Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

За звичаями, Федькович виявив велику гостинність до професора, що швидко розговорився, цікавлячись побутом та уподобанням гуцулів. Характер Федьковича він уже добре вивчив під час львівських зустрічей. Але до кінця не міг збагнути його душевних тривог і виразок. Якісь невидимі ланцюги єднали цих різних по характеру людей. Ерудований професор добре розумів, що натрапив на самобутню, непідвладну чиїйсь волі людину. Це викликало настирливі бажання вченого пізнати таємниці духовного світу поета.

В особі Федьковича пізнавав Драгоманов не тільки поета, а й своєрідного філософа.

Юрій багато почув од Драгоманова. Хвилювала його розповідь про боротьбу, яку витримав професор за дозвіл надрукувати гуцульські повісті.

— Привіз тобі привіт зі Львова од наших юнаків Івана Франка та Михайла Павлика, — говорив Драгоманов, сідаючи до столу. — Вони захоплені повістями та віршами буковинського кобзаря. Так і називають тебе, Юрію!

— Спасибі.

— Але не тільки спасибі. Треба повчитися, як вони беруться за літературну справу. — Драгоманов захопився розповіддю. Очі його світилися відблисками роздумів. — Ті юнаки зрозуміли, що недостатність нашого громадського руху в тому, що він мало спирається на науку. Можу повідомити, що недавно з’явилася, надрукована у Відні, брошура «Парова машина». Автор її — однодумець тих юнаків Сергій Подолинський, разом з Терлецьким, організував у Відні видання громадської літератури.

— Остапа я знаю. То наш юнак.

— Отож у згоді з ним я написав статтю про шкідливість німецького «Drang nach Osten» 60. її надруковано у «Вестнике Европы». Там я розповів про роль австрійських реакціонерів у поширенні цього гасла. Вони всілякими засобами намагаються онімечувати наших людей.

60 Рух на Схід.

— Це я добре знаю. А той «Drang» відчув на власній спині. То ганьба…

— Дозволю собі зачитати, що говорив австрійський міністр з нагоди відкриття університету в Чернівцях, — Драгоманов піднесено говорив, наче виступав на трибуні. Далі розгорнув газету «Киевский телеграф» і зачитав сказане австрійським міністром: — «Буковина в 130 милях от немецко-го университета, а между тем зтот край, который всегда был верен Австрии, который в близком будущем отпразднует столетие своего присоединения к австрийскому государству, край зтот заслуживает в сущности внимания… Национальности, населяющие зтот край, не будучи в состоянии с первого раза подняться на степень высшего образования в исключительно национальном духе, жаждут сближения с такой стихией, которая в целом государстве служит посредницей в достижении высшего образования, со стихией немецкой. Необходимо позтому учредить там университет, чтобм облегчить зто сближение…»

— Ганьба! Прокляття на голови узурпаторів! — тяжко зітхнув Юрій. — До послуги їм стають і наші добродії, виховані єзуїтами та освячені святоюрськими молебнями! — Юрій, спираючись на топірець, затис його в руці.

— Тим-то нам треба діяти! В Чернівцях належить організувати видання нашої газети і навколо неї об’єднати прогресивну молодь. Цю місію має на себе взяти відомий у Буковині письменник Федькович! — Драгоманов запитливо поглянув на Юрія, зважуючи його настрій.

— Тяжка місія. Не певен у своїй силі…

— Сила народжується у постійному змаганні за поступ! Слово за тобою, Юрію.

— Таке слово треба зважити і серцем, і розумом.

— Чекаю його до мого від’їзду на Закарпаття.

* * *

Драгоманов збирався в дорогу через Карпати до Мукачева. Коли сіли на прощання до столу, він звернувся до Юрія:

— Маю ще повідомити, що тобі передав привітання наш композитор Микола Лисенко. Прощаючись зі мною, він поклав на музику вірш Шевченка. — Тихо наспівував:

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли?

Зворушений Юрій взяв до рук ліру і почав награвати, вторячи мелодію.

— Радий, — мовив, хвилюючись, — що Шевченкове слово співом обізвалось у моїй хаті. Спасибі…

Проводив Юрій свого гостя аж до Жабйого і далі в гори. Їхали на конях верхи. Драгоманов мовчав, прислухаючись до гомону гірських потоків та смерекового шуму. У тому шумі колисалися думи мандрівників, відбувалося безмовне спілкування зворушених сердець.

— Здоров, брате Черемоше! — Юрій підніс крисаню догори, наче справді привітався з давнім другом.

Драгоманов теж зняв з голови кашкета. Перед його очима розкрилась мальовнича панорама.

Коні понесли вершників на берег, ударили копитами, занурили в воду свої губи.

— А тепер шлях наш у гори! — показав Юрій. Сизопері пасма гір розпростерли велетенські крила, обіймаючи півнеба.

Зупинились на перепочинок і ночівлю в гірській оселі, слухали біля варти оповіді пастухів.

Драгоманова вони зацікавили своєю легендарністю, фантастикою, породженою серед гірських просторів. У ті перекази, мабуть, влито і краплини смерекового таємничого шуму?

Засинали на сіні пастухи. Та швидко прокинулись. Здавалося, що розверзлося раптово небо, а грім розчахнувся, упавши на гори, і вони покотили в низини стогін болючого поранення.

Мандрівники звелися на ноги, міцніше в’язали коней до смерек.

Відгомони грому залягали в далеких гірських перевалах, вітровіння покотилося верхів’ями смерек. Заколихалися вони, зашуміли, наче продовжували оповідати пастуші легенди…

Після буремної ночі залягла тиша. На ранок випливало сонце таке сяйне, ніби воно щойно народилося в гармонії всесвіту. Повів довгу розмову Юрій. Слухав її Драгоманов, як думу, що долинає з правдивої бувальщини.

На конях мандрівники вирушили в дорогу. Зупинився Юрій, коли відкрився вид на Говерлу, що піднесла могутню, занурену в хмаринки, поставу, наче оглядала обабіч Карпат неозорі далі, повиті лісами, ріками, степами. Може, бачить висока гора в неосяжному обширі, як снує сиві води Дніпро, реве, стогне, посилає побратимський привіт до Дністра, Пруту й Черемошу.

— Колись тут зупинявся, кажуть люди, і Довбуш, нагострюючи каменем біля печери бартку, — повідав Юрій, збираючись з думками. — Мріяв і я колись відшукати Довбушеві скарби. Хотів знайти ту бартку, що викрешує блискавки і верже громи.

— Ти знайшов її у слові своїм поетичнім. Воно викрешує блискавки.

— Ще не викрешує… Ти знаєш багато, дорогий професоре, з писаних книг. За це дяка і шана тобі. Але… — Юрій замовк, задивився на дві хмаринки, що поволі снувалися в блакиті неба. — Поглянь, Михайле Петровичу, на ті хмаринки. Вони пливуть у чистих просторах, наче побратими. Чи так?

— Це порівняння має глибокий змісті

— А коли буря нагряне, то може погнати їх у різні сторони… Одна з них вище до неба, друга — ближче до гір. Яка ж першою уронить грім і освітить блискавкою простори?

— Цього не можу збагнути.

— Першою спалахне блискавкою та, котра ближче до землі. Так і люди можуть зійтися й розійтись. Буває…

— На блискавицях і громовицях я не розуміюся, — не знав що відповісти Драгоманов.

— Треба і це знати, — Юрій обняв його.

Свідком прощання був Чорний Черемош та капличка, будову якої легенди приписують Довбушу. Прозоре гірське сонце сліпило очі.

— Щасти тобі в дорозі! Передай; привіт закарпатським братам від Довбушевих онуків! — Юрій підніс догори топірець.

Розпрощавшись, прислухався, як віддаля ще долинав легкий тупіт копит і поволі поринав у пташиному різноголоссі. Стояв задумливий, прагнув збагнути свого серця голос, що обізвався тисячами запитань.

Зняв з голови крисаню, поклав до ніг, а зором стежив за летом орлів. Наче Чорногора посилає їх назустріч вітрам, що линуть від дніпрових обширів.

Кінь заржав, б’ючи копитом у землю, ніби кликав у дорогу вершника. Миттю сів верхи Юрій, міцно взяв до рук поводи і помчав швидким розгоном, наче наздоганяв невпинні свої думи.

* * *

Ще на Всеросійському археологічному з’їзді, що відбувся в Києві з участю Драгоманова, присутній представник від Галичини Остап Терлецький одержав доручення збирати цікаві матеріали, включаючи й записи гуцульських пісень та народних звичаїв. За це діло взявся і його друг Бучинський, З такою метою він мав побувати у Федьковича. Як правника, його цікавили також судові папери, що їх зберігав Юрій від сервітутського процесу.

Перед тим як лагодився Бучинський у дорогу, надійшов до нього лист від Драгоманова, в якому читав: «Ну, подорож моя закінчилась. Були великі пригоди і злигодні, злі години, особливо, як у дощ через Чорногору в Угорщину з Жабйого їхав… Але вирятувавсь і тепер з приязню і те згадую. Дорога у Буковині до Федьковича і по Угорщині була дуже інтересна. Народ добрий і дивиться на життя критичніше, ніж наша інтелігенція…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: