Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2382
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2394
Може, поважні любителі класичних симфоній запротестували б проти присутності ніякими нагородами не позначеного, зодягнутого в похідну шинелю фельдфебеля. Але свідомість назрівання воєнних подій спиняла австрійських «патріотів», які розуміли, що їх добробут оберігають ті грубезні жовнірські шинелі.

Та дивний слухач симфоній і не звертав уваги на присутніх. Його полонила й до глибини душі потрясла музика. Він захоплено слухав, як ридально змагалася скрипка з тужливою віолончеллю, наче бистрокрилі птахи, увірвавшись у буревійні простори, ширяли над узгір'ями Альп, подаючи свої голоси. Заколисаний ними, фельдфебель переносився думками до рідного Черемошу і Бистриці, забуваючи про набридлу муштру та осоружну казарму.

 

* * *

За чотири роки фельдфебельські познаки на мундирі Федьковича поруділи. Час би набути офіцерське звання, принаймні підпоручика. Але цього не прагнув юнак, що знаходив собі більше товаришів серед жовнірів, ніж у колі офіцерів. Самий дух загонистої австрійської вояччини був йому нестерпний. Не цурався він співати та розважатися з жовнірами. Його любили й поважали юнаки-гуцули.

Нарешті перед виступом у похід мали надати Федьковичу звання підпоручика. Для цього він повинен визначити себе в муштрі. На маршовому полі відбувалися військові заняття. Ставили роту 41-го полку проти роти іншого полку. Треба було вести удавану атаку. Замість багнетів застосовували вистругані буки. На все це дивився Осип, як на розвагу, навіть посміхався, «колючи» противника та проголошуючи завчені патріотичні вигуки. Якось під час атаки фельдфебель, замість того щоб показати іншим, як треба орудувати багнетом, зупинився й кинув об землю палицю.

— Михайле! — гукнув він.

— Осип! Це я, Михайло Дучак!

— Де ти взявся?

З Михайлом Дучаком — співучим гуцулом — заприятелював Осип ще в перші роки жовнірства. А потім потрапили вони в різні частини. Два роки Михайло хворів, а тепер ось зустрілися земляки і кинулись один одному в обійми, не зважали на команду.

— Оце зустріч!

— Як можна?

Командир, оскаженівши, підбіг до них, заверещав:

— Хто дозволив таке на полі бою? Братання з ворогом — то є зрада! Вивести з строю й на гауптвахту обох!

Осипа і Михайла взяли під варту, повели. Ішли вони разом, обнявшись. То плакали, то сміялись.

— Хай і на гауптвахту, аби разом.

— Друже!

— Побратиме!

— Та де ти взявся?

Вся рота була стривожена цією подією. Командування затримало надати звання підпоручика фельдфебелю Федьковичу. Німецькому ж офіцеру за виявлену пильність у бойовій обстановці пришпилили ще одну зірочку...

Тепер збільшилося коло побратимів-гуцулів, що приходили порозмовляти та поспівати під казармою вечірньої пори.

Сюди почав навідуватися з сусідньої частини Михайло, який відбув кількаденну гауптвахту. Цього разу він не зазнав покарання буками, бо на час перебування війська в столиці були скасовані катування жовнірів. Досить того, що в інших містах навтішались німецькі офіцери. Найбільше доставалося гуцулам.

Часом викликали охочих карати буками нещасливців. Знаходились такі, що, на догоду начальникам, бралися виконувати такі брудні доручення. Навіть уславився один земляк з Буковини. Його прозвали «гусаром», бо закручував по-гусарському вуса, коли брав до рук бука. За це він одержав медаль і, носячи її, випинав наперед груди.

Коли доводилося зустрічати його, то Осип з огидою відвертався. Дуже полюбив він земляка Михайла Дучака, який сам змайстрував ліру та ще й Федьковйча навчав грати на ній.

Коли збиралися жовніри, Михайло з своєю лірою сідав біля Осипа.

Велися розповіді про жовнірську недолю.

— А зо мною ось така була пригода, — довідав літній жовнір, у зморшках обличчя якого ховалась добродушна усмішка. — Якось запитує командир: «Що ти сказав би своєму рідному братові, якби він осмілився якимсь бридким словом обізвати його цісарську величність, нашого благодителя Франца-Йосифа?» — «Та мій брат не знає бридких слів», — відповів я. «А якби не брат, а сусіда який?» — «Є тільки один сусіда на наше село, що вживає бридкі слова. Приніс їх звідкись, бо в нас таких слів не ведеться». Слухаючи мої відповіді, офіцер почав скаженіти. «Питаю тебе, що б ти вчинив тому, хто б вимовив бридке слово про цісаря?!» Подумавши, почухавши потилицю, я відповів: «Порадив би бридкими словами обзивати генералів, бо до цісаря нам далеко, туди наші слова не дістануть!» Злютувався офіцер і наказав дати двадцять буків.

Розповідь викликала жвавий сміх.

— Вам смішки, братове, а мені за це дісталися буки, — закінчив оповідь жовнір і затяг сумну пісню, її підхопили побратими, тихо наспівуючи, щоб далеко не було чути. Скарга на жовнірську долю виливалася тихим співом:

Гоя, пане ти наш,

Капітане ти наш,

Коли хлопцям позволінє

На мед-вино піти даш?

Ще глибшою тугою зазвучала друга пісня, що її супроводив Михайло Дучак грою на лірі:

Ударили тамборики темненької ночі;

Заплакала дівчинонька свої чорні очі.

Та не того заплакала, що тамбори грають,

Але того заплакала, що марш припадає.

Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу,

Ти другого собі найдеш, а я найду другу...

Наче зворушені піснею, трепетно миготіли зорі й задумливо випливав місяць, огортаючи голубим промінням далекі схили Альп. Хто збагне те єднання пісні з красою весняної ночі? Пісня криє в собі нездоланну силу, вона народжує дружбу, пов'язує людей почуттями братерства й взаєморозуміння. Велика сила пісні спроможна ламати мури і рвати ланцюги неволі. Остерігайтеся цієї сили, владарі темряви й сваволі!

Так думав фельдфебель Федькович, слухаючи спів побратимів. Сам теж брався співати та розповідати про пережите за останні роки. А розповісти було що. Закинула ж його доля на жовнірську каторгу... Спасибі за це батечкові рідному. Ходив полковим кадетом, міряв і капральським чоботом простори імперії — перебував і в Семигороді, й на Буковині, зустрічався з волохами, словаками. В мундирі фельдфебеля відбував маневри і прибув до Відня.

Слухаючи Осипа, побратими тісно сідали навколо. Невидимі ниті в'язали жовнірів з цією дивною, задушевною людиною. Потай писав вірші, наче приносив невидиму клятву чулої душі.

Ой краю мій, краю... Моя радість і смуток тяжкий...

Залягала над Віднем місячна ніч, карбуючи тінями темну примару казарми «Штіфт».

 

* * *

Вулицями австрійської столиці парадним маршем вів полки генерал Урбан. Майоріли бойові знамена, що були пошарпані ще французами в бою при Аустерліці та Регенсбурзі. Але вояччина імперії Габсбургів пишалася ними.

Крокували в шеренгах австрійської армії гуцули, галичани, чехи, словаки, відбуваючи гірку повинність. Такі марші були справжньою мукою для Федьковича. Важкі думи й передчуття терзали серце малопомітного в строю фельдфебеля 41-го полку. З такими настроями він сідав у ешелон, що тримав курс на Трієст.

Колеса помірно відбивали такт, наче промовляли:

— В які світи, в які краї несе вас біс, німих рабів?

За вікнами вагона розкривалися дивні панорами альпійських красот. Спостерігав їх, лежачи на нарах, застелених похідною шинелею. Одноманітність подорожі порушила несподіванка.

На одній станції, де купчилося чимало ешелонів, фельдфебеля Осипа Федьковича-Гординського покликано до штабного вагона, в якому полковник оголосив наказ про надання йому військового рангу підпоручика другого класу. Все це трапилось так несподівано, що він розгубився і не зміг відрапортувати про свою відданість служити пресвітлому цісарю Францу-Йосифу. Але полковник був у доброму гуморі, не зважив на порушення молодим офіцером визначених норм поведінки.

Так Федькович утратив своє місце на жовнірських нарах і переселився в офіцерський вагон. Тут грали в карти, розповідали сороміцькі анекдоти, вихвалялися наданими званнями. У вагоні тхнуло цигарковим димом, вином, шинкою, ваксою та фіксатуаром, що його щедро вживали офіцери для надання галантності своїм зачіскам. Від цього, як і від масних теревенів, ставало гидко щойно охрещеному підпоручикові. Привертав увагу один уже немолодий офіцер своєю вродливою зовнішністю, аристократичною осанкою і добрим голосом. На грудях у нього красувався орден.

— За перемоги, панове офіцери! Від французів та сардинців залишиться тільки пір'я на полі бою та маслаки для шакалів! — хизувався офіцер.

Від прославлення могутності Австрії переходив до веселих розмов. Тоді догори підіймалися вусики і очі маслилися від самовтіхи. Осипа ображали бридкі баляси про жінок. Не соромився баламут показувати фото якихось дам у непристойному вигляді. Як вогнем обдало Осипа, коли почув безсоромну розповідь. Кров ударила в лице, заговорила палка вдача.

— Пане офіцері Ви порушуєте пристойність і гідність!

— А ти звідки взявся тут навчати мене? — прибравши вигляду набундюченого індика, заґелґотав зухвалець.

— З високої Чорногори, де вірлята гнізда в'ють! — відповів Осип.

— Ха-ха-ха! — взявся в боки нахабник. — То там у вас всі такі недотепні до розваги?

— Дотепні до розваги і до честі людської, — розпалився Осип.

— Для честі я ношу шаблю при боці, — взявся за ефес офіцер, прибравши гордовиту позу.

— Тримайте, пане офіцер» свою шаблю для діла, а не для дурниць!

— Як смієш мене, заслуженого офіцера, ображати?! — оголив шаблю.

Федькович теж узявся за шаблю, дивлячись на супротивника рішуче і сміливо. В очах вигравали блиски зневаги.

— Панове! — втрутились інші офіцери. — Облиште сварку! Незабаром поміряєтесь на шаблях з французами!

— Коли з французами, то ще півбіди, — обізвався молодий офіцер, що замислено сидів осторонь. — А коли доведеться з волонтерами Гарібальді, то можна й пощербити шаблі!

Загомоніли офіцери. Не всі розуміли натяк офіцера. Зухвальця зупинили. Але він ще продовжував шаленіти, вигукуючи:

— Моя шабля позначена боями й походами! Вона дана мені самим Урбаном! Рубати нею буду й француза, й італійця, і всяку... — запалив цигарку, відвернувшись від Федьковича, до якого підійшов замріяний офіцер:

— Ваш вчинок, — мовив він, — гідний похвали. Зараз не час тут мірятися на шаблях. Краще схрещувати їх для дружби.

Відтоді Осип потоваришував з ним. Новий знайомий виявився бувалою людиною й цікавим оповідачем. Був він родом з Варшави, добре знав польську літературу, а Міцкевича читав напам'ять, особливо його прославлену поему «Дзяди». Це ще дужче зріднило офіцерів. Натхненний поляк розповів про дружбу Міцкевича з Пушкіним та російськими революціонерами. Осипа схвилювала розповідь про трагічну долю геніального російського поета, з віршами якого познайомився. А ще більше зацікавили відомості про Гарібальді.

 

* * *

Під звуки воєнних маршів прибували ешелони до станції Трієст. Весняні хвилі Адріатичного моря тихим плескотом зустрічали армію Урбана, який вигарцьовував перед полками на білому коні з довгою гривою. Шикувалися полки під знаменами Габсбургів, що ведуть свій рід од римських завойовників. Після огляду військ почалась посадка на кораблі, які вирушали через Адріатичне море до берегів Венеції.

Залягала тиха ніч на морі. Наче в передгроззі, випливав червоно-багряний місяць, мережачи кров'яними блисками легку хвилю. Вперше Федьковичу довелося бачити безбережний морський простір, що викликає найрізноманітніші почуття людини. Наче пригноблювала його ця велична краса, породжувала неспокійні роздуми. Дивився на жовнірів, угадував їхні настрої. Одні спали, інші куняли, а дехто плакав. Кожне живе серце затаїло в собі якусь невимовну таємницю.

Море... Скільки ти своїми розгойданими хвилями носило кораблів, розлютовано кидало їх у свою глибінь або прибивало до незнаних берегів. Невпинним шумом навівало ти поетичні мрії, що їх могли збагнути митці слова — віщуни волі. На твоїх берегах родилися пісні Гомера, Вергілія, Байрона і Шеллі.

Почував, як в душу вливалася туга за долю тих, що одягли жовнірські шинелі, корячись велінням завойовників. Море, зупини свої хвилі, не неси цих бездольців на кровопролиття!

Вранішнє сонце торкнулось рожевим промінням берегів Венеції. Білим мармуром забовваніли дивні споруди. Читав у них венеціанську історію, коли тут існувала стародавня багата республіка, що тримала широкі зв'язки з Візантією і Сходом. Повнокровне мистецтво Венеції епохи Ренесансу залишило для людськості немеркнучі у віках цінності.

Пошук на сайті: