— Значніша від перемоги Наполеона під Аустерліцом! — Бучинський поклав на стіл книгу повістей Федьковича. Далі розгорнув сторінки і зачитав з передмови Драгоманова:
«Для розуміючого діло доволі буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв — великоруського. Квітка і Марко Вовчок — українського, Ауербах — німецького, Жорж Занд — французького. І всякий, хто ознайомиться з повістями Федьковича, не перестане жалкувати, чому він не пише їх більше».
— Не сподівався на таку похвалу, — Юрій запросив гостя в свою світлицю.
— Похвала заслужена… Є ще відомості, що вже познайомився з повістями Тургенєв і висловив добру думку…
На цей час прибув до Федьковича ще один приятель. То був Олекса Чернявський з Розток.
— Вітаю в своїй хаті будівника черемоських мостів! — Юрій потискував мозолисту руку Олекси, знайомив його з Бучинським.
Вигляд Чернявського свідчив про його трудове життя. Плечі згорблені, а рука ще міцна. Запрошував він прибути в Розтоки, поглянути на нові його будови. Бучинського це дуже зацікавило.
— Був я в Чернівцях, — повідав Олекса. — Твій батько Адальберт дуже немічний. Слізно благав, аби ти прибув до нього. Хоче перед смертю побачити сина.
Вражений цими словами, Юрій нічого не відповів, лише нахилив голову, збираючись з думками.
* * *
Занепокоїла Юрія звістка про тяжку хворобу батька. Але взимку і сам захворів. Однак заповнював новими віршами великий цикл «Дикі думи».
Обізвався до нього щирим листом Сидір Воробкевич, якому Юрій присвятив колись вірш «До Данила Млаки» (такий псевдонім поета).
І звістка про батька, й заклик Сидора Воробкевича взяти участь у виданні українського альманаху викликали необхідність відбути до Чернівців. А тим часом недокінчений «Гуцул-Невір» не давав спокою. Зібрав багато легенд про Довбуша, його коханку Дзвінку, сокільську княгиню, про короля Гуцула, Сучаву, Шепітські берези, циганку-чарівницю. Про все це має розповісти мандрівний гуцул у «Диких думах». Мандрує вій по світу з кобзою за плечима. Всюди пізнає життя, розносить легенди і перекази. То потрапляє на Украіну, де Тарасова пісня не завмирає, а шириться в народі. Закидає доля мандрівника-кобзаря за Дунай, де пробуджуються слов’янські народи, повстають проти турецького гноблення. Це ж той 1876 рік, коли піднялися серби, болгари, чорногорці, хорвати, стали на боротьбу за визволення.
А рідні буковинці ширять легенди про Довбуша, казки та пісні; шукають щастя, стаючи плотарями на дарабах.
Як поетичну сповідь, як свою духовну біографію викладає поет у тих думах, позначених багатьма життєвими ілюстраціями, в яких чути його роздуми, болі, шукання. Куди податись? Що діяти, коли прокидаються то прокляття, то надії? Хто пізнає в словах і мріях «Гуцула-Невіра» биття тривожного серця? Хто збагне і скаже, що там кожен рядок кров’ю политий?..
Снувалися у віршах давно виношувані болі, роздуми, хвилювання. Ой, який характерник «Гуцул-Невір». Розносить він повиті таємницями легенди й казки. Нема йому пристановища — вічному мандрівнику, що тривожні вісті ширить у народі, підносить почуття гідності й честі. В єдиному ключі постають тут багатобарвні перекази, що їх поет збирав по своїх мандрах. У віршах пов’язуються фрагменти великої ліро-епічної поеми про співця-кобзаря, про схоронені в народній пам’яті духовні скарби.
Поет має стати керманичем, що веде до берегів людського щастя. Якщо він, ошуканий своїми надіями, загине у хвилях, то відгомін його поривань перенесеться в епічні простори часу, як голос давнього Гомера. Бо все старіє, а краса вічна, якщо в ній горить полум’я правди.
Готувався до подорожі влітку 1876 року. Мав здійснити давнє бажання поплисти на дарабі за течією по Черемошу. Треба перевірити себе, тримаючи в руках кермо дараби. Тоді, може, й драмі «Керманич» пощастить надати належного забарвлення.
* * *
Юзько вже складав речі. Юрій збирав папери, переглядав листи.
Ступав на дарабу, і в думках поставали болючі запитання, наче мав тепер відпливати до незнаних берегів. Куди занесе мандрівників хвиля Черемошу? Гойдає вона дарабу, а за нею гойдається привид надій. Пригадалося, як саме на цій хвилі гойдалася колись пір’їна, що пустив за течією.
Багато минуло років, чимало води поніс Черемош до Пруту. Роїлися спогади, а думка окрилювалась надією. Може, з цією подорожжю почнеться оновлене життя? Тоді, мабуть, побачить світ і роками виношувана присвята Шевченкові:
Коли уже мстити будем
На царях лукавих,
На владиках тих неситих?
Чи ж навіки сидітимуть
Кати на престолах,
Кати правди, кати волі,
Кати всего духа,
І о перед народами
Затикати вуха?
І так в уяві розлого зазвучали ті слова, наче відлунювалися в них і голос гнівного Тараса, і Чернишевського вільнодумний клич.
Плинули за бистриною думи, перемагаючи простори часу. Хай сонце благовісне осяває сліди пройдених доріг від верховин до степових розлогів й щедротами вінчає ниви та оселі нужденних трударів.
Юзько правив кермом, ще й пісню заводив, що її склав Юрій:
Де є в світі доокола,
Як керманичеві воля,
Гоя — Черемош, гоя — хвилі!..
На дарабі — та все далі!
Насів багач над грошима,
Ще й з черленими очима:
Квоку-квоку — грошенятаї
Приведуться чортенята!
А керманичі керму в руки:
Нуте й ви так, срібні хвилі!
Гоя — Черемош, гоя — хвилі!..
На дарабі — та все далі!
На бистрині замовкав. Течія погнала дарабу до Сокільського. Аж люди почали сходитись до берега. Серед них були й цигани, позалишавши шатра, зацікавлено гурбились.
Узяв до своїх рук кермо Юрій. Застогнав Черемош, запінився розгнівано, несучи в своїй течії неприборкану силу та бавлячись дарабою, як дитячою іграшкою. А керманич з кожним порухом стерна набирався сили, угамовував жагу своєї бентежної душі, не зважаючи на людські голоси.
Хай лютує вир, хай проносяться, як примари, береги, а плотар не випускає керма з рук. Це ж тут відбувався легендарний поєдинок між чорнобогом і білобогом. Та, мабуть, триває й досі.
Пройшла небезпечною течією дараба. До керма став Юзько, а Юрій взяв ліру, на струни поклав руку. Здавалося, вона теж наливалася новою силою.
Уже сутеніло. На високому березі показався вогник, хтось запалив ватру. Може, то горить вогонь, що повідає про одержаний юнаком дарунок, який перетворився на червону троянду? І вічно буде вабити вона до себе сміливих мандрівників, що не випускають у житейських бурях стерна й ліри з рук.
Бентежно спалахнула ватра на березі, фарбуючи відблисками чорториї. Здавалося, що хвиля, б’ючись об берег, викрешує пасмами іскри і стогне…
Нескоримо й невгамовно грає пісню бистроводий Черемош.