Пісню снує Черемош – Іван Пільгук

На краю майдану утворилось ціле торжище. Тут і цигани вигравали на скрипках та бубнах. Продавали різні доморобні та крамні речі. Осипка зацікавили повирізувані з дерева топірці та флоєри, тарілочки. Продавав їх Юзько. Біля нього зупинився, дивувався з вправності приятеля. А він все розповідав, як навчив його майструвати ватаг на полонині. Ось незабаром піде туди на все літо.

Осипко ближче сідав до Юзька, зазираючи у вічі, захоплювався розповіддю.

— Там всю Чорногору видно! І зорі, наче свічки, горять уночі не так, як тут, на придолинках. А в лісі всякі птахи обзиваються і вдень і вночі. Ходімо з нами! — заохочував Юзько.

— А що я там робитиму?

— Щось же вмієш?

— Умію на флоєрі грати.

— Потішний ти… Хіба то робота?

— Можу овечок пасти, — зніяковівши, мовив Осипко.

— Ні, краще ставай мені на допомогу. Треба, щоб вогонь не згасав на полонині. Такий звичай. Я домовлюсь із ватагом. Підеш?

— Піду, коли неня дозволить…

— А ти проси… Або… — Юзько запитливо поглянув: — Або втечи з дому. Боїшся?

— Ні, не боюсь. Але краще вблагати неню.

— То благай! Хі-хі-хі. А мені нема кого благати.

День хилився до вечора, коли хлопці спохватилися, бо вже порозходились люди з майдану. Але Осипку хотілося вести розмову з бувальцем…

Мрії про полонину заворожили його. Лягав спати і прокидався з думкою про Юзькові слова. Але не наважувався розповісти матері про свій намір піти на полонину. А що скаже хвора сестриця Марійка?

Залишаючись на самоті, прислухався, щоб почути, коли відгримлять перші весняні громи. Тоді й вирушатиме ватаг на полонину.

* * *

Заздалегідь готувались ґазди випроваджувати вівчарів-чередників. Відчувала неспокій і маржинка, обзиваючись у стійлах, а вівці збивалися в тісні отари. Багато турбот ватагові. Треба облічити всю маржину, припасувати дзвіночки, переглянути отари, щоб не потрапила хвора й не понесла пошесті на полонину. А головне — зібрати всі речі для господарювання на стоїщі.

Мала свої турботи й Анна. Вона не давала згоди на мандри сина, хоч він і домовився з ватагом піти на якийсь час.

— Знаючи твого брата Івана, візьму тебе, хлопче, — мовив ватаг, змірявши поглядом Осипка. — На полонині кожному знайдеться діло. Аби не перепудився чого.

— Я нічого си не бою, — намагався поважним голосом відповідати Осипко, тримаючи в руці саморобну бартку.

Множились клопоти Анні. Не могла розраяти сина. А він не відходив та все зазирав у вічі, то приязно, то жалібно просив, благав. Не витримало серце матері — дала згоду. Готувала сина до ватаги. Марійка вишила киптарик з різнокольоровими прикрасами. Червоні гачі мати повила білими волічками під нові постоли, крисаню оздобила за звичаєм.

— Справжній легіник… Аби здоров був. Най щастить, — ущемилося серце матері.

— Нене, не убивайтеся, — зняв крисаню, в глибокім уклоні схилив голову.

Настав довгожданий день. Обізвалися флоєри. Засурмив і Осипко на своїй, ставши поруч Юзька, що поважно підійшов до ватага. Адже неабияка робота спузаря — пильнувати ватру на полонині й доглядати, щоб не згасав «чистий вогонь», добутий предковічним способом.

Повиходили ґазди проводжати ватагу. Попригонили на край села маржину, вівці, кози. Сів на коня верхи ватаг і подав клич вирушати. Загомоніли люди, розляглася голосним відлунням співаночка:

Щасти же вам в полонині,

Вівчєрики милі…

Порізьблені кичерами обшири відкрилися перед зором. Шлях на полонину стелився крізь ліси, через камінні покиди, долини. Все вище й вище підіймалася ватага.

— Ставаймо на перепочинок! — стоголосою луною обізвався клич ватага. Підніс він догори руку, скинув з голови крисаню: — Пильнуйте, хлопці, отару! Тут можна попасти. Та стережіте, аби вуйко не зчинив напасті!

Осипко зачаровано сидів, наче в казці. На блакиті крайнеба висторчилась Говерла, виблискуючи проти сонця ще не розталим снігом. Білі хмаринки застигли, зачепившись за гірські кряжі. А навколо синь, смерекові розкрилля в сонливій нерухомості, як у опришківських легендах. Мовчазні, занімілі й суворі, биті вітрами й громовицями, як охоронці на варті, бовваніють гори, нездвижно, велично.

Осипко задуднив у флоєру. Трепетні звуки наздоганяли прудкокрилих бабок-вертух, а далі повільно сягали в синє небо, відлунювали стогоном гір, падали журно в ущелини. Зібрати б докупи все те відлуння, що проймає душу людини, породжує дивні, вільноплинні думки. Тут воля обіймається з промінням сонця й синявою неосяжного неба.

Вливається звук флоєри в багатострунну гармонію природи. Тоді наче вчувається її голос:

— Люди! Плекайте волю, що її дарує вам сонце! Гори! Долини! Слухайте мову вольності!

Радість, сповнену надіями, поніс Осипко аж на полонину. Прибули на стоїще, оперезане з одного боку смереками, а з другого — водограями вигравав потік, поділяючи широку полонину. Ватаг заклопотано підійшов до тогорічної колиби, похитав головою.

— Видать, гостив тут непроханий вуйко. Тра раду дати. — І заходився поправляти колибу.

Тим часом усі бралися до праці. Де за годину було тихо, тепер застукотіли бартки, закипіла робота, загомоніли хлопці, ладнаючи огорожу стоїща, щоб не міг пробратися пустотливий вуйко.

Юзько став розпалювати ватру. Йому допомагав Осипко, наносив сухого хмизу. Але головне — добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це нелегка справа. Саме такий вогонь зветься «чистим». Обкурена ним маржина не зазнає пошесті. Так здавна ведеться. У цій традиції крилась своя поезія. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли ці гори, обожнювали вогонь. А тепер все це доповнює казку дивного побуту на полонині.

Осипка швидко захопила робота спузаря, і він щиро допомагав Юзькові. А коли після довгого тертя деревини показався димок і сполум’янів ворох сухої хвої, Осипко перший гукнув:

— Ватра!

Це слово покотилося по полонині радісними відгуками:

— Ватра-а! Ва-а-а-тра-а!

Запахло димом. Зійшлася вся ватага. Дивилися на Юзька, як на переможця.

— Добрий спузар! — схвально мовив ватаг. — Хай сей вогонь не згасає. А щоб дощ його не залляв, тра спорудити з каменю піч, — і взявся складати каміння. Хлопці йому допомагали.

Перший день життя на полонині захопив Осипка. Та як і не захопитися, коли тут сонце повними обіймами огортає землю, а трави незлічимо квітнуть різнобарвними чічками 22, незміряне стелиться простір, підпираючи сині верховини. Тут в одвічному шумовинні гірських потоків народжуються казки й бринять струни невидимої ліри, прокладаючи шлях до чуйного серця, щоб воно наповнювалось радощами буття. Тут розквітає душа, сповнюється священним трепетом, стає чулою до всього видимого. Здається, що й голе каміння обзивається до серця. Носив у ньому Осипко незбагненну радість, що її породжувала кожна днина, кожна хвилина життя на просторах.

22 Квітка.

Починався день покликом ватага. Швидко вівчарі, козарі 23, бовгарі 24 ставали до стоїща, вигонили худобину на пасовисько. Біля них проворні пси не давали відбитися овечці від отари, пильнували.

23 Козопаси.

24 Чередники.

Юзько з самого рання біля ватри. Він навіть гаразд не мив задимленого обличчя, вважаючи, що спузареві досить, аби світилися лише білі зуби та очі.

Сонце пливло понад горами, відміряючи години. Ватаг спостерігав, як падає тінь від устромленого біля колиби брая 25. То його годинник. Коли тінь стає такою короткою, що її можна зміряти, розставивши ноги, то, значить, уже промайнуло півдня. Треба тирлувати на обіднє доїння та напування. На клич ватага рушають до стоїща пастухи, сідають обідати. Смачно пахне засмажений салом куліш. Всі мовчать, чекають, щоб першим заговорив ватаг.

25 Буковий кіл.

Все це просто й урочисто вбирав у свою душу Осипко. Ватаг поставав перед ним якимсь чарівником, коли підходив до великих бербениць 26, наповнених молоком, і готував з нього бринзу, будз.

26 Діжка.

Увечері збиралася до нього вся пастуша громада. Відлиски полум’я вигравали на засмаглих під вітром і сонцем обличчях. Іскри, вириваючись з ватри, пирскали у безодню неба, мережаного сузір’ями. Навколо залягали поснулими велетами гори, наче причаїлись древні богатирі. Від подиху тих велетів стелиться легіт, лоскоче зігріте від ватри обличчя, пестить груди, ворушить куделю на голові. Пустотливий повів з гір приносить ледве вловимий таємничий шум, розсипає його по полонині, торкаючись струн невидимої кобзи, і вона ронить дивні мелодії. Зібрати б їх, перелити у звуки флоєри, щоб серце тремтіло разом з ними.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: