Тепер на дозвіллі мав зважити вартість усіх львівських зустрічей та всього баченого там. Зблизька пізнав тих, хто.підпирає австрійську конституцію, поблажливо даровану монархом. О, краще в пеклі пектися, ніж скніти в єлейному багні словоблудів найрізноманітніших зафарблень.
Віддавав дні й години для побачень з давніми побратимами. Небагато їх зосталося, розбрелася сіромашня по всіх усюдах. Залишились переважно пастухи та ті, що ставали дараби гнати. Лагодився в мандрівку, мав навістити давнього друга в Розтоках Олексу Чернявського та простувати в Радівці до Найбавера, щоб познайомити його з новою редакцією «Довбуша» і задумами нових творів. Але деякі обставини затримали його дома…
Одного святкового дня привів Юзько до хати кількох побратимів. Сам одяг своє найліпше вбрання.
— Багато часу живу я в цій хаті, — говорив спроквола він. — А тепер, батьку отамане, дозволь мені у своєму сирітському житті дещо нове вчинити.
— На добре завжди даю свою згоду, — запитливо Юрій поглянув. — Кажи, що думаєш?
— Доста навештався по світу. Тра вже братися до берега. Є дівка в мене. Бідна, але щира.
— Гожа дівка? З такою не гріх побратися, — загомоніли друзі.
— Дозволь, мій отамане, одружитися, — Юзько вклонився.
— А хто вона? Чи є батько, мати, рідня?
— Батько і мати є. А хати своєї нема. Але…
— Коли серце велить, то одружуйся. Але в чужу хату не йди, краще щось інше вигадати, — Юрій зважливо поглянув на присутніх. — От що, братове… не хочу, щоб Юзько залишився безхатнім храпаком. Хай тебе і твою родину назавжди привітають стіни оцієї хати…
Незабаром відбулося вессіля. Ожила оселя Федьковичів, загомоніла молодь, справляючи обряд одруження.
За звичаєм під час весілля на конях робили прогулянку в гори.
— Поїдемо, товариство, Довбушевими шляхами! — зажадав Юрій.
— Згода!
Дзвінкокопитно понеслися коні Попереду молодий з молодою, поруч Юрій, а слідом найщиріші його друзі, з якими разом їздив у сервітутських справах. Молодий зупиняв кожного, хто зустрічався по дорозі, і частував напоями. Зупинили чоловіка і жінку, що їхали в добрій бричці. Вони не відповіли на уклін молодих. Тоді дружки зупинили їх.
— Стійте! — схопив дружко міцною рукою за вуздечку коня. — На уклін молодих треба відповідати чемністю. До того ж ми давні знайомі. Зустрічалися на сервітутському суді. Ось де зустріли свідка-підбрехача.
Юрій не вірив своїм очам. То їхав давній гусарин. Поруч сиділа огрядна його дружина. Пізнав у ній Павлину. Вона зблідла.
— Маємо нагоду тепер поквитатися з тобою, гусарине! — гнівно звернувся дружко. — Хочу повернути на твою спину буки, якими ти частував селян. Пригадуєш? Злазь з брички!
Зляканий гусарин корився, злазив з брички, а Павлина закрила лице руками.
— Скільки прикажете, гусарине, відміряти київ?
— Змилуйтеся, — став той на коліна.
— Зупинись! — втрутився Юрій. — Не годиться у цей весільний день згадувати зле…
— То хай веселиться з нами! — загули весільчани. — Хай потанцює своєї гусарської!
— Правильно! Танцюй!
— То інше. Хай потанцює, — погодився і Юрій. На галявині край лісної доріжки стали колом весільники. Задуднила флоєра. Нехотя гусарин, поглядаючи з острахом, почав танцювати. Дивний то був танок. Тряслися плечі й груди в танцюриста, брязкотіли медалі.
— Давай ще! — гукав дружко. — Танцюй! Хай і твоя пані разом танцює!
— Того не треба! — втрутився Юрій. — Краще хай вип’є з нами вина!
— Хай, батьку!
Юрій підніс келих вина Павлині. Пила вона, не зводячи очей з свого колишнього нареченого. Але не допила. Уронила сльозу в недопитий келих. Юрій взяв його і допив. Тим часом, ледве тримаючись на ногах, підійшов гусарин. Допомогли сісти на бричку поруч Павлини. Поїхали.
— Рушаймо далі, братове! — тихо промовив Юрій, але не сів на коня, а повів його за поводи. Кінь понурив голову, наче відчув настрій свого господаря. Повели за поводи коней і всі інші. Ніхто не подавав голосу — чекали, що скаже Юрій. А він мовчки вів коня, як колись під час жалоби козаки понуро вели коней тихою ходою.
Після весілля пішов-таки в мандри, відшукував давніх друзів, гостив у них, розпитував про життя. Пішла слава, що повернувся знову мандрівний лірник. Зупинився якось у віддаленому селі, де відбувалося храмове свято. Його гра і співи привернули увагу багатьох. Дехто не пішов до церковної служби, заслухавшись дивного лірника. Два молоді гуцули не відходили від нього. Просили кілька разів проспівати невідому їм раніше пісню, та й самі почали вторити за лірником.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла.
З цим співом сягав думками аж до берегів Дніпра та й далі; посилав братам свій голос.
З піднесенням повертався до рідної оселі, приносячи багато вражень від зустрічі з різними людьми.
Ще милішою здавалася тепер вона. Шуміли сосни, наче вітали повернення. А батьківська хата тихим скрипінням дверей нагадувала дитинство.
Якою піснею привітати тебе, рідна оселе? Які барвінкові плетива-слова постелити біля порога батьківської хати?
А згадки про перебування у Львові подавали свій голос. Гнів до єзуїтів, цареславців і любов до народу висловлював у новому вірші:
Тя жог татарин, бісурман,
Пив твої криви ляцкий пан,
Та ще й донині він не сит,
Бо ще й донині рад би пить!..
А білий цар, як змій, стоїть,
Та рад би зжерти цілий світ,
Та рад би разом всіх слов’ян
Закути у оден кайдан…
А єзуїт ввесь світ би рад
Перестроїть на римський лад
Та й ту святую нашу Русь
Заколотити в свою грузь…
Мав надіслати вірш до Драгоманова на Україну. Хай почують щирий голос буковинця наддніпрянські брати. Але довідався, що Михайло Петрович збирається побувати на Буковині. Він надсилає Федьковичу в Сторонець-Путилів цікаві листи й нові книги. А серед них і «Історичні пісні малоруського народу», збірки казок та чумацьких пісень Івана Рудченка, зладнані з допомогою його брата Панаса Мирного, ім’я якого вже стало відоме, завдяки надрукованим у «Правді» творам.
Листування з Драгомановим окрилювало Юрія. Та ось він одержує ще й таку звістку:
«Високоповажний Добродію,
Пишу тепер до Вас коротенько, для того, що надіюсь побачитись з Вами, бо думаю через Кути перебратись в Угорщину, так коло 30 ч. с. м. Напишіть, будьте ласкаві, чи застану Вас дома? Мені б треба було переглядіти вкупі з Вами спис слів, що вибрані з Ваших повістей, котрі тепер печатаються у Києві…
20 серпня 1875 р.
М. Драгаманов»
Федькович негайно дав свою відповідь:
«Вельможний пане!
З несповитою радістю Вас дожидаю! Лиш то одно мені жаль, що у моїй простій гуцульській хаті не матимете тої вигоди, на яку призвичаєні…
25. 8. 1875.
Вірний Ваш слуга Федькович
Ще в одному листі Драгоманов сповістив: «Мене офіціально (міністр через царя) вигнано з університету. Разом заборонено кликати і в Одеський, і Харківський».
Готувався Юрій до зустрічі наддніпрянського гостя.
У кінці серпня 1875 року Драгоманов, емігрувавши за кордон, побував у Станіславі, кілька днів жив у Львові, заприятелювавши з революційними студентами Іваном Франком та Михайлом Павликом, які розпочали свою діяльність у молодіжному журналі «Друг». Подавши лист до надрукування в журналі, Драгоманов поспішив на Буковину до Сторонця-Путилова. Тут привітав його у своїй хаті Федькович. Михайла Петровича вразила й зацікавила проста селянська обстановка в хаті, звичайне гуцульське вмеблювання з лавами під стіною, скринею, довгим столом, що впирався до покутя; вікна, портрети прикрашені вишиваними рушничками. Посуд простий, полив’яний, з візерунками.
За звичаями, Федькович виявив велику гостинність до професора, що швидко розговорився, цікавлячись побутом та уподобанням гуцулів. Характер Федьковича він уже добре вивчив під час львівських зустрічей. Але до кінця не міг збагнути його душевних тривог і виразок. Якісь невидимі ланцюги єднали цих різних по характеру людей. Ерудований професор добре розумів, що натрапив на самобутню, непідвладну чиїйсь волі людину. Це викликало настирливі бажання вченого пізнати таємниці духовного світу поета.
В особі Федьковича пізнавав Драгоманов не тільки поета, а й своєрідного філософа.
Юрій багато почув од Драгоманова. Хвилювала його розповідь про боротьбу, яку витримав професор за дозвіл надрукувати гуцульські повісті.