Аспірант уважно подивився па хлоп΄ят, ніби чекаючи заперечень. Але всі мовчали. Тоді він повів далі:
– Міріади таких шматків – мікроскопічно малих і кількатонних брил, – постійно бомбардують і нашу рідну Землю. Протягом року на неї падає кілька тисяч метеоритів. Лише за добу з космосу на Землю вивалюється понад 10-25 тонн літаючого заліза й каміння.
Метеорити давно зруйнували б поверхню нашої рідної планети, знищили б усе живе, поховали б людство, якби не повітря. Атмосфера – це надійний щит Землі. Повітряна оболонка оберігає земну кулю, її різноплемінних мешканців від страшного лиха.
Метеорні тіла – мандрівники з міжпланетного простору – залітають в атмосферу з швидкістю від 10 до 70 кілометрів за секунду. Внаслідок великого тертя об повітря вони дуже нагріваються, починають світитись і, нарешті, випаровуються, лишаючи яскравий слід. Тоді на Землі кажуть: “Упала зіронька”. Насправді, це розплавилася крихітна порошинка.
Іноді до нас залітають велетенські моноліти, здатні пронизати всю кількасоткілометрову атмосферну товщу й досягти Землі. Відбувається неймовірний вибух. Основна маса космічного тіла перетворюється в газ. А рештки розлітаються у вигляді осколків, їх називають метеоритами. На поверхні Землі, де впав метеорит, утворюється кратер, діаметром іноді в кілька кілометрів. Але такі велетенські гості з космосу залітають на Землю дуже й дуже рідко.
Інша справа на голому Місяці. Його не захищає атмосферна баня. Метеорити, не зустрічаючи опору, вільно бомбардують його поверхню. Оскільки тут немає повітря, то яскравого сліду ми не побачимо, метеорит не нагрівається, не залишає за собою вогненного хвоста. Лише після страхітливого удару об місячну поверхню метеорит розжарюється внаслідок перетворення механічної енергії в тепло. Ось чому, упавши холодним, цей шмат заліза вмить запалав… Тепер він лежатиме тут вічно, вкриватиметься космічним пилом, що поховає через мільярди років і ці гори…
Гуртківці постояли ще трохи й побігли далі. Над головами так само чорніло небо, мертво світило сонце. Ставало тепліше.
– Якби ми при такій швидкості могли бігти вічно, не зупиняючись, то ніколи б не бачили ночі, – сказав Бекекечко. – Ніч не могла б наздогнати нас. Адже Сонце рухається тут дуже й дуже повільно. Дивіться, відколи ми на Місяці, воно майже не зрушило з місця!
По дорозі все частіше зустрічалися купи каміння, скелі незвичних страхітливих форм.
– Перемістіть їх на Землю, – зауважив аспірант, – і вони з страшенним гуркотом розваляться. Тут дивовижні форми кам΄яних пірамід пояснюються їх малою вагою…
Нарешті мандрівники легко, грайливо збігли на хребет “цирку”. Яка картина! Прямо під ногами простелився до обрію велетенський “стадіон” зі своїми поглибленнями, кратерами. А далі – гори, гори, безконечні, дикі, високі.
– Чому така велика кількість гір на Місяці? – запитали гуртківці. – Адже на Землі їх не так вже й багато. А про цирки ми зовсім не чули.
– Так, цирків зараз на Землі немає, – підтвердив Бекекечко. – Проте можна припускати їх існування в минулому. Справа в тому, що на нашій планеті відбувались і зараз відбуваються велетенські геологічні перетворення. Земні породи зазнають безперервного руйнування під впливом спільних зусиль атмосфери, води, хімічних речовин, рослин, тварин та мікроорганізмів. Масивні гірські пасма непомітно для людського ока перетворюються в порохняву. (Характерним прикладом може бути древній Уральський хребет.)
На Місяці ж немає ні вивітрювання, ні дощів, ні струмків, які розмивали б поверхню. Сьогодні він такий, яким був і тисячі віків тому. Зміни місячного рельєфу, що відбуваються внаслідок температурних коливань, досить незначні, оскільки товстий шар пилюки являє собою захисне ізоляційне покривало.
Отже, дорогі друзі, ми з вами знаходимось у музеї глибокої припорошеної давнини…
В цей час хтось гукнув:
– Місяць он, місяць на небі!
Справді, з-за скелястих фантастичних вершин випинався серп Місяця. Але який він великий – разів у чотири більший того, якого хлопці звикли спостерігати в себе на Землі.
– Це наша рідна матінка Земля! – урочисто сказав Бекекечко.
– Земля! – загукали радісно мандрівники.
– Якби ми дочекались ночі, то побачили б її в усій красі – велетенську, сяючу: світло Землі разів у вісімдесят яскравіше місячного.
Земля повертається, “крутиться” перед Місяцем, показуючи всю свою поверхню.
Саме на це розраховують американські генерали, мріючи розташувати на Місяці атомні батареї і звідти погрожувати народам земної кулі. Однак прогресивне людство не допустить, не дозволить божевільним людиновбивцям господарювати в космосі…
Величне сонце підіймалося над обрієм. Починало припікати.
– Незабаром поверхня Місяця стане гарячою, як черінь, – сказав Бекекечко. – Якщо ми не втечемо десь у шпарку, в ущелину, то можемо засмажитись… Врешті, мандрівка наша кінчається… Час на станцію…
9. Повернення
І от знову кабіна “Полтави”. Всі на своїх місцях. Герметично задраєні люки, шум вентиляторів і мигання телеекранів.
У репродукторах гримить марш супутника “ЮК” – новітній шедевр композитора Платона Майбороди та поета Андрія Малишка. На головному корпусі вишикувались чергові монтажники, махають залізними долонями. Крізь музику чути вигуки:
– Привіт Землі рідній!
– Україні привіт!
– Зеленим гаям уклін!
– Лелекам!
– Одягти астрокостюми! – командує Бекекечко. – Через десять хвилин, коли ми перетинатимемо пункт мінімальної віддалі супутника від Землі, вибухнуть двигуни. Наша “Полтава”, набравши швидкості 11 кілометрів на секунду, тягнучи за собою вогненний хвіст та переборюючи тяжіння Місяця, залишить орбіту супутника “ЮК” і піде по напівеліпсу до Землі. Вертикальне приземлення – дуже дорогий, незручний варіант. Інша справа, коли опускатися на Місяць, де немає атмосфери. Там гальмування двигунами – єдиний спосіб посадки.
Наша “Полтава” приземлятиметься за своєрідним принципом. Кожному з вас, любі, доводилося “пускати жабок”. Дуже цікаве заняття. Ви нахиляєтесь якнайближче до води й щосили жбурляєте плоский камінчик майже паралельно поверхні озера чи річки. О, тоді ваша “жабка” разів зо три-чотири підскакує над водою, ну прямо витанцьовує і, нарешті, “знесилившись”, тоне.
Отак і космічний лайнер. Увійшовши у верхні шари атмосфери під дуже малим кутом, він починає різко збавляти швидкість. Але внаслідок аеродинамічних законів не зануриться в глибінь, а, ковзнувши по атмосфері, підскочить, облетить у космосі Землю і знову знизиться, уповільнюючи при цьому літ.
Багаторазові рикошети мають ще одну користь – вони запобігають перегріву корабля. Якби пілот, не збавляючи швидкості, ввів ракету в атмосферу під кутом, то вона вмить досягла б щільних шарів повітря, від тертя розжарилася б і згоріла, як згорає метеорне тіло. Ось чому ковзання по атмосфері – найбезпечніший спосіб посадки.
Кілька разів атмосфера відбиватиме “Полтаву”, сповільнюючи її політ, аж поки “знесилений” космічний лайнер не почне планірувати по спіралі на пластмасових крилах (зараз вони приховані в корпусі). Міжпланетний корабель обійде земну кулю і приземлиться на ракетодромі “Україна-1”.
Під час посадки “Полтави”, як і на реактивних літаках, велику роль у гальмуванні відіграватиме спеціальний парашут.
Отже, ми досягнемо Землі швидко, вправно і, головне, цілими й неушкодженими.
Але астрокостюмів не знімати! При спаді швидкості від 11 кілометрів за секунду до 0 можливе багатократне перевантаження. П΄ятдесятикілограмовий Оверко важитиме кілька центнерів. Без астрокостюма це – раптова смерть. А в запобіжному панцирі невидима сила тільки притисне до крісла, заб΄є памороки та й відпустить.
Бекекечко поглянув на прилади, опустив металеві фіранки на ілюмінаторах.
– До побачення, великий супутнику! – гукнув він у мікрофон. – На все добре вам, дорогий Марку Панасовичу! Бувайте здорові, друзі! Ми передамо палкий ваш привіт рідній Вітчизні!
© ПЛАЧИНДА С. Брати Місяця. – 1959 (???).
[1] Оповідання є фантастичним розділом науково-художньої книги. Для логічного зв’язку тексту епізод про перебування учнів на Місяці взято з розділу “Ракета”.