала думка залишити Львів, тікати кудись. Але куди? Повернутися на Буковину? Там не дадуть життя жандарми. Податися на Чорногору? Але не час тепер по нетрах та печерах блукати, бо опришківство перевелось, а стежки, якими ходили прихильники Лук’яна Кобилиці, хащами позаростали.
Звернувся за порадою до Терлецького у Відень. То ж молода щира душа; нещодавно Остап повернувся з Лондона, де побував у Енгельса, зустрівся там з Марксом і розмовляв з ними. Невідомо, про що домовлялися. Але, мабуть, недаремно відбулась така зустріч.
Терлецький швидко відгукнувся листом. Читав його і перечитував Юрій, аж чоло брижилося. «Моя єдина рада і, загалом сказавши, єдина можлива рада отака: лишіться у Львові. Ви нікому не сидите на плечах. Вам дають гроші, а Ви їм даєте роботу. А Ваша робота варта того… Кого-м ся питав у Львові про Вас, кожен хвалив, бо як і не хвалити. Ви робите як день, так ніч… Вам нігде ліпше не буде. Вас кождий чесний чоловік любить і поважає. Вас кождий громадський чоловік добрим словом згадує…»
Продовжував неухильно виконувати працю по службі, хоч думками зривався в мандри. Часом з лірою в руці виходив на шлях аж за місто. Грав на лірі, зупинялися біля нього подорожні, розпитував їх — чи не з Буковини вони?
Та ось завітав до нього давній друг Ернст Найбавер. Відбулася тепла зустріч. Юрій запросив гостя до себе на Цитадельну. В розмовах минали дні.
Волосся на голові Ернста посивіло, а в очах не згасли вогні поетичного запалу. Згадали колишній чернівецький літературний гурток.
— Когось нема, а інші десь далеко, як мовив один поет, — Ернст багатозначно поглянув на друга.
— Розкажи про всіх, кого знаєш. Що чути?
— Нікого з колишніх друзів не залишилось у Чернівцях. Я теж переводжусь на роботу в гімназію до Радівців.
— Все минає і не вертається…
— Так. Не повернулась і Емілія до Чернівців. Колись була прикрасою нашого товариства.
— Що знаєш про неї?
— Я листувався, коли вона по одруженні виїхала в Молдову. Багато танцювала, мала успіхи в артистичному колі.
— Хай буде щасливою, — тоскно мовив Юрій.
— Щастя умовне і нетривале в нашому житті. Щастя Емілії було скороминуче.
— А що?
— Дивно померла. Від перевтоми на танцях. Трагічно це, хоч і романтично.
— Чимдалі я переконуюсь, що в романтичному криється щось трагічне, непередбачене.
Звістка вразила Юрія. Це спостеріг Найбавер і перевів розмову на інше.
— Різною буває романтика. От я з інтересом прочитав надруковану в «Правді» твою драму «Довбуш». Не заперечую, що ти запозичив дещо від Шекспірового «Отелло». Але багато в ній занадто романтизованих ситуацій. Потрапляє Довбуш у сіті трьох коханок: княгині гуцульської, підступної чарівниці Дзвінки та юної Цори, дочки циганського чарівника. Чи не занадто це?
— Може, і занадто. Там є доля моїх власних уболівань. Тепер я доопрацьовую трагедію. Хочу почути твою пораду.
— Раджу читати Шіллера. Його драма «Розбійники» багато чому навчає. Романтичний пафос, бунтарський протест — це ті риси, що надають його драмам гострого звучання. Тема твоєї драми зріднена з подібними сюжетами. Але треба вчитися у великого драматурга надати відповідної єдності форми і змісту…
— Так, треба вчитися, — задумливо мовив Юрій. — Багато я позачинав. От і «Керманич» мій… Відчуваю невправність. Може, самому стати керманичем на дарабі, щоб збагнути всю суворість життя плотарів?..
Розмова затяглась допізна. Умовились наступного дня піти на чергову виставу в театр «Руської бесіди».
Виставлялась «Наталка-Полтавка» Котляревського. Найбавер з Юрієм зайняли зручні місця в залі театру.
Підіймається завіса. Виходить у ролі Наталки артистка Бачинська. Їй аплодують — це ж знаменитість у Львові. Але швидко Юрій нахмурив брови, виявляючи незадоволення. Не міг пізнати у цьому виконанні справжню Наталку.
Акторка була уквітчана широкими шовковими биндами, не в запаску або плахту зодягнута, а в купецьку до колін димчасту спідничку, підшиту багатьма прозорими мережками, груди прикриті розмальованим фартушком, на ногах панчішки та модні черевички на високих закаблуках, а на голові розвихрена куделя волосся. Акторка так напахана парфумами, що й у залі чути було їх.
Юрій терпляче дивився. Та ще більше нахмурився, коли почув співи акторки, яка переінакшувала слова, щось додавала з міщанських романсів.
А ось з’являється на кін виборний Макогоненко. Виходить він згодом до глядачів навприсядки, показуючи на тя-жинових штанях чорну велику латку. Більшість аплодували, побачивши таку прояву.
Затиснувши уста, Юрій слухав гру. Ось Макогоненко розмовляє з Петром, запитує про театр, додаючи від себе: «Чи може, воно таке руде, як моя голова, або таке, як мій ніс?» При цьому висовував наперед носа, наліпленого великою бараболею.