Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2370
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2382
Минуло кілька днів перебування в Чернівцях. Вагаючись, підходив до будинку, в якому мешкав батько. Згадував зустрічі з ним. Прикро й боляче ставало від невтішних спогадів. А мати де, чи воркує сивою голубкою? Може, на щастя, вона теж прибула в Чернівці? Уява малювала зустріч з нею. Ось відчинить двері й почує її голос...

У повній формі офіцера, з шаблею при боці прибув до батька. Привітавшись, зупинився біля порога, оглянув кімнату. Ніщо тут не нагадувало про перебування рідної неньки.

Скинув шаблю, повісив на кілочок і зупинився. Батько ступив кілька кроків назустріч. Але холодний, докірливий погляд сина зупинив його. Зітнулись позирками, наче блиснули шаблі. Владний, сухий погляд Адальберта, яким він завжди підкоряв сина, цього разу не мав успіху.

— Прошу сідати, сину, давно не бачились, — розгублено промовив Адальберт.

— А мати де, що чути від неї?

— Про матір потім. Як ся маєш? Я все чекав листів од тебе... Розумію, мабуть, походи, служба...

— Я писав до матері.

— Мати — то само собі, а батько теж у тебе є...

— Так. Я не безбатченко.

— Авжеж...

Осип сів, допитливо дивився на батька. Холодом повіяло од стін, оздоблених міщанськими дрібничками. А в думках зринали згадки про той день, коли батько запровадив у жовніри.

Дивлячись на похмурніле чоло сина, обізвався батько;

— Приємно бачити тебе в цьому мундирі. Розкажи про похід.

Осип мовчав. Кожне батькове слово викликало в ньому жаль і образу. Хотів багато говорити, висловити великий біль за долю матері, за своїх нещасних сестер.

— Чого мовчиш? Чи, може, ти не вважаєш мене за рідного?..

Осип ні пари з уст. Замовк і батько, похиливши голову.

Минали хвилини напруженої мовчанки. Осип звівся з-за столу, походив по кімнаті, зупинився біля вікна, дивлячись на вулицю.

Звівся й батько. Осип причепив шаблю, взяв кашкет, швидко вийшов на вулицю. Простував, наче з кожним кроком ступав у нове життя, що відкривало перед ним далекі обрії.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

ДАЛЕКІ ОБРІЇ

Здавалися вже пройденими жовнірські шляхи. Давні мрії поволі браталися з надіями. Добре навчився розуміти ціну дружби, але не квапився, щоб не зазнати зневір'я та розради.

Однак знайомство з Найбавером швидко переростало в дружбу. Може, цьому сприяла їхня спільна любов до поезії.

Незабаром Осип став відвідувати гурток місцевої інтелігенції, що збирався біля освіченого й талановитого професора, який при нагоді декламував «Lieder aus der Bucovina» 51. Заохочений успіхом приятеля. Осип зачитав і свої вірші, вразивши присутніх приємною несподіванкою. Виявила захоплення ними й присутня на зборах Емілія Марошані. Її, наче стиглі тернини, очі випромінювали радість і тривогу. Осип відчував на собі її допитливий погляд. Емілія сіла до фортепіано, грала й співала, її молодий голос лірично звучав у виконанні німецьких романсів. Здавалося, що вона змагалася з поетами, щоб довести й свою причетність до шанувальників музи.

51 «Пісні з Буковини» (нім).

Нарешті вийшов і Осип на середину кімнати й заспівав гуцульську пісню. Вперше в цьому салоні прозвучала самобутня, грайливо невпинна пісня. Приємним, звучним баритоном виводив співак народні мотиви.

Ще більше зацікавила присутніх розповідь учасника італійського походу. Пригоди подорожувань, бої на полях Ломбардії, Верона, Венеція — все це поставало мальовничими картинами в розповіді учасника італійського походу. В Емілії, що знала про Ломбардію з недавно прочитаного роману Стендаля «Пармський монастир», виникли запитання до офіцера. Але боялась стати подібною до школярки. Тоді рум'янцем фарбувалося її обличчя і вона затискувала губи, чекаючи слушного часу. В цей мент один із присутніх швидко підійшов до Осипа й почав обіймати його, примовляючи:

— Брате дорогий! Ти порадував нас народною піснею та чудовою розповіддю!

То був Антін Кобилянський, який походив зі Східної Галичини. Не закінчивши навчання у Львові, прибув недавно в Чернівці продовжувати освіту і виступав тут великим прихильником рідної пісні й літератури. В його блідому загостреному лиці, обрамленому пасмами довгого волосся, світилось натхнення.

Осип захопився розмовою з Кобилянським, не помічаючи того, як невдоволена Емілія відійшла і почала виконувати танки під награвання Найбавера на фортепіано. Але найзапальніше вона завихрилась, коли став до танку вродливий підпоручик.

Пізно повертався Осип, несучи враження од зустрічей, а з ними й прощальний погляд Емілії. Поруч ішов Кобилянський, підбиваючи його на відвертість. Прощаючись, Федькович прочитав ще напам'ять кілька своїх віршів. То були жовнірські поезії. Вони вразили простотою і народною пісенністю, що особливо було до серця Кобилянському, який багато записував на Буковині співанок та коломийок.

Розмова зблизила з ним Осипа.

— Нам треба зустрітися в тісному колі друзів і порадитись, — з цими словами Кобилянський розпрощався, домовившись про побачення в його квартирі, де сусідкою мешкала й Емілія Марошані з своєю матір'ю.

Поразка австрійської армії у війні підірвала основи владицтва Габсбургів і вплинула на піднесення нової визвольної хвилі. Чернишевський і Сераковський на сторінках «Современника» подавали докладну хроніку політичних подій, сповіщаючи про пробудження підвладних Австрії народів. Вони популяризували ім'я угорського революціонера Кошута і його однодумця Петефі, який загинув у бою за долю свого народу. Ці імена ширились серед передової інтелігенції. Не раз чув їх Осип, ще будучи в поході. Нові його друзі теж прославляли мужність народних героїв.

Тепер Федькович заприятелював з Кобилянським, який познайомив його з друзями. Серед них визначався сміливими думками Кость Горбаль — одноліток Кобилянського, походженням з Тисьменців. На Буковині він заробляв приватними уроками й складав іспити в Чернівцях на атестат зрілості. Кость виявив себе начитаною людиною, мав бібліотечку, в якій на почесному місці тримав «Вінок русинам на обжинки» Івана Головацького та інші видання, що ними визначився початок літературного відродження на Західній Україні.

Осип мав нагоду почути багато цікавого в колі патріотичної молоді. Тут він довідався, що у Львові існує літературний гурток студентів, про наміри письменника Богдана Дідицького видавати нову газету «Слово».

Одного зимового вечора друзі сходилися на квартирі Кобилянського, Осип поспішав, сподіваючись зустріти там Емілію. Наче вгадала вона його бажання, вийшла назустріч.

Засніжена від помірної метелиці панна стояла біля кипариса, що одинаком виріс біля дому і визирав чужинцем, прибулим з сонячного півдня. На фоні білих заметів Емілія здалася якоюсь привабливою прикрасою тієї гірки, на якій стояв будиночок.

— Добривечір, пане офіцер, — обізвалась стиха вона, посміхаючись.

— Не сподівався такої приємної зустрічі, — Осип відчув у руці панни приємну теплоту, а в її очах читав розважальну жіночу пустотливість.

— А я сподівалась на цю зустріч. Навіть бажала її, — усмішка й відвертість панни заінтригували Осипа.

— Радий, що справдилась ваша сподіванка.

— Знаю, що в домі чекають на вас. Але...

— Але не поспішатиму, якщо це буде приємно для вас.

— Можете догадатись самі, — Емілія знадливо посміхнулась до Осипа. — Підемо назустріч цій заметілі.

Скорився панночці. Та й не міг противитись їй, що інтимно заворожувала теплою щирістю, дотепами та жартами. Наче вона збагнула таємничі порухи душі армійського офіцера, що після суворих обставин казарменого життя швидко сприймав звабливу жіночу ніжність.

З деяким запізненням прибув Осип до товаришів.

— Доки чекати на тебе? Чай уже охолов, — хвилювався Кобилянський.

— Пробачте, друзі! Бувають же пригоди в житті людини...

— Добре, що хоч пізно завітав. Ми вже тут дискутуємо без тебе, — Кобилянський подав Осипу стільця. — Сідай і слухай. Тут ми обговорюємо видавничі задуми Богдана Дідицького. Горбаль ідеалізує їх. А я іншої думки і хочу переконати друзів, що нам треба ширити в літературі народну мову, писати так, як говорять прості люди. А Дідицький вигадує штучне язичіє.

— А що Осип скаже? — Горбаль поглянув запитливо на Федьковича. Той нічого не відповів, лише поклав на стіл жмуток своїх віршів. Кобилянський почав їх читати.

Це зовсім інша поезія. Мова звичайна, народна. Не така вигадана, як у Дідицького.

Зачитували свої вірші Кобилянський і Горбаль. Потім Горбаль почав декламувати:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами,

Чому стали на папері

Сумними рядами.

Від несподіванки Осип звівся, розпростер руки.

— Що це? Чий це голос звучить? Вперше чую!

— Вперше і я почув, перебуваючи у Львові. Запам'ятав цей вірш, і він невідступне переслідує мене. Написав його наддніпрянський поет Шевченко!

— Шевченко?! — багатозначно перепитав Осип. — Чув його ім'я, а віршів ще не читав…

Було вже за північ, коли розходилися друзі. Осип вийшов на вулицю. У суміжних кімнатах будинку вже не світилися вогні. Думкою побажав Емілії чарівних сновидінь і попростував засніженою вулицею.

Не міг збагнути всіх вражень цього вечора. Сидів біля столу. Крилатими словами кружляли думи й лягали на папері рядками:

Оскресни, Бояне, присвітлий співаче!

Та де ж ти довго ночуєш?

Давно вже по тобі Слов'янщина плаче,

А ти нас, Бояне, не чуєш?..

Як з побратимом, повів поет щиросердну розмову з древнім співцем — віщуном народної правди й волі.

Оскресни, оскресни, заграй нам до бою,

Заграй нам, як громи небесні,

Грай пісню правдиву, грай пісню нам свою,

А згинуть крикливці безчеснії

Боян рідної землі мусить воскреснути, щоб співами своїми провіщати відродження краю.

Най руськая земля Бояна учує,

Най руські сини го забачуть.

Тепер має про що розповісти він при черговій зустрічі з друзями. Свої настрої і думки про народність літератури він висловить рядками цього вірша.

 

* * *

Початок 1861 року приніс новину в літературному житті. У Львові з'явилася друком нова газета «Слово» за редакцією Богдана Дідицького. Ця подія стала предметом серйозних розмов у колі чернівецького гуртка любителів літератури. Якими шляхами має бути спрямована діяльність письменників? Назріла необхідність висловити свої погляди. Досвід Маркіяна Шашкевича з виданням «Русалки Дністрової» окрилював молодих літераторів. До того ж долинали голоси й письменників Наддніпрянської України, де утверджувались народні основи літературної мови.

— Таким шляхом повинні піти й буковинські письменники, — категорично твердив Антін Кобилянський.

— І не тільки Буковини, а й Галичини, українського Закарпаття.

— Як відповімо на запрошення Дідицького до співробітництва у «Слові»?

— Відмовимось від такого співробітництва! — вимагав Антін.

— Я приватним листом відповім Дідицькому і висловлю наші побажання, — Горбаль запитливо поглянув на Федьковича й замовк.

— А я вважаю, що відповідати треба твердим словом, — поважно заговорив Федькович.

— Цебто як? — Кобилянський виявляв властивий йому неспокій.

— Друкованим словом треба відповісти, щоб наші погляди були відомі не тільки Дідицькому, а й ширшому загалу читачів, — переконливо доводив Федькович.

— Це ідея, яку я підтримую! — аж вигукнув Кобилянський. — Є змога написати брошуру й висловити в ній наші погляди.

— А чи буде це переконливо? — роздумливо запитав Горбаль.

— Буде, коли надрукуємо брошуру й додамо вірші Осипа. Вони прозвучать великою новиною в нашому літературному відродженні, — Кобилянський навіть обняв Федьковича, що сидів поруч з ним.

— Хочу застерегти вас, друзі, що мої писання дуже скромні. Я не сподівався на таку прихильність. Даю згоду надрукувати вірші при умові, що поруч знайдеться місце й для творів нашого Антона. — Федькович поглянув на Кобилянського. — Я охоче читаю твої поезії.

Пошук на сайті: