Спалахнула кров у Юрія. Він звівся.
— Ганьба! Ганьба! — голосно промовив і вийшов з театру. За ним попростував і Найбавер. Довго не міг заспокоїтися Юрій.
— Оце я для такого театру маю готувати п’єси, — збуджено говорив. — Чув, що на Україні насправді мистецьки грає актор Кропивницький. Піду до директора, проситиму закликати того актора, щоб показав невігласам свою гру…
Перебування Найбавера у Львові було святом для Юрія. Але швидко довелося розпрощатися. Гість поспішав на свою нову посаду в Радівці.
* * *
Часом перемагав сумні настрої грою на лірі. Але самотня гра лише роз’ятрювала душевні рани. Святковими були години зустрічей земляків з Буковини. Тоді обов’язково брався за ліру. Пішов поговір, що з’явився народний гуцульський лірник.
Дав згоду Юрій і на запрошення виступити з лірою в концерті, який було влаштовано в Народному домі. Але панство, що зійшлося на концерт, не захоплювалося співаком, який під монотонний бренькіт струн дужим голосом з погуками виконував пісні, наче подавав клич з полонини.
Не приніс задоволення концерт і виконавцю пісень. Лише відчув тут він приниженість і образу своєї гідності. Більше на концертах не наважувався виступати. Але не кидав гри на лірі. Міг десь серед простих людей проспівати улюблену пісню або щось з власних віршів. А коли приходили послухати лірника якісь крамарі та панки, то він своїми «Окрушками» поціляв у них:
Чому тоті наші пани —
Сам себе питаю —
Хто зна куди гримають ся
Та людей шукають:
То в Парижу, то в Лондоні,
То у святім Ромі?
Ліпше, браття, не рипать ся
Та сидіти дома,
Бо і тут їх достобіса,
Ще більше, як треба, —
І пузатих, і тузатих,
І таких, що небо
На грейцарі розпродують!..
Тоді панки розходились, а лишалися біля нього щирі прихильники.
Заповнював дозвілля такими розвагами, бо надії, з якими прибув до Львова, розвіялись за вітром, як пушинки кульбаби. Чимраз його твори знаходять опір вимуштрованих редакторів. А скільки всюди наклепів, єхидних усмішок, прихованих і відвертих намагань знеславити ім’я співця? Цілою зграєю, наче зголоднілі шакали, недоброзичливці опаскуджують хижим виттям написане кров’ю розтерзаного серця.
Поет… Що звучить у цьому імені, коли всюди зневажають його, штовхають на край безодні? Де подіти себе? Куди понести скорботу й надії? Наче вчувалися хіхікання й образливі слова за спиною на вулиці.
Невтішні думи роз’ятрювали серце. Де ж та правда, якій віддав квіт своєї молодості, снагу почувань? Минає молодість у самоті, непривітаній любові. Тінями проходять в уяві три постаті жіночі. Хотів пізнати у виразі очей кожної щирість. Приносили вони колись надії, наповнювали душу бажаннями. Три тіні, наче три струни, бринять у серці. Кожна звучить своїм голосом.
Як повінь у негоду, пливе час, гойдає хвилями журбу. А слідом берегами рідних рік, ніби покритка безталанна, в лахмітті правда бродить.
Минають роки змужніння. Часто марнував їх, натрапляючи на перешкоди. Іноді за порадою звертався до роману Гете «Страждання молодого Вертера». Зріднився з роздумами бунтівливого страдника. Чим виправдати трагічну розв’язку його страждань?
Тисячі запитань розтерзують душу. Не міг докінчити твори на історичні теми. Переробляв, доробляв і не вдовольнявся. Все написане за останній час здавалося жалюгідним.
Переглядав начерки кількох трагедій, в які вкладав багато сил і хисту. Але відчував недовершеність творів. Ще не визріла в них суперечка людини й часу, філософія заблудлої в роздвоєнні особистості. У тенетах Цих заплутались герої трагедії «Керманич», «Довбуш» та драматизованих спроб «Богдан Хмельницький», «Гонта». Не втіху, а сумніви викликають переклади трагедій Шекспіра «Гамлет» і «Макбет», над якими багато працював.
Куди піти? Де діти себе в лютому відчаї? Перестав ходити до «Просвіти», до товариства «Руська бесіда». Хіба знайдеться там хто, щоб простяг дружню руку, поділив з ним скорботу? Як ніколи відчував свою самотність, наче безпритульний заблуда.
У хвилини найтяжчих душевних мук нікого не приймав до себе. Переглядав надруковані в журналах свої повісті, пізнавав у них бездольців, шукачів щастя, з якими не раз поділяв свою скорботу. То ж змальовані ним гуцули простують, наче невільники, гнані до ясиру, або народні месники, засуджені на тортури. Ідуть у безвість, і сліди їх вітер замітає. Несуть свої жалі, ридання. Куди несуть? Чи пізнають нащадки стежки страдників?
Благальне простягають вони руки в непривітаній пристрасті кохання. То Ілаш, Василь, Калина і Марійка наче докоряють за написання трагічної повісті «Люба-згуба». Хто винен у тій згубі почуттів? Слідом простують винуватці «Безталанного кохання». Жалями повито, кров’ю покроплено побратимство Василя та Івана в повісточці «Серце не навчити». На дні моря знаходить угамування своєї пристрасті до жовніра вродлива дівчина, що про неї розповідає повість «Таліянка». Приносить свою скорботу убогий леґінь — безталанний Марко, не знайшовши легендарного скарбу, щоб мати право одружитись з коханою Лелією. Увічнив поет цією народною легендою і власними болями повість «Лелії могила, або Довбушів скарб». Обзивається, наче вимовляє докір, жовнір Сафат Зінич, коли його заковують у кайдани: «За правду, товаришу!»
За правду, за щастя, за любов гинуть сміливі, великодушні юнаки, безталанням вінчається щире кохання вродливих дівчат. Наче вчуваються слова: «Хто знищив наше щастя?» Навіть Максим Чудатий, герой однойменного оповідання, докірливо усміхається, коли добре побив нареченого своєї дочки Малани, та й запрошує до себе: «А тепер ходів до шалашу та порадимось, як би то нам зробити весілля, але таке, аби раз чудате звалось».
Проходять плекані колись образи бездольців, залишаючи в серці біль. За ними тоскно квилить думка: «Куди простуєте? Не залишайте мене самотнього! Я ж вас породив своєю збудженою уявою, окропивши ваше безталання теплою сльозою. Стійте! Хай ще раз переживу з вами болі! Не кидайте мене самотнього!»
Неначе поринав у безодню, відчував занепад, не міг дати собі раду. В такі хвилини виникали тривожні думки, і він писав:
«Коли я вже собі заслужив або коли ще собі заслужу на те, щоб на мою пам’ятку ставили статую або малювали мене на образі, то я бажаю собі, щоби се так зробили: чи пластичне, чи на образі я маю бути не в іншій, тілько в гуцульській ноші. Статуя з каменя або з металу має складатися з ромбу або чотиригранної плити, а на ній моя стать у природній величині, покладена на правий бік, голова сперта на рамени, мов у дрімоті, у лівій руці топір. У кого серце повне любові і щира рука, того прошу о ялинці, рожі і барвінок на моїй могилі і довкола неї. Чи найдеться хто такий?.. У головах не ставте мені хреста, лише засадіть ялицю. Хрестів я мав досить у своїм життю…»
Не дописав. Почувся стук у двері. Відчинив. На порозі став повний сили юнак, в обличчі якого застигла привітна усмішка.
— Я Мелітон Бучинський. Пізнаєте шанувальника вашого таланту? Ми зустрічалися… Пригадуєте?..
Наче свіжим вітром подуло від привабливої постаті юнака. Світле волосся, причесане догори, широке чоло, невеличкі вуса, що ледве прикривали верхню губу, стрімкий, упевнений позір очей, чепурний одяг.
— Пізнаю, — неквапно промовив Федькович, зводячись із-за столу.
— Привіз привіт од такого ж шанувальника Остапа Терлецького… Того, що видав ваші твори в Коломиї. А привіт Михайла Драгоманова одержите безпосередньо. Він прибув з Відня і хоче з вами зустрітися, — оглянув кімнату, кинув здивований погляд на стіл, де лежали пожмакані аркуші паперу.
* * *
У вересневі дні 1873 року Михайло Петрович Драгоманов, повертаючись з дворічного відрядження в європейські країни, зупинився у Львові. Ім’я молодого вченого на той час було відоме серед громадських діячів. Добре обізнаний з російською, українською та європейськими літературами, він ширив прогресивні погляди про культурні взаємини народів, зокрема слов’янських. Ще до відрядження за кордон учений надрукував статті про культурне життя в західноукраїнських землях. А тепер мав ще подати до друку у журналі «Правда» велику працю «Література російська, великоруська, українська і галицька». З надрукованих творів Федьковича найбільше його увагу привернули прозові повісті.