Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2381
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2393
Сувора правда і щирість поетових слів, слізьми та кров'ю перемиті, роз'ятрювали пекучі болі, а в очах викрешували іскри жалю й гніву.

З похиленими головами розходились жовніри. Десь ще лунали звуки церковного гімну «Пречиста діво». А він сідав до невеличкого столу, чоло мережилося брижами незгасаючої задуми. Зовсім не по-церковному писав сатиру «Пречиста діво, радуйся, Маріє».

В уяві поставали Шевченкові безталанні покритки і сироти. А за ними прибували, наче просили поради, знедолені та горем биті шукачі притулку. Покладалися на папір дрібно писані рядки, снувалося мереживо вразливих малюнків, а слова церковної пісні звучали повним дисонансом до явищ жорстокої дійсності. Там молодий жовнір забитий лежить, «личко студене, шати му кроваві», а там он помирає бідне сиротя, «там онде блудить сплакана дитина». А в церкві теленькає дзвін і співають «Пречиста діво, радуйся, Маріє».

Кожну строфу бере поет у кільце словами того співу, і вони звучать саркастично.

Не зводиться із-за столика, поки не наниже всіх строф на папір. Уже тьмяно сіріють стіни, підпираючи низько навислу стелю казарменої прибудови, перестає теленькати церковний дзвін, а з думки не сходять уявні гості. Як стогін, проклять, звучать народжувані слова.

Століттями вінчав народ у мріях пречисту діву — втілення надій, честі, добра. Церква відібрала вистражданий образ, квітчаючи ним урочистий свій гімн. Треба повернути той образ народові. Отож, наче сходяться до поета в жовнірську казарму пригноблені й поругані, наче благальне звертаються до нього.

Привітай їх тут, поете поневоленого народу! Словом поділи з ними і гнів, і скорботу. То ж твоя муза уболівань і мрій. Чути в ній і голос матері сумний, і леління первоцвіту юнацьких принад. Зрошуй їх краплинами крові живого серця, щоб слово бралося вогнем, освітлюючи в сивій млі надії.

Краю мій, озвучений голосом трембіти! Тобі дарує свій спів непривітаний долею поет, дарує написаний живим словом вірш-сатиру «Пречиста діво, радуйся, Маріє», що перегукується з безсмертною музою Шевченка. У нього треба вчитися проймати людські душі живим словом. Не відберуть його з уст поета, не вирвуть з чулого серця ні порфіроносні блазні, ні лакеї ниці.

 

* * *

Не заскніли думи співця в найтяжчі часи відриву від рідного краю й народу. Всіма помислами жив і творив для нього. Вогонь творення не згасав, а з кожним днем спалахував новими зблисками.

Часто виходив з тісної казарми, коли ще ранній світанок ледь торкався рожевою габою небесних схилів. Там десь, далеко за обрієм, точиться життя берегами Черемошу, там пісня плине буковинським краєм. Думками і словом обіймав ті простори.

Поет жовнірської недолі ставав співцем усієї Буковини. Звертався до свого друга Горбаля: «Ти не знаєш, брате, як мені тяжко приходить дещо гарного написати. Ох, брате! Коби того я ся хоть на два роки свої землі вздрів, заспівав би я вам інак...»

Бачив і уві сні перед собою рідні гори з кучерявими схилами та розлогими долинами, чув гомін гірських річок та потоків, живими поставали казки та перекази про волелюбних опришків, їхньому славетному ватажкові Юрію Гінді присвячує однойменну баладу.

Крилатими помислами сягав далеких обріїв часу. Вірив, що впадуть імперії — тюрми народів, підтримувані багнетами тиранів, диктаторів, владарів-пройдисвітів. Повстануть народи, принесуть на вівтар вселюдськості скарби своєї душі. Може, і в горьованому жовнірському слові поневоленого буковинця знайде хтось ще неспопелілі іскри, може, нахилить він голову і скаже дітям своїм: «Він правду любив».

Написане одсилав друзям до Львова. Радий був одержати вісточку од них, довідатись про події. Заадресував баладу «Юрій Гінда» друзям до Львова. А незабаром переслав і поему «Новобранчик» з посвятою: «Костю Горбалеві на поклін, аби згадував 2-го німецького просимця 1852 року, коли мене обстригли». Відзначив цими словами десятиліття тяжкого жовнірства. Сповіддю перед другом зазвучали рядки поеми. Не одного гуцула спіткала лиха доля, якої зазнав новобранчик Іван. Поділяє з ним співець свою власну скорботу.

Коли німці не застріля,

Самий ся застрілю...

Розповідь про поневіряння новобранчика-гуцула, якого рекрутчина одірвала від родини й призвела до загибелі, доповнюється болісними звертаннями:

Чого нам тривати, панове молодці,

Коли наша воля в поганих руках!

Ведуть нас під міру у мокрій сорочці,

В кровавій пускають по десять роках...

Найкращі роки своєї юності змушений був віддати Осип осоружній муштрі, безславним походам. А тепер змужнілий поет закликає братів до єднання, сподіваючись на часи —

Як Галичан поклониться

Україні-мати, —

Як руський син у кармазини

Вбереться, не в лати.

Проймаючись протестантським духом Шевченкового «Кобзаря» та впадаючи у властиву для романтиків ідеалізацію козацької минувшини, Федькович висіває зерна громадської свідомості на рідній ниві. «Нивою» він назвав свій вірш, написаний у казармі.

Доки маю світом нудить,

Доки маю люде гудить,

Доки маю дожидати,

Заки Галич зможе встати?

Лише сам я рано встану,

А оповівшись щиро богу,

Займу воли круторогі,

Зорю гори та й долину,

Зорю свою Буковину,

Як наш Тарас, як мій тато

Научив мене орати;

І віру, любов, надію

Буковинов скрізь посію.

Сіяна поетом надія давала свої паростки. Десятиліття його жовнірства позначилось ще й звісткою, принесеною зі Львова. Надійшла до семигородської казарми книжечка, на якій значилося:

Поезія

Іосифа Федьковича

Львов 1862

І радісно й сумно було дивитися поетові на цю книжечку. Хотілося, щоб не такою вийшла вона. Не задовольняла роблено хвалебна передмова Дідицького. Ні, не купити такою похвальбою народного співця. Прославляє він нескориму пристрасть, волелюбство своїх земляків, береться писати повісті з гуцульського життя. Тут, у казармі 41-го полку, народилися «Люба-згуба», «Серце не навчити».

У львівському журналі «Вечерниці» 1862 року сповіщалося: «Наш поет Федькович зачинає будити симпатію і у сторонських людей. Проф. Ціхановський пише з Гейдельберга:

«Знаете, я в восторге от Федьковича — это великий позт. Я читал из него кое-что Ивану Тургеневу (знаменитому романисту) — и он в восторге; и я передал ему прочитать и дать Марку Вовчку... Они что-нибудь напишут об Федьковиче или из него переведут».

Редакція «Вечерниць» тримає зв'язки з письменником. У журналі було надруковано ряд його творів, зокрема першу прозову повість «Люба-згуба». У листах до співробітників журналу Осип повідомляє про свої літературні інтереси. Листування з Данилом Танячкевичем стає помітним епізодом у його творчій біографії. Від нього Осип одержує нові видання художньої літератури, яку читає й сам, і в колі слухачів-жовнірів. «Нема в нас сонця, як Тарас, — пише він до Танячкевича, — нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка. Про Тараса та Квітку нема що більше й казати, а про Марковичку хіба тільки скажу, що звичайніш та краще не годен уже ніхто написати... За Куліша не знаю, що вам казати, — може бути, що я його не можу так оцінувати, як він вартий, але й його не можу читати... Куліш дуже учений, але не знає ще серця свого народу».

У листах скаржиться Осип на свої недуги, сумує з того, що, можливо, доведеться загинути на чужині. «Якби я скоро загиб, братчики мої, то скажіть мені на Чорногорі красний хрест покласти. А Довбушеву кирницю скажіть красно вицимбрувати — кождий гуцул з-над Черемошу покаже вам, де вона є».

Перебуваючи в стані недуги. Осип не переставав писати поеми «Новобранчик» та «Лук'ян Кобилиця». Зачитував написане жовнірам. Пізнавали вони в творах своє тяжке бідування та історію рідної Гуцульщини, а рядки поеми про Кобилицю знали напам'ять.

Шумить, летить наш Черемош

Кровавий у море,

А могили берегами

Чорніють, як гори:

Кого ляхи замучили,

Кого утопили,

А хто не ждав, поки втоплять,

Сам скочив у хвилю.

Сумно зарув наш Сокільський,

Голосить Сучава:

Сини мої нещасливі,

Нащо ваша слава,

Нащо думка козацькая,

Батьківськая воля,

Коли усі погинете

У ляцькій неволі!..

Сперли ліси, сперли пашу,

Дров ні хворостини,

Ваші жінки, ваші діти

Від студені гинуть.

А з-під вас ся поточили

Кровавії ріки...

Закинутий у далеку межигірську казарму, поет вінчає сміливим словом виплеканий ще з дитинства образ народного ватажка. Адресуючи свою поему до земляків, багатозначно натякає:

Чи ще не час легіникам

На коники сісти?

Знаходив Осип щирих цінителів своїх творів. Плакали земляки, читаючи «Любу-згубу», співчували долі закоханих, пізнавали в поведінці Ілаша невтримну вдачу легіня-гуцула. Уболівали за Василя, Калину та Марійку. То були справжні квіти Буковини.

У назву гуцульської повісті «Люба-згуба» вкладав поет і свої болі недоквітлої любові.

 

* * *

Новий 1863 рік Осип зустрів у ліжку, хворіючи знову на запалення легенів. Чекав на видужання та звільнення з армії. Уявляв себе лірником, що розносить по Буковині рідні співанки, мандруючи від села до села. Розповість він людям історію свого пишноквітного краю, поширить освіту в народі.

Нетерпляче чекав того дня, коли скине з себе набридлий мундир і католицьке ім'я. Такий час настав по видужанні. Сходилися земляки проводити свого улюбленця. Підносячи перший келих, він промовив:

— Рідне браття! Випиваю цю гіркоту разом з жовнірською недолею! — кинув на підлогу келих, розбив його.

— Слава нашому краяну! — загули голоси жовнірів.

— Розчерепити б і нам ці пугарі!

— Ні, ще нам пити до дна свою біду! Обіймаючись, стали колом краяни, наче готувались до танку. Посередині Осип. Затяг імпровізовану пісню:

На рокиті трембітар

Із трембітою стоїть

І так згорда, як сам цар,

Погляда на нижчий світ.

А там спрага, а там порох,

А там мука та кайдан...

Жовніри ще тіснішим колом обступили Осипа, підхопили різноголосе:

Що там твориться в долині?

То куми з хрестин ідуть.

А там далі домовину

Неукритую несуть.

 

То ж в них тілько тої волі,

Що родиться та вмирать?..

О, вмирайте ви там вдалі,

Я вам буду трембітать!

Переходили до прощальних співанок, повитих словами приязні і скорботи розставання. Тоді голоси побратимів такою журою звучали, ніби то виривався невільницький стогін з турецької каторги. Осип наказав приготувати трембіту. Адже дехто з жовнірів добре майстрував її з березової кори.

Налили келихи вина, дали один Осипу в руку.

Пошук на сайті: