Жага – Максим Рильський

ЖАГА

ПОЕМА-ВИДІННЯ

XXV річниці Радянської влади на нашій славній Україні – присвячую

Тебе – від ніжного світанку

Аж по останні смертні дні –

Не як дитя, не як коханку

І навіть не як матір – ні!

Тебе, як вітер у неволі,

Тебе, як сонце у гробу,

Як власні радощі і болі,

Як власну юність і журбу,

Як стиски серця в час прощання,

Як втому наболілих ніг,

Що після довгого вигнання

На отчий клоняться поріг,

Як слово хорого дитяти,

Як просинь дальньої мети,

Як тінь, котрої не впіймати

І від котрої не втекти,

Як огник в непроглядній ночі,

Як трепет щастя навесні,

Як сльози радісні жіночі

У благовісній тишині, –

Тебе ношу я в грудях темних

І в невсипущому мозку,

Мою найкращу з дум наземних,

Жагу й любов мою палку!

Ласкаве небо, грім залізний,

Була ти, будеш і єси!

Тобі, тобі, моя Вітчизно,

У серці дзвонять голоси.

Перший голос.

Великій і чистій воді,

Що живить, свіжить нас і поїть,

Що студить по спраглім труді,

По бої гарячім спокоїть,

Що стомленим сни навіва,

Що юних на подвиги будить, –

Мої найчистіші слова

Хай жертвою чесною будуть.

Хто знав незмірну жагу,

Той міру словам моїм знає.

Як землю, від спеки тугу,

Липнева жарінь допікає,

Як кожне благає стебло

І кожна травинка голосить.

О! Темної хмари крило

Найвище нам щастя приносить.

"Вологи, вологи!" – в огні

Шепочуть прив'ялі діброви,

І котиться грім вдалині,

Такий довгождано-раптовий!

"Вологи! Життя хоч на мить!" –

У тирсі сухій завмирає…

І раптом війнуло, шумить,

Ворожить, чарує, співає.

І знову весни вороття,

І ржуть над чорноземом коні,

І світ, як умите дитя,

Сміється на матернім лоні.

Хто знає походів трудних

Каміння, і терен, і порох,

Утому скривавлених ніг,

Жароту доріг неозорих,

Огонь запорошених ран,

Дихання, застрягле в гортані,

І небо, як висохлий жбан,

І землю, зотлілу до грані,

Той знає, що значить ріка,

Лямоваиа зіллям зеленим,

Вода, що з землі виника

І дише спокоєм студеним.

О водо! О щастя земне!

О радість – жагу вдовольнити!

Спадай, оросивши й мене,

На жито, на квіти, на віти!

О ріки, ви сестри мої!

Кружляючи разом з землею,

Запліднюйте щастям її –

І піснею станьте моєю!

Другий голос.

– Не кидайсь хлібом, він святий! –

В суворості ласкавій,

Бувало, каже дід старий

Малечі кучерявій.

– Не грайся хлібом, то ж бо гріх! –

Іще до немовляти,

Щасливий стримуючи сміх,

Бувало, каже мати.

Росли малята, з немовлят

Робилися дорослі,

І чуте десять літ назад

Забувано навпослі,

І до архіву слово "гріх"

Здали не під підстави

Ми всі, навчавши слів нових

Дитинство кучеряве.

Проте лишилася у нас,

І зовсім це не хиба,

Глибока шана повсякчас –

Так! – до святого хліба!

Бо красен труд, хоч рясен піт,

Бо жита дух медовий

Життя несе у людський світ

І людські родить мови.

Хто зерно сіє золоте

В землі палку невтому,

Той сам пшеницею зросте

На полі вселюдському.

Третій голос.

Гойдає вогку черемшину

Весни всевладної рука,

І серце пісню солов'їну

На поєдинок виклика.

У кожнім кетязі пахучім,

У кожнім квіті, що зійшов,

Струмує струменем кипучим

Моє життя, мій спів і кров.

І тропи сходяться ведмежі

Тобі, о пристрасте, до ніг,

І вколо білої одежі

Кружляє черемшини сніг.

О мила, біла, сніжнокрила,

Ти прилетіла, прибула,

І руки навстіж розкрилила,

І шовк одкинула з чола.

Неначе з подиву, зіниці

Розкрились широко, як ніч,

І сон, що вік не пересниться,

З зелених котиться узбіч.

І квіти клоняться пашисті,

На милих танучи устах,

І ніч в янтарному намисті

Стоїть до ранку при дверях.

Одхилилася завіса минулого.

В тумані встають силуети.

Силует перший.

Хлопчина в подертій одежі,

Торбинка: цибуля і хліб.

І вечір, і втома, і вежі

Високого міста. "Коли б!"

Коли б не спіткнуться, не впасти,

Дійти, увійти, досягти!

Коли б хоч не взяти, то вкрастиі

Ні! Взяти! Відняти! Згребти!

І клониться ночі у ноги

Недуга поблідлого дня,

І бризки болота. "З дороги!" –

Пухке на коні паненя.

Силует другий.

Вишиває і співає,

І ніхто того не зна,

Де узор вона кінчає,

Де ту пісню почина.

Світу б цілому співала,

Вишивала б – всій землі!

Хата. Мати нездужала.

Хліб зацвілий на столі.

– Натомилася, дитино?

А піди вогню позич! –

Мертве зігнуте коліно.

Ніч. У серці вічна ніч.

Силуети.

Їх багато, багато, багато.

Темні зморшки на лицях худих.

Тих скалічено, тих лиш підтято,

Тих убито, а мучено – всіх.

Світ – веселка, що з річки до лісу

Простяглася по небу, ясна,

І крізь райдужну видно завісу

Легкий зарис рибалки й човна.

Ну, а їм – ні рибалка, ні човен,

Ні веселка, ні небо, ні ліс.

Тільки хрипи глухих перемовин,

Тільки зашморг, що горло затис.

Їх багато, багато, багато…

Біль горба та клятьба на раба…

Клято, проклято і переклято…

І встає на землі боротьба.

Голос.

У петербурзькому заметі

На скам'янілім битюгу

Спинився Олександер Третій,

Народ зігнувши у дугу.

Росія на морозі гола

Казенним гріється вином,

І обіймається Микола

З тобольським п'яним мужиком.

І ти, і ти, народе рідний,

Серед задушених братів…

Невже ж для цього Вершник Мідний

Коня край прірви зупинив?

Повів бурі

Стояв Ісакій тьмяно-смутен,

І Вершник охляп не скакав,

Коли підхмелений Распутін

Росію вроздріб продавав.

Нева стогнала від печалі,

В тифу здригалася війна,

Як у Тавричеському залі

Йшла переторжка голосна.

Та сколихнулось поле й море,

У ділі – слово ожило,

О, годі ранити докором,

Де треба гострого меча!

Палац Кшесінської, як форум,

Стрясла правиця Ілліча.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: