Подорожували довго. Сідали на порозкиданих каміннях відпочивати.
— Неню! — гукав Осипко. — А цей камінь, наче Довбушеве крісло, витесане ним, як у тій казці.
Пили воду з Черемошу. Занурював Осипко руки в його студені хвилі, замахувався барткою, підгонячи хвилі, та прислухався, як за кожним ударом чувся ніби зойк. Може, то обзивається жива водяниця, кличучи веселого чугайстра до танку, як розповідала Марійка?..
Простували далі. Осипкові думки огорталися оксамитовими шумами смерек, що тоскно виводили: «Прощай, літечко, прощай, пташино, щебетушко швидкокрила…» А може, то щезник своєю бородою грається: «Ш-ш-ш… Ш-ш-ш… Щезну-полечу, погуляю досхочу, чу-шу-чу…»
Діставав із-за паска флоєру, прикладав губи, і вона тріпотіла звуками. Ось би так задуднити, щоб почувся і голос чугайстра, і химерного щезника…
Снувалися думки-казки, відганяючи втому. Анна, зупиняючись, приглядалась, чи не побачить де рясних слідів, що могла б залишити ватага. Сутеніло вже, коли почули сюркотливий плин Виженки, що віддавала свій гірський потічок поважному Черемошу. Ось і древнє гуцульське село Вижниця. Добились до хати знахарки. Тут і заночували.
Злива вражень не давала заснути Осипкові. Чув, як серед ночі десь ходила знахарка, приносила зілля та привела до хати двох чоловіків. Швидко пізнав брата Івана. А другий — то ж той, що виступав у Путилові перед гуцулами. Справді, Лук’ян Кобилиця! Сіли до столика. Каганець, блимаючи, гойдав тіні. Від розвихреної Лук’янової голови падала на стінку велетенська тінь. Уважно слухав тиху розповідь Анни і дякував за принесені вісті.
Не втерпів Осипко, звівся й підбіг до брата, обняв його, не зводячи очей з того кріса, що тримав у руці Іван. А далі пригорнувся до матері, вловлюючи її слова. Хоч не все сказане розумів, але відчував щирість тієї розповіді.
Залишаючи хату, Лук’ян приязно поклав Осипкові руку на плече, мовив:
— Рости великий, до правди щирий, а до кривди гнівний.
Цієї ночі Осипко бачив дивовижні сни. А рано-вранці вирушав з матір’ю до рідного села. Здавалося Анні, що за цю подорож набагато зріс її син.
* * *
У зав’южені вікна зазирнули пелехаті зимові дні, приносячи несподівані вісті. Демон колючих сніговіїв тоскно застогнав у бовдурі, пересиливши сюркотливий голос веселого цвіркунця.
У хаті пахло лежаними яблуками, сухими травами та свіжим хлібом. Трепетокрило, як світлячок, блимала в кутку лампадка, тьмяно освітлюючи почорнілу ікону, оздоблену вишиваним рушником. Все тут дихало святковою простотою. Не порушував її сірий кіт, що дрімливо лежав на ослінчику біля печі. Час від часу він муркотливо простягав лапу. Осипко прислухався, хотів збагнути, про що муркоче кудлай. Може, йому теж сняться Марійчині казки?
Довгими вечорами засиджувався Осипко, задивляючись на оздоби до різдвяних свят, що їх готувала вправною рукою мати. Але ні в її очах, ні у виразі задумливого обличчя не читав святкової радості. Та й Марійка останнім часом не розповідала веселих казок, а все торочила про напасників, упирів та різних зловісників. її співаночки, повиті смутком, сіяли неспокій.
По вулиці крадькома іноді проходили люди від хати до хати. До корчми ніхто не простував, бо там розташувалися жовніри. Не одна молодиця заголосила від них. Котилися бентежні вісті від оселі до оселі, від села до села — того забрали жовніри, того побили киями або погнали під конвоєм до в’язниці у Вижницю. Звістка про арешт Лук’яна Кобилиці облетіла навколишні села, туском обзивалась у кожній хаті…
Ой зв’язали Кобилицю міцними линвами,
Проводили у Сторонець з острими шаблями.
Наче готувалась Анна до зустрічі дорогого гостя. Квітчала калиною святковий книшик, ставила його на покуті, а сама позирала у вікна, когось виглядаючи. Вловлював материну тривогу Осипко, запитував:
— Має прибути дєдя в гості!? — Боляче вкололи слова Анну. Жура гризла серце.
— Хай йому радісно буде з панами, а нам… — не домовила…
У розчинені двері гуцулів надійшли різдвяні свята, принісши давно народжені віншування, колядування. Різдво — свято перемоги дня над ніччю, свято сподіванок, свято родючості маржинки. Тиху радість дає воно ґаздам з давніх-давен, коли ще гуцули молилися Велесу й приносили йому в жертву ягнятка першого окоту. Найдорожчим гостем зустрічають ґазди в цей день ватага — чарівника полонини, що заступив тепер прадавнього отамана, який водив гуцулів на сміливі вчинки, боронячи рідні гори й долини від напасників-чужинців. Різдво — свято готування в далекі мандри, зустрічі рідних і друзів. Сходяться й обіймаються побратими в ці дні, а в колядках славиться праця скотарів, хліборобів, вихваляються доброти й чесноти людей. То все дари сонця, що підіймається щодень вище над засніженими верхів’ями, предрікаючи перемогу тепла.
Ще повиті долини сніговими заметами, ще не виходить із своєї гаври 16 ведмідь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а земля вже обіймається з сонячним промінням, впиваючи в себе силу родючості, щоб дарувати її всьому живому.
16 Ведмеже лігво.
Нуртують соки землі, як кров казкової царівни, коли вона пробуджується з тривалого сну.
Неквапно одягала Анна святкове різдвяне вбрання. Дивилася у вікно, де залягали, сизиною повиті, віддалини. Наче виглядала звідти свою долю, що надовго забарилася серед гірських роздоріжжів…
Надходив свят-вечір. Не можна цього дня ні з ким сваритися, злого думати, гніватися. Застилала стіл, за звичаєм, пахучою пухкою отавою; поверх неї накидала насіння й прикрила скатеркою. Під неї поклала зубочки часнику.
Звеліла Осипкові принести добрий оберемок отави й накидати під стіл.
Та найбільше розваги приніс день колядування… Радо запрошувала Анна колядників до хати. Здавалося, що з ними приходила на часинку її молодість. Приєднувала і свій ще незгаслий голос до колядників. А з нею ставала до співів і Марійка. Слухав колядки Осипко, і здавався йому світ пишним, урочистим. Ось заходить у хату ватаг колядників — «береза». У супроводі скрипки почав, а слідом підхопили інші голоси:
Зажурила си крутая гора,
Що не зродила шовкову траву,
Але зродила зелене віно. 17
Ґречна ґаздиня віно садила,
Віно садила та й обсторожила.
А чорний ворон все злітає
Та тото вінце він ізтинає.
Ґречна ґаздиня все проганяє:
«Ой гоя, гоя, чорний вороне!
О тото віно не є для тебе,
Ой не для тебе оно саджено,
Віно саджено, та й обсторожено.
Є ж в мене у рік ой три гостеві,
Ой три гостеві, три колядники:
Один колядник — яснеє сонце,
Другий колядник — місяцю ясний,
Третій колядник — се дрібен дощик…»
17 Добро, надбане для молодої або для .гостей.
З колядкою наче увірвався до хати подув снігових полонин. Морозом запахли киптарі й сардаки колядників. Забилося непривітане долею серце Анни, смуток повив її добрі очі. А Осипкові велику радість принесла колядка.
Ой рано, рано зорі зоріли,
Але ще раніше парубочок устав,
Устав парубочок, наш Іваночок,
Устав Іваночок, коника сідлав,
Коника сідлав у сім дев’ять попруг.
А у десяту золотисту.
Ой як усідлав, сів та й поїхав.
Біжить він собі та й чистим полем,
Ой чистим полем конем вороним…
Від того коня буйний вітерець,
А в того коня срібні копита,
А в того коня шовковий хвостик,
А в того коня кильова грива.
Срібні копита камінь лупають,
Срібло-золото в світ розсипають,
Шовковий хвостик слід замітає,
Кильова грива землю покрила…
Блудило блудців сімсот молодців
Та й приблудили до брата Івана.
Брате Іване, виведи нас,
Виведи нас з сего лісу,
Та з сего лісу з медобора.
У цей час з тісного гурту колядників виходить і стає посеред хати Іван.
Анна, забачивши сина, сплеснула руками, але не мовила слова, щоб не зашкодити колядникам і звичаю.
Навколо Івана тісним колом стали його друзі.
Іваночку, Іваночку, господарочку.
Де барився, з ким журився,
З ким журився-радився?
Будь же здоровий, брате Іване…
Ще тісніше зближуються чоловіки-колядники, по-побратимському обіймаючи Івана. Жінки-колядниці обходять навколо, а з ними і Анна та Марійка.
Ґречна Марійка білизну білила,
Білизну білила, братику дарила…
Дужими голосами чоловіки перевершують жінок. Дивну, ще не знану пісню принесли вони, порушуючи звичай колядування:
А чи чули, люди добрі, таке дозволінє?
Звоювали Путилівку з початку говіння.
Звоювали Путилівку цісарські жовнішки,
Записали легіників, що вони опришки.
Звоювали Путилівку з початку говіння
Та забрали барабульки, нема й на насіння…
Розходилися колядники. Залишився один Іван, стояв наче привид. Анна зробила кілька кроків.