Маючи намір установити контакти з інтелігенцією Львова, Драгоманов насамперед зацікавився Федьковичем, у творах якого знаходив самобутні естетичні погляди, талант народного співця.
Зустріч відбулася в готелі, де зупинився Драгоманов. Переступивши поріг, Федькович оглянув простору кімнату, подав свою крисаню й топірець Бучинському. Драгоманов швидко підвівся з крісла, пішов назустріч гостю з простягнутою рукою. У зарослому бородою обличчі, живому виразі очей, що світилися розумом і відвертістю, відчувалася простота, щирість та приязнь. Федькович уклінно привітався, виявляючи повагу до вченого, який побував у Берліні, Гейдельберзі, Празі, Флоренції, Цюріху, Парижі, а тепер прибув до Львова.
— Давно хочу познайомитись з вами. А твори ваші мені добре відомі, — тиснув руку Драгоманов.
— Я не радію своїми творами. То все гуцульські сльози та туга пекуча, — Федькович журливо й суворо поглядав то на Бучинського, то на Драгоманова.
— Читачі іншої думки про ваші твори, Юрію Адальбертовичу.
— Не звіть мене Адальбертовичем. Я безбатченко. Звіть просто Юрієм.
— Хай буде так, пане Юрію.
— І паном не звіть. Я мужик!
— Відчуваю душу гуцула. Прошу друзів до столу, — Драгоманов поставив на стіл різні ласощі.
Сідаючи, Юрій примружив очі, дивлячись на цукерки. Далі відкинув полу свого киптара, витяг капшук тютюну, запалив. Запитливо дивився на Михайла Петровича.
— Такий наш звичай, — мовив Юрій, пускаючи догори тютюновий дим.
— Розумію… Розумію, — обізвався Драгоманов. — Я поважаю звичаї кожного…
— Тому про вас іде добра слава, — Федькович поклав капшук поруч тарілки з солодощами.
— Слави я не заслужив, — бажаючи перейти до ділової розмови, Драгоманов розгорнув журнал «Правда». — Читали статтю про Івана Сергійовича Тургенєва? Це мій друг Іван Білик надрукував. Брат письменника Панаса Мирного.
— «Правду» я перечитую, хоч, сказати щиро, іноді від того в носі коле, — слова Юрія викликали сміх. — Краще б почитати те, що ви писали, мандруючи по Європі.
— Писав багато. В італійському часописі «Rivista Europea» надрукував статтю про українську літературу. Тепер «Правда» передруковує її. Розповів у ній про наших письменників, згадавши і новітніх — Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Закинув навіть слово про те, що наша література, разом з російськими творами Гоголя, своїми образами мужицького життя випередила сільські оповідання інших літератур, як-от Жорж Занд, Ауербах та інші.
— Спасибі. То добра думка.
— Шкодую, що, пишучи статтю, ще не мав відомостей про ваші повісті та оповідання. А нещодавно, завдяки допомозі нашого друга Мелітона Бучинського, я маю уявлення про них. Прошу вашого дозволу надрукувати їх у Росії.
— Не дозволю! Вони не варті перевидання. Хай так і заклякнуть на шпальтах журналів. Я не прозаїк… То не твори, а лихо моє.
— Твори письменника з часу їх надрукування стають надбанням народу. Найцінніше, що ви створили, це ваші повісті! «Люба-згуба» привернула увагу багатьох наддніпрянців. Які самобутні постаті проходять у творах «Сафат Зінич», «Опришок», «Серце не навчити»!.. Читаєш і пізнаєш добру душу гуцула, його радощі й трагічну долю. В ім’я братерства, єднання буковинців з галичанами та наддніпрянцями ваші повісті мають бути надруковані в Києві.
— Коли хочете щось надрукувати, то прошу повезти до Києва мою «Планиду».
— А що то за твір?
— По ньому долю людську можна пізнавати.
— Охоче ознайомлюсь і з цим твором. Прошу через пана Бучинського передати мені рукопис.
— Рукопис я передам. Але прошу і вас, професоре, завітати до мене в гості.
— Дякую… Ознайомлюсь з рукописом «Планиди» і прибуду.
Ще багато розповідав Драгоманов про свою подорож, розпитував про боротьбу, що ведеться між літераторами у Львові. З добрими враженнями повертався Юрій. Супроводжував його Бучинський.
* * *
Театр «Руської бесіди» готував до вистави Шекспірового «Гамлета» в перекладі Федьковича. Режисер та окремі артисти зажадали, щоб перекладач доопрацював текст відповідно до смаків самих виконавців ролей. Навіть ставилися вимоги послабити трагічні ситуації, поповнити твір мелодраматичними та комічними епізодами. Цим завдали турбот та неприємностей Федьковичу. Переживав він душевну драму, глибшу за саму трагедію героя.
— Бути чи не бути? — запитував сам себе, переглядаючи рукопис. Хотілося знищити його, щоб не виставляли спотвореного Шекспіра. Але над Юрієм тяжіла умова, підписана з «Руською бесідою».
Відмовитись від усіх цих підступів, порвати свою залежність від тупих ремісників, що перетворюють мистецтво на Іграшку! Тікати звідси! Тікати в гори! Може, дадуть пораду послідовники Лук’яна Кобилиці, що десь збираються там. Боляче було відчувати Юрію, що він часом втрачає рівновагу, захлескує його хвиля житейської суєти.
— Бути чи не бути? — голосно запитуючи, ходив Юрій по кімнаті. Почувши стукіт, відчинив двері.
— Бути! Обов’язково бути! — з цими словами Драгоманов увійшов у кімнату. За ним Бучинський.
— Вітаю гостей у своїй господі! Спасибі, дотримали обіцянку, — Юрій обняв Драгоманова і Бучинського, повівши до столу. — Сідайте, браття! Порозмовляємо.
— Багато треба нам поговорити, — Драгоманов сів за стіл і розгорнув принесену теку з паперами.
— Може, почую добру пораду! — Юрій розповів про історію перекладів Шекспіра, які дивні вимоги режисера та виконавців ролей.
Розповідь тяжко вразила Драгоманова.
— Доопрацьовувати Шекспіра?! — здивовано запитав. — Не беріть на себе, Юрію, те, що заплямовує нашу гідність!
— Відмовлюсь од взятих для «Руської бесіди» зобов’язань. Краще докінчуватиму свою «Планиду»! — Юрій запитливо поглянув на Драгоманова.
— Від «Планиди» треба теж відмовитись! — ще рішучіше заговорив Драгоманов. — Тільки поважаючи вас як талановитого письменника, я змушений говорити у вічі гірку правду. Не ображайтеся, Юрію. Я люблю і шаную вас. Ваше ім’я уже вписане в історію нашого культурного відродження. Не обволікайте тінями це світле ім’я, не марнуйте свій талант, не топіть його в астрологічному тумані!..
— Перепрошую… Ви прочитали «Планиду»? — збентежено запитав Юрій.
— Уважно і з болями перечитав…
— Тож маємо судити, як розуміє сам народ про долю кожної людини. Там етнографія, міфологія…
— Справжню міфологію, етнографію треба звільнити від забобонів! Не на зорях пишеться доля народу, а на терені соціального змагання, прогресу!
— Нічого не можу збагнути. Горить мені душа! Пече у грудях біль! Де ж правда? Де шляхи, якими простувати нам до мети? Де наші надії?
— Надії треба визволяти від будь-яких затуманювань. Вони мають бути кришталевими, прозорими, як ваше гірське повітря на Буковині!
Федькович замислився, важко дишучи, ніби підіймав тяжку ношу на гору.
— Не можу збагнути…
— Раджу звернути увагу на мою статтю, яку тепер друкує «Правда». Дещо варто зараз зачитати, — Драгоманов дістав з теки рукопис, подав Бучинському. — Прошу цю сторінку.
Той зачитав підкреслені уривки: «Моральна робота в Росії один час була увійшла в белетристичну і поетичну критику, котра мала такого майстра, як Бєлінський, що підняв у першу половину своєї діяльності високо критику естетично-психологічну, а потім почав психолого-соціальну, продовжену Добролюбовим. Через те смак літературний у Росії багато в чому, мабуть, чи не строгіший, ніж у других землях європейських…»
— Отож, дорогий Юрію, ваші повісті треба винести за межі вузького локального вжитку. Надрукувавши їх у Києві окремою збіркою, я надішлю таким цінителям художності, як Тургенєв і Гюго. Що ви скажете?
Юрій розвів руками, безнадійно поглянувши на не визнану Драгомановим «Планиду».
* * *
По виїзді Драгоманова роздумував Юрій про все почуте від ученого. Не міг ще добре взятися до творчої праці. Ще продовжував з натугою виконувати взяті зобов’язання в «Просвіті» та «Руській бесіді». Лише думкою відпочивав на полонинах, обіймав далі Чорногори…
Раптово залишає Львів і восени 1873 року повертається до Путилова. У скорому часі одержав тут лист Драгоманова, який сповіщав про обрання у Києві Федьковича членом Географічного товариства. Велику зацікавленість викликало повідомлення про виступ там Остапа Вересая та його репертуар. Це викликало бажання дечим уподібнитися славетному кобзареві.