— То негідна забавка! Я забороняю носити до хати хлопські химери, — обличчя батька стало ще суворіше. Наче він виконував тут свої службові мандаторські справи. — Все це хлопство, якого набрався, блукаючи по полонинах, треба витрусити геть з голови.
Осипко запитливо дивився на матір, читав її смуток.
— Німецьку грамоту ти постиг добре, — мовив, змінивши тон, батько. — То є гідна наука. Пригодиться для служби цісарю, — побожно глянув на потемнілий портрет Фердінанда, що власноручно прилаштував ще 1835 року і оголошенням першого маніфесту цісаря про вступ на престол. — Але тієї науки ще замало! Щоб вибити хлопство з незрілої голови, маєш відбути в Чернівці до реальної школи.
Мати опустилась на коліна.
— І цього, єдиного, відірвати від серця?.. Тяжка моя доля. Залишусь одна з хворою Марійкою та маленькою Павлинкою?..
На хвилину замислився Адальберт, а далі докинув:
— Так мусить бути! Готуй сина в дорогу. Завтра разом вирушаємо в Чернівці! — І попростував до мандаторської контори.
Мати й сестриці сіли біля Осипа, слухали його розповіді про полонину та пригоди. Анна тоскно зазирала синові у вічі, бралася чесати його розкуйовджене волосся. А він поглядав у вікно, вдивлявся, шукаючи зором стежки, що слалися на полонину. Наче долинали звідти знайомі голоси ватага, Юзька, пастухів…
Ніч відкрила широкі двері в безсоння. Марилося, як на обширі неба бавляться в піжмурки зорі, як місяць посипає сріблястим бісером мерехтливі далі.
Чув, що й мати не спить, часом зітхає, аж стогін виривається з грудей. Не наважувався обізватись, хоч і хотілося сказати щось ласкаве, приязне. Яка вона добра й чутлива! У думках складалися ніжні слова…
А десь там, на полонині, плине інше життя. Сягав думками в обійми полонинського роздолля. Наче обступали його друзі, давали поради, слухали сумний голос флоєри. А далі тужливо десь обізвалася трембіта, заколисуючи думки і мрії. На той клич ніби різьблений Довбуш звівся у вогні. Горів-горів, а он вийшов неопаленим з печі, руку простирає, наче кличе з собою в далеку дорогу. Виблискує його топірець, зорі здіймає з неба, і вони незгасно горять, як перли казкові. Простяг руку до них і, розшарілий, прокинувся — вранішнє сонце зазирнуло у вікно, а біля ліжка стояла тривожна мати.
* * *
Зарання рушили в дорогу до Чернівців, Осип сидів поруч з фурманом, бо батько взяв до себе на бричку лісничого і з ним увесь час вів господарські розмови.
Шуміли ялиці обабіч дороги, тихо стогнали буйнолисті буки. Ніби вчувалися прощальні зітхання матері. А на дозрілих нивах нагиналося колосся, обважніле зерном і прозорими, як сльози, росами.
Поволі хилився день за розквітлими соняшниками. Ось і гора Німчич. Зупинились на ній. Ледве видно звідси околиці рідного села. А там десь зміяться доріжки на полонину. Придивлявся — чи то хмарина застигла серед узгір’я, чи, може, ватри полонинської димок? Ладен був дременути, бігти аж туди, де спузар Юзько пильнує ватру й вівчарі збираються до стоїща. Раптово збаламутило хлопця заповзяте бажання, і він, схопивши в руку нерозлучну флоєру, босоніж побіг, не оглядаючись і не зважаючи на поклики батька. Біг, аж у скронях застукало. Та ось спіткнувся об гострий камінь, розсік п’яту, аж кров зацебеніла. Затиснув рукою рану й сів край дороги. Поблизу стояли цигани. Стара циганка поклала зелені листочки до рани й шматиною пов’язала ногу.
Обступили хлопця цигани, співчутливо похитуючи головами. А незабаром почувся й батьків голос:
— Де він, харцизяка? Ось я йому… — Глянувши на закривавлену ногу, опустив піднесену руку.
— Дєдю! Я погнався за зайцем… Хотів спіймати, — вигадуючи, журливо поглянув на батька. — Ось і флоєру попсував, падаючи.
— Йому байдуже за ногу, за флоєрою побивається.
— Таке буває, — підбріхував розважливий циган. — Бачив сам, як хлопець біг і ледь-ледь не спіймав зайця за хвоста. Та спіткнувся, бідолаха.
Цигани гуртом засміялися. Адальберт розводив руками, примовляючи:
— Де видано, щоб за зайцем ганяти шляхтичу?
— Буває й таке, — посміхався хитрувато циган. — А шкода, що не піймав. Може, й нам дістався б хоч хвіст на вариво.
Цигани допомогли знести хлопця на бричку. Сердито кинув Адальберт фурманові:
— Поганяй!
Всю дорогу Осип мовчав. А кошлаті ялини млосно хитали вітами, розсіваючи жалі разом із падаючими шишечками.
* * *
Поволі загоювалася рана. Біля печі поралася стара господиня, в хаті якої поселив Осипа батько, а сам подався на службу.
Звикав до нових обставин прибулець, почав прогулюватись. Радів, що недалеко від садиби видно Прут. Вражала його широчінь ріки. Це ж їй віддає свої води Черемош, щоб понести їх у потужномутілині аж до Дунаю.
А понад Прутом розкидані садиби, будинки. Кілька з них муровані, а то все дерев’яні, наче пташині гнізда потонули в гущавині.
Надходив час навчання в школі, бо вже й гуси-лебеді летять у вирій.
У перші дні Осип відчув себе чужинцем: то була німецька нижча реальна школа, в якій викладали катехізис, біблійну історію, красне письменство, арифметику, німецьку мову, геометрію, стереометрію, механіку, географію, природознавство, фізику, малювання, будівництво.
Почалось нове турботливе життя учня. Перші дні несміливо ходив вулицями мало чим прославленого міста, в якому ледве набиралася тисяча жителів. Найбільше пожвавлення приносили ярмаркові дні. Частенько проїздили купці з крамом, бо місто лежало на шляху з Молдови в Польщу.
Поволі полонили увагу Осипа науки. Хоч він і не належав до найкращих учнів, але вчився добре. Особливо подобалось малювання та читання художньої літератури. Твори Гейне, Шіллера приваблювали своєю романтичністю, гостротою, фантазією. Збуджували уяву і Орлеанська діва, і чарівниця Лорелея, повиті легендами. Знаходив своєрідну гармонію в поетичних творах, уловлював щось рідне.
У реальній школі здебільшого навчалися діти службовців, міщан. Склад учнів відрізнявся від більш привілейованих закладів — гімназії та духовного училища. Осип знайшов друзів серед учнів, які походили з гуцульських родин. У цьому колі звучала рідна мова, хоч у викладанні їй не було місця. Часом доводилося терпіти зневагу за прихильність до «хлопської» мови. Проривалася в стіни школи й коломийка, яка не пасувала до суворих облич цісаря й канцлера, що, як наглядачі, позирали з портретів.
Щасливими для Осипа були дні вакацій, коли приїздив до рідного села й потрапляв у обійми турботливої матері та сестер. Зимові вакації ощасливлювали його зустрічами з Юзьком та участю в щедрувальній групі односельчан. А влітку не заставав побратима — десь перебував він на полонині. Ходив у святкові дні на майдан, де збиралась молодь, слухав співанок і сам награвав на флоєрі. Вивчав різні примовки та пісні. А дома все те записував, додаючи й численні Марійчині співаночки. Пробував і сам складати коломийки та награвати їх на флоєрі.
Переповнений враженнями повертався з вакацій, приносив друзям гуцульські новини.
* * *
З кожним днем поширювалось коло інтересів. У життя реальної школи часом вривалися події, що порушували спокій академічних днів. Доходили звістки про масові селянські заворушення в Галичині, про розгром за вказівками канцлера Меттерніха повсталої Краківської республіки та загибель її ватажка — відомого й популярного серед молоді Едварда Дембовського. Може, ці події залишились би малопомітними й не набрали значної ваги в житті школи, якби не трапилось одного випадку. Хтось, наче навмисне, розбив скло на портреті Меттерніха, та ще так, що скалочка застряла на високому чолі державної особи. Цей випадок переполохав інспектора. Він не знав, що діяти — чи власноручно виймати ту скалочку, чи доручити сторожу. Після вагань і хвилювань дозорець шкільного порядку вирішив звернутися до головного поліцмейстера міста. Так минуло кілька тижнів. З острахом чекали прибуття поліцая, що славився своїм невблаганним характером. Знали учні, що таке відвідування принесе насамперед неприємності учням-гуцулам. Це ж вони ведуть розмови про Лук’яна Кобилицю та ширять непевні співанки.
А тим часом виникли значніші несподіванки, що їх приніс березень 1848 року.
Стало відомо про революційні виступи в Парижі, Відні, Будапешті. З Відня втік натхненник реакції та національного гноблення канцлер Меттерніх.