Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2385
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2398
Мостив мій братик мости

З білої риби кості,

З каменя дорогого,

З персня золотого.

Мости, брате Олексику,

Мости ти, мій друже,

Єднай нашу Буковину

З Червоною Русев 57

Най Черемош запінений,

І Чорний, і Білий,

Із братію із руською

Нас більше не ділить.

Най возьмемся однов силов

До одної справи:

Добувати батьківської

І волі, і слави...

57 Так тоді звали Галичину.

Повідав Юрій друзям про мости... Віднині хай навіщає брат свого брата, користуючись не бродом, а мощеним переходом. Хай провісники визволення прибувають новозбудо-ваними мостами і ведуть до світла людей та до щастя. Щоб сходились до тих мостів і верховинці, й підгоряни. Хай будувать мости простягають трудівні руки і буковинці, і галичани, і наддніпрянці, та й брати від Дону до Волгиі Може, тими мостами гуцульська правда вийде на широкі простори світу.

Залишаючи гостинну хату Олекси Чернявського та його подвір'я, Юрій ще раз ступив на міст, перейшов ним на той бік Черемошу, та й коня свого перевів.

Най загостить з того боку

На наше подвір'я

Руська щирість…

Слідом за Юрієм перейшли міст побратими, ступили на галицьку землю, привітали її.

 

* * *

Журилася мати, дивлячись на сина:

— Все з тими вівчарями знаєшся, десь з ними їздиш. Чого не женишся? Не годна я вже.

З жалем поглядав він на сиву голубку, слухав старече воркотання, а думкою линув далеко за обрії. Не знала мати, де він блукав. Не знали про це і його побратими.

А він помандрує аж до Черемошу, сяде на березі, слухає, як хвиля шепоче, миючи круті береги. Наче прагнув збагнути мову розвихрених водограїв, линув думкою за хмариною, що поринала віддзеркаленою в хвилях.

А навколо шумлять дуби, неначе розмовляють козацькі діди, статечно даючи поради. Чується відгомін чорногірських верховин.

Раптово розвіяла мереживо мрій дараба, що понеслась по воді. Співучий голос водія-керманича покотився відлунням по берегу. Забісилися хвилі, б'ючись об дарабу, стогнали, шаленіли, кидаючись на берег, рвали підмиті коріння дерев. А керманич владно тримає стерно, ще й приспівує. Несеться в простір та пісня і тоне в стрімкій глибині. Про що він співає, яку казку складає в змаганні з хвилею прудкою?

Як казка, народжується тоді балада. Слова обіймаються з хвилею, з просторами підгірського роздолля.

Керманичу молоденький,

Серденько -соболю!

Возьми мене, керманичу,

На воду з собою

Та занеси копець світа!

Копець світа, брате,

Занеси долів водою.

Щоб тут не бувати...

То залягає хвиля, то знову брижиться, словами вимережує благання, не відстаючи від плину дараби.

Реве, гуде наш Черемош —

Керманич не чує:

Усе далі та все далі

Дарабу кочує...

Стомлений повертався додому. Зустрічала на порозі мати, дивувалася з поведінки сина, читала тривогу в його задумливих очах. Питала й не допиталася про його довгі блукання. А він усе писав щось у листах до Львова. Одержував звідти журнали. А в журналі «Мета» незабаром читав і свою баладу «До керманича».

Добре було б видавати такий часопис на Буковині. У Чернівцях виходить «Буковина» німецькою мовою. Писав Юрій до Танячкевича: «Іноді в Чернівцях був я в редактора «Буковини». Не одно ся там говорили, а нарешті прийшли до того, чи би не могла на нашій Буковині одна руська часопись, от, напримір, як «Вечерниці», виходити. Професор Найбавер казав, що він міг би зараз концесію дістати, сли би я ся редактором тої часописи обібрав. Я знов йому казав, що мушу ся вперед з тобов порадити».

Думка про періодичне видання рідною мовою була підтримана багатьма. Юрій одержував про це листи зі Львова, Тернополя та інших міст. А Танячкевич писав: «Прийшов час, що справді давню мисль про видання нашого рідного письма в Чернівцях ділом об'явити маєм! Братику мій! Тут треба великого приготовлення і роздумування».

Деякі події відволікали цю справу. Багато брав на себе громадських обов'язків Юрій. Виникли ускладнення в його особистому житті.

 

* * *

Все частіше й частіше прибували до Юрієвої хати гуцули, приносили свої жалі, скарги. Слово «сервітути» звучало в їхній мові, як прокляття, як пуга, що дошкуляє по живому тілі. Нужденні, підневільні, хилили вони свої трудівні плечі, не знали, де шукати захисту й порятунку.

Читав у похилих постатях, тоскних очах велику народну скорботу. Дехто приводив діток у подертих киптариках.

— Заступися, синку. Ти письмо знаєш і бував по світах.

— Кажуть про сервітути. Бо нікому захистити нас. Пан за пана тримається, наче п'явка за п'явку. А ми самі, темні.

Падали ниць прохачі, ловили руки, щоб поцілувати. Навчили й діток цілувати руки.

— Не кланяйтеся нікому, гуцулиі Не цілуйте рук! Подивіться! Адже наші гуцульські гори не хиляться перед хмарами!

— Синку наш, не нам ся рівняти до гір. Ми зраджені свойов долев.

— Топірці треба міцно тримати в руках, щоб не зраджувала доля, — запитливо поглянув на прохачів Юрій.

— Або ми знаємо... Потупилися наші топірці, не годні й горобців полохати.

Гуцульські сльози проймали жалощами серце поета. Він давав їм поради, писав супліки. Щонеділі навідували його делегати з околишніх сіл, приносячи нерадісні вісті, а з ними й душевні муки.

Брався писати нові твори. Не завжди закінчував їх, відкладав надалі. Львівські приятелі зверталися з листами до Юрія, закликаючи надсилати написане. Але Федькович відповідав: «Треба, мабуть, кобзу на клинок повісити, а самому ся до ціпа та до коси узяти, щоб робити...»

Цими словами хотів сказати, що є справи, які він не може відхилити від себе. Ставав захисником гуцульської правди, що спокій і час забирає.

Сумними рядками зазвучали поезії.

Тепер з жовнірської неволі переселявся в світ гуцульської бідняцької долі. Так з'явилася поема «Дезертир», написана за живими переказами побратимів. Епіграфом до неї поставив Шевченкові слова:

А я так мало, не багато

Благав у бога — тільки хату,

Одну хатиночку в гаю.

Відкладав до слушного часу закінчення поеми. А тим часом несподіване лихо увійшло в оселю Федьковичів. Невеселими були новорічні свята, коли Путилів спіткала пошесть тифу. Не встигав панотець правити служби по померлих. З'явився він з кадилом і в хату Федьковича, коли померла його мати в січні 1864 року.

За народними звичаями відбувався похорон. А трембітарі зійшлися не тільки з рідного, а й з навколишніх сіл. Принесли вони свої жалі та пошану до цієї хати, де народився і жив захисник гуцульської правди. Коли затрембітали, то й гори обізвалися смутком, наче то плакала гуцульська доля, сльозами і кров'ю кроплена...

На кладовищі став на коліна Юрій, обіймав свіжу могилу, заквітчану ялицею. Звівшись, обійшов засніжені могили своїх сестричок. Зупинився біля Марійчиної, дивився на ялицю, що сам колись посадив на знак любові до сестри, від якої вчився співанок і казок. За п'ятнадцять років смерека розпустила віти, наче простягла жалібні обійми. Смуток нахилив голову Юрія. Його обступили побратими, тримаючи трембіти, як знаряддя, готове до бою.

Супроводили друзі зажуреного Юрія аж до хати. У риданнях билися звуки трембіт, розносячи жалобу по гуцульській землі.

 

* * *

Незважаючи на морози й сніговії, Юрій тепер не одягав на голову крисані — так велить звичай віддавати шанобу померлій.

Приходили й простоволосі гуцули до двору, приносили нові й нові жалі.

— Обрали нас краяни від Довгопільського околу просити твоєї ласки, сину. Наша жура привела сюди. Стань за нас у сервітутському ділі, захисти нас відтак у суді.

— Змилуйся, рідний соколе, най вашій померлій нені легкою буде землиця на цвинтарі, — благали жінки.

— Не йму, яку вам раду дати?

— Добру раду дасте, аби ваша ласка. А вчуле ваше серце знаємо. Єдин наш рятівник. Най добро не лишає повік.

— Що мені діяти з вами? — сумно дивився Юрій на прибульців.

— Стати нашим повноваженим. Най ваша доля щасливою буде!

— Гаразд. Візьму на себе цю тяжку ношу...

— Спасибі, добродію!

— Коли гинути, то разом, люде добрі. Сідайте ж до столу та розповідайте про свої збиткування.

Сідали до столу, оповідали тяжкі пригоди. Читав у тих оповідях Юрій велику життєву повість.

Нужденний вигляд людей, згорблені од непосильної праці плечі, передчасно постарілі жінки, хворі діти. Брав на себе Юрій тяжку ношу — стати захисником бідноти в суді.

Якось на свята зійшлися до хати давні друзі, щоб розважити господаря та й діло вирішити.

— Радий вітати вас, побратими! Давно час нам поговорити та журботу розвіяти.

Сколихнулись заквітчані барвінком та чорнобривцями стіни від розмов, дотепних приповідок. Юрій позабирав зі столу багато паперів.

— Понаписував цілі ожереди суплік, щоб довести одвічні права гуцулів на ліси та пасовиська. Карбовані вони кров'ю батьків наших!

— Ой, карбовані, соколе наш! — додавали прибулі.

— Правду кажете! Не знаю, чи слова карбувати, чи топірці нагострити, — Юрій запитливо глянув на всіх.

— Топірці в гуцулів нагострені. Але до слушного часу не будемо орудувати ними. Ще спробуємо позмагатися з лиходіями. Оце за тим і прибули... Маємо щось сказати...

Побратими переглядалися, мовчали.

— То говоріть, браття! Тут ніхто не підслухає. Говоріть вільно, як на козацькій раді!

— Багато про що є говорити, аби до ладу. Незабаром рекрутчина впаде на голови гуцульської бідноти. Наш сільський двірник потурає багатіям.

— Та й в суді за них держить руку. Чи посварились де люди, чи в корчмі заколот зчинили, то суд не зважає на правду, а приневолює бідноту, саджає невинних годувати блощиць у буцегарню або посилає на непосильні роботи.

Слухав Юрій, похиливши голову. Кожне слово тяжким каменем падало.

— Ваша правда, браття.

— Правда наша, але вона зав'язана у драній торбі. А кривда зверху сіла на ту торбу... Радилися ми і порішили обрати тебе, наш соколе-отамане, за сільського двірника. Незабаром мають статися перевибори. Зберемо всю голоту, всіх чесних газдів, громадських пастухів і не поступимося на сільській раді.

— Кричатимемо за тебе, Юрію, аж ся гори обзиватимуть!

— А коли наша не візьме, то й топірцям дамо роботу!

— Топірці най таки до слушного часу, братове. Але мені тяжко з усім цим упоратися. Сервітутські справи тягарем лежать на мені, — вагався Юрій.

— Сервітутські справи для всього околу, а двірництво для нашого рідного села. Захисти нас, добрий соколе, від зграї вороння!

— Просимо! Всі просимо! І кров наших батьків кличе тебе!

— Просимо згоди! А ми на раді не відступимо.

— Якщо так жадає громада, то я приєднуюсь до неї, — Юрій задумливо, з виразом жалю звівся, вклонився.

Навколо нього стали оборонці правди, наче лагодились у похід. У очах Юрія поєднувались рішучість з журбою. Гордість і гідність не залишали його і в часи смутку, і в хвилини збудження.

Коли розійшлися, Юрій сів до столу. Рука покладала на папері його тривожні думи.

Пошук на сайті: