Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

Навколо Івана тісним колом стали його друзі.

Іваночку, Іваночку, господарочку.

Де барився, з ким журився,

З ким журився-радився?

Будь же здоровий, брате Іване…

Ще тісніше зближуються чоловіки-колядники, по-побратимському обіймаючи Івана. Жінки-колядниці обходять навколо, а з ними і Анна та Марійка.

Ґречна Марійка білизну білила,

Білизну білила, братику дарила…

Дужими голосами чоловіки перевершують жінок. Дивну, ще не знану пісню принесли вони, порушуючи звичай колядування:

А чи чули, люди добрі, таке дозволінє?

Звоювали Путилівку з початку говіння.

Звоювали Путилівку цісарські жовнішки,

Записали легіників, що вони опришки.

Звоювали Путилівку з початку говіння

Та забрали барабульки, нема й на насіння…

Розходилися колядники. Залишився один Іван, стояв наче привид. Анна зробила кілька кроків.

— Іваночку! Сину мій! Де барився? — здіймала руки.

— Я, неню, прийшов посвяткувати у своїй хаті та попрощатися перед тим, як вирушити в далеку дорогу.

— Оце такі твої заручини, Іване?

— Такі, нене…

— Моє серце чуло, тривожилось. Для тебе спекла з калиною книшечок. Сідай до столу. Осипко підбіг до брата, обійняв.

— І бартку гостру маєш, Іване, і кріс, — радів Осипко.

— Все маю, братику. Маю й долю гуцульську, — звернувся до матері. — Цієї ночі, неню, виряджайте мене в дорогу.

— Куди, Іваночку?

— За Гори! Не дам себе киями карати! Краще в Молдову тікати…

Підійшла до столу й Марійка, журно дивлячись на брата.

Анна не могла вимовити слова, наче закам’яніла. Мерехтів вогник, гойдаючи тіні. У бовдурі стогнав вітер, огортаючи материну печаль.

Осипко не зводив очей з брата. Хотів і сам стати таким великим, сміливим, дужим, щоб помандрувати разом.

Уже вщухли голоси колядників, лягла над селом тиша святкової ночі, коли залишав оселю Іван. Випроводжала Анна сина аж за обійстя. А Осипко, притулившись щокою до холодної шибки, роздмухував паморозь на ній і дивився на подвір’я, хотів бачити ще брата. Не відходив хлопець від шибки й після повернення матері. Знеможена, сиділа вона край столу біля полив’яного горнятка, з якого на прощання напився Іван криничної води. Тьмяно миготів вогник лампадки. Тінь зажури сповила Анну…

— Неню! Горить! — гукнув Осип, не відриваючись од шибки.

Анна теж припала до вікна. Розгорялась пожежа. Горіла контора ліснича й будівлі на подвір’ї, куди загонили посіпаки забрану в селян худобу; там часом і катували за несплату податків. Заграва хвилястими відблисками падала на гори, сполохане гайвороння кружляло в небі. Уява Осипка вимальовувала на тлі заграви Довбуша з чарівним топірцем, яким він вимахував, примовляючи слова прокляття лиходіям.

— Неню! То, мабуть, Довбуш з’явився! Еге ж, неню? Анна, глянувши на сина, тихо зітхнула.

* * *

Сонце поволі відбирало хвилини в ночі, надаючи їх дневі, щоб разом торжествувати перемогу тепла над зимовими стужами. Ще лютували останні заметілі, засипаючи гостинці та сутки 18, топтані від хати до хати, від села до села — аж до в’язниці у Вижниці, куди щоденно жовніри згонили арештованих. Сів за грати і нескоримий Лук’ян Кобилиця. Десятки жовнірів супроводжували його. На майдані в Путилові, де зібралося багато люду, він, дзвонячи ланцюгами з залізними наручниками, подав голос:

18 Вулиці та провулочки.

— Кріпіть си, люде! Наша правда велика, як сонце!

Більше не дали говорити жовніри, погнали ватажка на тортури.

Виходила й Анна проводжати завзятця, а потім розповідала Осипкові про все, що бачила, переказувала почуте. Глибоко запали в душу хлопця ті слова: «Наша правда велика, як сонце». Носив їх у своєму серці, а часом і на уста зринали.

Нескоримий дух бунтівливої гуцулії жив у піснях, у традиційних святах, проривався у вабливому звучанні флоєри й трембіти.

З півдня повівав легіт, а з ним на переможному коні з’явився лицар Юрій, привіз своє провесняне свято. Розмахнув списом лицар, струшуючи снігове покривало з лісів. Обізвались йому назустріч ручаї, помчали чисті води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись від сну, гірський красень, загомонів, заграв, застогнав, погнавши водограї в сині неозори.

Тепер Осипкові не сиділося в хаті. Пробував все далі й далі підійматися стежками в гори. Видереться на височінь, гляне навколо — здається, все посміхається йому: і сонце, й смереки, і білі хмаринки в блакитному небі. Ненароком зустрів на стежинці трохи старшого за себе хлопця. Зупинилися один проти одного, мовчки поглядали.

— Що ти за єден? Чо’ ходиш тут? — першим обізвався хлопець.

Осипко побачив у його руці кріс. Гачі на ньому латані, киптарик драний, убогий. На голові кучма нечесаного рудуватого волосся.

— А хіба тут не вільно ходити? — відповів Осипко.

— Мені вільно, а комусь ні. От візьму тебе та й покочу, як писанку, з цеї кичери!

— То ти фудулишся, бо кріс у руці. Аби без нього, то би поміряли сили.

— Хі-хі… Яке ти загонисте, — рудоголовий кинув кріс на землю. — Давай поміряємось, може, гачі спадуть.

— Аби твої не спали.

— Таке ти цокотливе, як курча, що відбилося од квочки, — ступив кілька кроків.

Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподіваним зухвальцем.

— Бий ти перший! — наблизився рудоголовий, блиснувши своїми сірими очима.

— Ні, ти перший засперечав! То й бий…

За хвилину хлопці обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги.

— Ти сміливий, — посміхнувся рудоголовий. — Кріс залишився на кичері, біжи принеси мені! Та не стріль, бо то не грашка яка!

Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а честю. Він видерся на кичеру і взяв до рук кріса.

— Неси! — гукнув рудоголовий.

— Несу! — відгукнувся Осипко. — Для чого тобі кріс?

— Я полюю…

— Полюєш? — заздрість прозвучала в голосі Осипка. — А чий ти?

— Або я знаю… А ти?

— Я Федьковичів. Звуть мене Осипком.

— А дєдю, неню маєш?

— Маю неню, а дєдю… — завагався. — А ти?

— Я не маю.

— А живеш як?

— В однієї бабусі, що ген-ген її покривлена безверха хата, — показав на узгір’я. — Дерево їй рубаю, піч розпалюю. Маржинку доглядаю… Та нічо. Літечко надходить, подамся на полонину.

— Звати тебе як?

— Звуть Юзьком. А може, й не так. Кажуть, що десь записано мене Огоновським. А я не шляхтич. Бігме, не шляхтич. Мій дід, кажуть, з Довбушем ходив.

В Осипка прокинулась приязнь до Юзька. Хотів ще почути щось від нього, запитав:

— На полонині бував?

— Ого! Незабаром мене ватаг покличе за спузаря19 на полонину. То-то там пишно, файно, — усмішка заясніла в очах.

19 Той, хто розпалює й пильнує ватру на полонині.

З цікавістю дивився Осипко на Юзька, а той, закинувши на плече кріс, пішов стежкою до оселі старої вдови, лише докинув:

— Приходь сюди, на кичеру, розповім тобі про полонину…

З того часу кожного дня забирався Осипко на узгір’я, виглядав Юзька, а забачивши, біг назустріч. Слухав від нього розповіді про полонину.

* * *

На храмове свято до Сторонця-Путилова зібралося більше ніж будь-коли людей. Може, це тому, що хотіли почути новини, довідатися про долю Лук’яна Кобилиці.

По-святковому вбрана молодь розважалась безнастанними співанками, танцями, стрільбою. Наче й горя їй мало, що багатьох односельчан позаарештовувано та бито киями.

Як отой Черемош скресає після зими й нестримно вирує, так і молодь. Не приборкати її екзекуціями. Навіть діти сходилися дивитися на святкові розваги. Легіники, як соколи, позліталися сюди, хизувалися хвацькою їздою на конях. Дівчата, взуті в кольорові чобітки, пишалися своїми вишивками на рантухових 20 сорочках, волочковими опинками 21, коралами та іншими кольоровими прикрасами.

20 3 тонкого полотна.

21 Вовняна запаска.

Де з’являлися парубки, там розлягався гомін, сміх, дотепи. Аж вихрився майдан від парубоцьких витівок. Не спинити їхньої жвавості — молода врода рветься до веселощів, як весняна парость до світла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: