– Герметизація ідеальна, – загримів бас пілота в навушниках. – Автомати в порядку, тиск – у нормі. Готово!
Спалахнули зелені лампочки, загули вентилятори. Всі завмерли.
2. Старт
І ось вибух, неймовірний струс, потемніння. Вдарило в груди, невидимі лещата обхопили тіло. Кожному здалося, що ракету рознесло на цурки й екіпаж, привалений багатотонними уламками, летить у безодню.
Незборима, таємнича сила, мов свинець, налягала на тіло, душила, аж тріщав мозок. Забивало дух, ставало млосно. Бухала кров у скронях – от-от луснуть артерії.
Оверко хотів підняти руку чи повернути голову в ковпаку. Ні, неспроможний.
“Це перевантаження”, – заспокоював себе хлопець. Але дихати ставало все важче й важче, перед ним попливли жовті плями, потемніло в очах… “Помираю, мене розчавило,” – майнуло в голові, і в ту ж мить юний космонавт поринув у темінь.
Коли він розплющив очі, його вразила легкість, що відчувалась у всьому тілі. Ба, він навіть висів у повітрі, здійнявшись на якісь міліметри над кріслом. А поряд хтось, здається Грицько, вилетівши із сідала, кумедно дригав ногами й безладно розмахував руками.
“Що це зі мною? Що робиться в кабіні?”
У навушниках залунав рідний голос:
– Обережно. Ми вийшли на орбіту. Настала невагомість. Притримуйтесь за крісла і скидайте свої броньовані кожухи. Нічого паритися. Складайте їх акуратненько в шафи… Грицьку, ти довго вертітимешся? Диви, яке сальто виробляє, наче цирковий акробат. Хапайся за кронштейн, он, біля голови. Підтягуйся… молодець. Роздягайтеся швиденько, любі мої, відсапуйтесь.
І ось гуртківці знову в легких аварійних костюмах. Бекекечко натиснув важіль – і спинки крісел піднялися. Всі опинились у сидячому положенні.
– Отак і буду за вами доглядати, як за немовлятами. Не ворушіться, – посміхається Бекекечко. Обережно, тримаючись за нікельовані бильця, він ступає від крісла до крісла, перевіряє пульс, зазирає кожному в очі.
На схвильованих обличчях юних космонавтів з΄являються кволі посмішки.
– Любі мої, п΄ять хвилин того зльоту, п΄ять хвилин перевантаження, а ви наче три дні не їли, ніби кількатонні валуни з місця на місце перетягували… Змарніли, схудли. Ну, нічого! Приходьте швидше до пам΄яті та закусимо, поповнимо сили.
Оклигавши, хлопці заходилися споживати страву.
– Перший сніданок у космосі, – смачно облизуючись, сказав Оверко.
– Хто хоче води, – звернувся до всіх Бекекечко, – той може скористатися баклажкою із соскою. Вона міститься в спеціальній кишені, праворуч крісла. А біля декого соски визирають прямо із стіни. Прикладайтесь, як телятка, і смокчіть… Воду пити із склянки немислимо. Ось дивіться, що воно виходить.
Бекекечко відгвинтив баклажку й підставив чашечку. Але струмінь води не поливсь у посудину, а повис на якусь мить біля шийки баклажки. Потім поплив убік. Всі зачаровано дивились на прозору водяну кульку, що кружляла над головами.
– От фокус, – сказав Оверко й простягнув руку до сріблястого м΄ячика, що вмить лопнув, як бульбашка. Вода полилась по рукаві гуртківця.
– Тепер зрозуміло, друзі, чому замість ложки ми використовуємо соску? Отож бо й є. Вмиватися ми будемо мокрою губкою. Запасів води у нас багато, ми їх веземо для монтажників Космограда. Але на складах нашої ракети ви не знайдете звичайних бачків. Воду й кисень ми навантажили у вигляді перекису водню. Це дало можливість зменшити об΄єм кисневих баків. Під час розкладу перекису водню на воду й кисень виділятиметься велика кількість тепла, що огріватиме житло космонавтів. Отже, хімія принесла подвійну вигоду: і місце зекономила, й запаси необхідних речовин збільшила. Ми маємо в достатній кількості й повітря, й води, й тепла….
Бекекечко уважно поглянув на прилади й присвиснув:
– Доки ми снідали, наша “Полтава” пройшла понад 30 тисяч кілометрів.
Він крутнув біля одного телевізора ручку – і на екрані з΄явилася велетенська куля.
– Земля! – вихопилось у гуртківців.
– Вона, наша рідна. Фантасти розписували, як ото астронавти вгадуватимуть із космічної висоти материки, моря, річки. А воно, бачите, хмари, курява, товща атмосфери застеляє усе. Клубок із хмар, туманна куля… Та погляньмо у вікна, будемо берегти енергію.
Бекекечко вимкнув телевізор і натис на кнопку. Піднялися штори на ілюмінаторах.
В каюту проникло сонячне світло.
Зорі, Сонце, Земля висіли нерухомо, наче якісь декорації чи макети.
– Ми стоїмо на одному місці! – вигукнув Оверко. – Ракета зупинилася! Треба рушати!
– Ні, ми провалюємось! – тихо прошепотів Грицько й злякано озирнувся.
– То вам здається, друзі, – заспокоїв усіх Бекекечко. – Одноманітний похмурий пейзаж навіває різні думки, різні химерні враження. Слабка людина може взагалі збожеволіти. Тож недарма дехто пропонував відмовитись від ілюмінаторів, що є, до речі, зайвими отворами, які потребують найретельнішої герметизації.
3. Пам΄ятники в космосі
Раптом біля Бекекечка на матовому екрані з΄явилася цяточка. Вона росла, наближалась. У навушниках почулися віддалені сигнали.
– Гляньте! Не такий вже цей космос одноманітний та пустельний. Он гордо пливе в безвісті зірка КЕЦ. Не фантастика, не вигадка письменника, а така собі реальність на двадцять тисяч тонн, постійний супутник – “Костянтин Едуардович Ціолковський”.
– Де, де?
– Оно! Зірка така велика.
– Бачу! – аж підстрибнув Грицько, змахнувши руками.
– Зайвий жест, – вибачливо всміхнувся Бекекечко.
І справді, Грицько двічі перевернувся в повітрі й, ударившись об шкіряну стінку, підлетів до стелі.
– Обережно! – гукнув Бекекечко. Та Грицько вже відштовхнувся ногами – й, на превеликий подив, кабіна захиталася, мов човен на хвилях.
– Еге, оце ще мені космонавти! – сердито промовив Бекекечко й схопив Гриця за карк. – Я й забув попередити: під час польоту не треба робити різких рухів, поштовхів, стрибків, бо ракета буде розхитуватись і на якусь соту частку градуса відхилиться від траєкторії. Врешті ми пройдемо повз супутник на тисячу кілометрів лівіше або правіше.
Аспірант уклав Грицька в крісло й подивився в ілюмінатор.
– Ще раз, друзі, погляньте на привабливу зіроньку. То перша міжпланетна станція, перше населене містечко в космосі. Радянські люди повністю змонтували його за проектом великого російського вченого, калузького мрійника Ціолковського.
Це величезний циліндр, засклений на одну третину кварцовим склом. З обох боків циліндра – опуклі півсфери. До циліндра приєднано грандіозний конус. Внутрішню поверхню конуса устилає родючий грунт, завезений із Землі. На ньому розрісся чудовий сад. Перший сад у космосі! О, як палко мріяв про озеленення майбутніх супутників Ціолковський! Адже це й вигідно, й зручно, й приємно: рослини поглинають вуглець і віддають потрібний для дихання кисень, а плоди й овочі астронавти використовують для їжі.
Регулювання температури всередині супутника здійснюється, як і пропонував Ціолковський, комбінацією спеціальних світлих і чорних пластин. Цей принцип дуже простий, друзі мої. Якщо повернути пластини до Сонця чорною стороною, то вони, вбираючи тепло, швидко розжарюватимуться й обігріватимуть супутник. Світла сторона, відбиваючи промені, перешкоджатиме нагріванню.
Для створення штучної ваги, для уникнення всіляких незручностей та курйозів через невагомість, увесь супутник за проектом Ціолковського обертається навколо своєї осі. Під впливом відцентрової сили люди і предмети в конусі й циліндрі притискуються до зовнішньої стінки.
У космічному містечку неабияке місце відведено експериментальним оранжереям і лабораторіям, де вчені досліджують умови вирощування рослин у заатмосферній височині, вивчають вплив невагомості на організм тварин. Там є космічні кролятники, вівчарні, пташники. Отже, в космосі організовано великий медико-біологічний центр.
А куди ж, любі друзі, летимо ми? Наша ракета везе будівельний матеріал на “міжпланетний вокзал” – штучний супутник Місяця “Юрій Кондратюк”.
Зірка “ЮК” монтується за проектом великого українського мислителя. Ще в 1916 році нікому не відомий механік-самоук Юрій Васильович Кондратюк розробив проект міжпланетної бази для ракет та могутньої заатмосферної обсерваторії.
Але який вигляд має космічна станція “Юрій Кондратюк”? Через годину ви переконаєтесь, що задум ученого здійснено.