Та чиїсь руки ловко хапають його за карк. Раз, два – і він теж на прив΄язі. Аж відлягло: все-таки надійніше, преміцна капронова линва з΄єднує його з корпусом супутника. В будь-яку мить можна підтягнутись і сховатися там.
– Вітаю вас, милі друзі, з романтичною висадкою в космосі! – гукнув Бекекечко. – Ба! Нашу “Полтаву” вже розвантажують.
Дійсно, з трюмів, що зяяли чорними пащами, кілька чоловік у білих скафандрах легко і вправно викидало ящики, велетенські тюки, рулони тонкої сталі, різні механізми, деталі ракети. Все це космолази делікатно ловили у своєрідні неводи й швидко транспортували до будівництва. Вони весело перегукувались із гуртківцями, жартували й, жваво відстрілюючись ракетними маузерами, щезали за громаддям супутника.
– Бачите, людина в космосі сильніша за найпотужніший трактор, – пояснив Бекекечко. – Скільки ото на ракетодромі було мороки з вантажем: тягачі транспортували його до ракети, гелікоптери підіймали, лебідки й поліспасти підтягували. А тут звичайнісінький чоловік несе п΄ятитонну брилу, мов пір΄їну. Хе!
– Дивіться, вони навіть не прив΄язані! – дивувались гуртківці, спостерігаючи трудову метушню в царстві вічної пустелі.
– Звикли, – пояснив Бекекечко. – Звичайно, для нас, немовлят Всесвіту, підтяжки необхідні. А тертому космолазові в русі, в роботі вони тільки заважатимуть.
У цей час монтажники розкрили носові захисні щитки ракети й почали вивантажувати довжелезні ферми. Ще більше здивувались гуртківці, коли побачили сталеві ребра майбутнього міжпланетного корабля.
– От і не треба буде зварювати, паяти, доточувати. Каркас лайнера вже готовий, – зауважив Бекекечко.
Раптом у промінні сонця, поблискуючи сигароподібним корпусом, з΄явилася невеличка ракета з відкритою кабіною. В ній сиділо двоє людей. “Авто” пішло в стрімке піке, прямо на хлоп΄ят. Під час розвороту з нього випав сріблястий скафандр у червоних смугах. В навушниках забринів знайомий старечий голос:
– Ага, ось де вони. А ми ждемо, столи накриті, пляшки розкорковані, слинка тече… Здрастуйте вам у космосі!
– Доброго здоров΄я, Марку Панасовичу!
Так, це був саме він, улюблений професор київської молоді, гордість української науки, нинішній директор постійного штучного супутника “Юрій Кондратюк”.
Космічний клімат впливав на Марка Панасовича благотворно, ба, навіть омолоджував.
– Негайно, дорогі гості, сідайте в авто. Лишайте оте мотузяччя… Так-так! Обвеземо вас по всьому будівництву. А “Полтаву” вашу оглянуть, дозаправлять, перевірять кожен гвинтик.
Обліплений скафандрами, космічний ракетомобіль шугнув сторч, і через секунду перед гуртківцями відкрилась панорама велетенського будівництва.
Професор натхненно простягнув перед собою руку:
– Гляньте, друзі! Яка краса! Які величні споруди! Он збоку, за геліоустановкою, бачите, – цілий пліт із ракет! То фундамент нашого супутника, перша “цеглина” в будівництві. На орбіту майбутнього супутника “ЮК” ракети несли з собою великі запаси палива, кисню, їжі, води, багато приладів. Але в кабінах не було людей. Коли сталеві сигари вийшли на орбіту, по радіо було віддано спеціальний наказ. Ракети з΄єднались. Утворилася платформа. Коли космічний паром щасливо облітався і стало достеменно відомо, що поблизу немає метеорних скупчень, тоді до нього пришвартувалась перша пасажирська ракета. Екіпаж її складався з двох чоловік – директора майбутнього супутника “ЮК” та його учня Бекекечка. Такий початок. Все останнє – у вас на очах.
Професор показав геліоустановку, що постачала теплом і енергією космічне містечко, обсерваторію з найпотужнішими в світі телескопами. З цікавістю зазирнули гуртківці й у просторі ангари та майстерні, будівництво яких ішло повним ходом.
Нараз у навушниках почулась команда з медичного пункту:
– Новоприбулим – негайно в приміщення, на спочинок!
– Так-так, – підхопив професор. – Поїсте – й спати! Ви чуєте, як на вас давить утома?
– Еге, давить, гнітить, – підтвердили гуртківці.
Аж тепер хлоп΄ята відчули, як хилить їх на сон, як навалюється почуття незборимої апатії.
– Це від невагомості, – пояснив Марко Панасович і підбадьорив. – Нічого, у нас корпус №1 обертається навколо своєї осі. Там абсолютно земна обстановка. Відпочинете на славу.
“Авто”, пострілюючи, підлетіло до великого гранчастого циліндра. Пришвартувалися. І ось юні мандрівники в герметичних тамбурах, куди із свистом увірвалося повітря. Роздягнулися, пройшли коридором і опинились у світлій просторій кімнаті. Стіл, картини, стільці, дивани. Скрізь квіти. Ніщо не плаває в повітрі, все стоїть міцно, спокійно, навіть кришталеві люстри не гойдаються.
– Невже корпус обертається? Адже нічого не відчутно? – здвигнули плечима хлоп΄ята.
– А погляньте лишень в ілюмінатори на підлозі. Через кожні вісім секунд у вас під ногами з΄являється і щезає Місяць.
– Справді! – здивовано гукнув Грицько.
У скляних отворах підлоги раз по раз мелькали Місяць і Земля, миготіли зорі, аж паморочилась голова. Здавалося, Всесвіт зазнає катастрофи, провалюється в безвість… А тут парує обід на столі, пахнуть квіти, й радіола награє рідних українських пісень.
Після обіду Бекекечко пішов кудись оформляти документи. А гуртківці, розмістившись у комфортабельних спальнях, повкладалися у м΄які ліжка й, сповнені яскравих вражень і переживань, вмить полетіли в обійми здорового, міцного сну.
Назавтра їх чекала екскурсія Місяцем.
6. Мандрівка по Місяцю
Спочатку їм стало моторошно: висадились усім гуртком в якійсь пустелі. Стали ногами на дике каміння, вкрите товстим шаром пилюки. Навколо похмуро здіймались оголені скелі; ні рослини, ні тварини, ні слуху, ні духу. Та найдивовижніше звисало над головами: це – небо. Воно якесь чорне-чорне, хоча сонце сліпить, припікає. Незважаючи на сонячне сяйво, небо густо засіяне великими синюватими зорями.
Лячно хлоп΄ятам, принишкли всі: якось боляче дивитися, що рідні світила потонули в безконечному чорному мороці. Чому така безпросвітно-темна небесна баня?
Гуртківці запитливо позирають на Бекекечка, мимохіть горнуться до нього, й ось у навушниках чується знайомий голос, спокійний, урівноважений.
– На Місяці небо завше чорне, бо тут немає атмосфери. Он бачите, навіть обрії не світліють, не коливаються, тобто не здіймається пара з поверхні Місяця… А зверніть увагу на зірки – вони не мерехтять. Ви ж знаєте, друзі мої, чому мерехтять зорі над Землею – їхні промені, потрапляючи в товсті шари атмосфери, в потоки повітря, заломлюються, вібрують. Тому й здається з Землі, що зіроньки танцюють, моргають, манять, тремтять, змінюють кольори. Такої краси ми тут не побачимо…
– А подивіться навколо! – почувся в навушниках знову схвильований голос Бекекечка. – Ви бачите, які ясні й чіткі обриси найвіддаленіших червонуватих і зеленуватих гірських хребтів, а які стобарвні й водночас мертві пейзажі: оранжові долини, червоні кратери, зелені, сині ущелини… Вершини гір і долини не вкриті загадковим сизуватим серпанком. Білі тумани не спочивають в темних ущелинах. А подивіться на тіні – які вони різкі, темні; там, де тінь, то вже ніч. Немає м΄яких переливів, гри кольорів, багряних заграв, фіалкової надвечірньої млості й ранкової рожевості. Ось що, друзі мої, атмосфера. Це не тільки життєдайне повітря, кисень, але й невичерпне джерело надзвичайної краси…
7. В царстві мертвого спокою
Принишклі стояли гуртківці Лелеківської школи на пустельній рівнині Місяця. Одягнені в скафандри, пригнічені суворим видовищем, вони лячно озиралися, не розуміючи краси вічної мовчанки й мертвого спокою.
А Бекекечко продовжував натхненно коментувати бачене.
– Ми стоїмо серед холодного мороку, де Сонце нікого не пестить, не гріє й не живить. Єдина користь тут від сонячного проміння та, що воно, відбиваючись од поверхні Місяця, летить до Землі й звеселяє людей… Тут же до Сонця не тягнеться ні квітка, ні билинка. Не сяє сонячний промінь на річкових плесах. Ні вітру, ні шелесту трав. Не чути шумовиння лісів, співу пташок. Тільки мертвий камінь, дике бескеття, чорні провалля й безконечне непривітне громаддя гір… Але й на самих вершинах не сяє сніг.
– Справді, ніде ні сніжинки, – сказав Оверко. – Але чому таким холодом віє звідусіль? У мене померзли ноги!