Ця сукня нагадує їй про бiднiсть i провiнцiйнiсть, про зневажливий шепiт заможних панянок: «Вирядилась, мов стоп-сигнал!»
I ось вона йде вулицею в цiй сукнi, сором'язливо опустивши очi.
I я їду їй назустрiч на найнижчiй швидкостi, щоб не сполохати це диво – це пурпурове полум'я пристрастi на тлi сiрих будинкiв.
Сукня красномовно промовляє до мене: «Я – провiнцiалка, але приїхала сюди, аби пiдкорити те, що ви, столичнi, маєте в кишенi без жодних зусиль з вашого боку! Я боюся обпектися, а тому волiю обпiкати першою. У мене поки що немає французьких парфумiв i дамського несесера вiд «Кензо» (я навiть не знаю, як вiн виглядає). Я готова летiти на будь-який вогник, тому що вiльна i не зв'язана жодними зобов'язаннями.
Але! Але я знаю собi цiну. Треба трiшки пiдтримати мене, ну… зовсiм трiшки.
Я погоджуся на легку вечерю у не дуже дорогому ресторанi, вiзьму вашу вiзитiвку i зателефоную наступного дня.
А потiм…
Потiм ви телефонуватимете самi.
Довго.
Доки не погоджуся стати вашою дружиною.
А через п'ять рокiв – так, так! – я сама зможу утримувати i себе, i вас. Якщо до того часу ще кохатиму…
Адже ви самi знаєте: «У любовi, як у пташки крила!»
Зауважте: це говорить не вона.
Адже вона ще сама не знає, на що здатна.
Але ж я знаю…
Миша в борошнi
Обожнюю!
Цi блiдi щоки i трохи опущенi кутики вуст, швидкий сором'язливий рух очей – зверху до низу, невпевненi жести…
Вона – цiлковита протилежнiсть жiнцi в червоному: таємниця, тьмяний вiдблиск у печерi.
Її незрозумiлого кольору блузочка, застiбнута пiд горло, викликає в подруг подив, але менi вона шепоче: «Повiльно розстiбни…».
Вузька темна спiдниця з довгим розрiзом з двох бокiв промовляє: «Я соромлюсь показувати свої ноги, але вони у мене нiчого…».
Гладка, мов у ляльки, зачiска, окуляри, туфлi без пiдборiв натякають:
«Я сплю… Розбуди мене…».
Про таких жiнок частенько кажуть: миша в борошнi.
Але ось вона схиляється над комп'ютером – спина витончено зiгнута, зi щiльного жмутку волосся вистрибує пасемце i по-зрадницьки спадає на шию еротичним локоном.
I я читаю iєроглiф її силуєта:
«Я пишаюсь своїм вихованням. Перший-лiпший – не герой мого роману. Але не вiр, якщо я скажу нi. Це наслiдки пуританського виховання, суворiсть матерi та авторитаризм батька. Я зобов'язана вимовляти це гидке слово, але так, щоб ти мiг почути в ньому зовсiм iнше. Я старанно тренувалась!
Я сплю i бачу себе найдорожчою куртизанкою середньовiччя. Я клацаю по клавiатурi, але навiть мiй мiзинець випромiнює еротику.
Менi бракує божевiльних вчинкiв, свят, гульбищ, а, можливо, навiть оргiй! I тодi я вийму з волосся цi ненависнi шпильки, рум'янець заллє мої щоки – i цього разу не буде ознакою сором'язливостi!
Я танцюватиму, як вулична циганка, а пiд кiнець вечiрки крикну у натовп своїх зачарованих лицарiв: «А ти, шалений, залишися!!!»
Вона i не пiдозрює, що все це – вона! Ось ця миша в борошнi, спляча красуня, синя панчiшка…
Вона не знає, що чекає на неї.
Але я ж знаю…
Нiколи i нiзащо
Ця скринька вiдмикається просто!
Вона з розряду тих жiнок, яким варто затуляти вуста… поцiлунком.
Але вона нiколи i нiзащо з цим не погодиться.
I якщо я одразу почну дiяти, прочитає менi двогодинну лекцiю про гендерний розвиток суспiльства i перемогу фемiнiзму на всiх континентах земної кулi. Посеред цiєї лекцiї я i… (дивись вище).
У неї темпераментна мова i пiдкреслено незалежний вигляд.
Як у амазонки. Як у кобили Пржевальського.
Її прiоритети в одязi – безформенний светр (вiтання «дiтям квiтiв» середини 60-х), джинси (гудбай, Америко, о-у!) – це у буднi, i… вечiрня сукня вiд Версаче на прийомi в посольствi.
Вона впевнена, що такi як я її не цiкавлять. I бiльше того – не зацiкавлять нiколи i нiзащо.
Вона взагалi обожнює повторювати цi словечка: «Я нiколи вас не покохаю», «Я нiзащо з вами не погоджусь!», «Я нiколи… не ношу спiдньої бiлизни. З принципу. Чим ми гiршi за чоловiкiв?!»
I я як азбуку Морзе мушу розшифровувати її категоричнi короткi «нiколи». I що ж я чую?
«Так, я сама. Тому що не люблю мужикiв, якi називають мене «зайкою» i не вмiють пришити ґудзик до сорочки. Я в постiйнiй боротьбi.
Менi байдуже до жiночих хитрощiв. Я звикла вiдповiдати сама за себе.
I нi перед ким не мушу звiтувати. Я добре заробляю. Я самодостатня, а згодом стану ще… Ох, що ви робите?! Цього не буде нiколи! Чуєте?! Припинiть негайно!!! Бовдур! Кретин. Покидьок… Я… Я…
Я нiколи не думала, що бути жiнкою так… приємно. Невже це все менi?!
I цi квiти також? I каву у постiль? Я ж завжди вважала це вульгарним… Абсурд якийсь… Що це – сльози? Я ранiше нiколи не плакала… Нiколи i нiзащо… Що ти робиш? Невже це я? Ти не щезнеш?
Я не здаюся тобi жахливим стервом? Це правда? Що тобi приготувати на вечерю? Ти гадаєш, у нас вийде? Де ж ти був ранiше?…»
Суцiльнi запитання.
Вона ще не знає, як вiдповiсти на них.
Але ж я знаю…
*
Я люблю вас, жiнки.
Ви прокидаєтесь вранцi i втискаєтесь у тролейбуси, автобуси, метро, автомобiлi, думаючи про хлiб насущний, про дiтей, чоловiкiв, свекрух i власних батькiв. Ви долаєте довгi i короткi дистанцiї мiж прапорцями «мушу» i «хочу» i часто не добiгаєте до останнього. Де на вас чекає заслужена винагорода…
Ви боїтесь самих себе, свого розуму, потаємних бажань, темпераменту, можливостей i переваг.
Ви вважаєте, що для щастя у вас недостатньо довгi ноги або надто маленькi груди, або… Та казна-що ви можете нафантазувати, аби мати гiдне виправдання своїм невдачам!
Але хiба я дивлюсь тiльки на це? Помиляєтесь.
Я обожнюю розгадувати вашi «кросворди», пiдбирати «ключi» до ваших «шифрiв» i розумiю, що «найголовнiшого очима не побачиш»…
Ви пропливаєте повз мене, мов примарнi летючi голландцi.
I я спостерiгаю за вами з любов'ю.
Назвiть мене бабiєм, мартоплясом, казановою – ким завгодно.
Менi байдуже.
Можливо, ваш нинiшнiй бойфренд чудово знається на комп'ютерах, а для мене цей складний механiзм – ви.
Можливо, вiн дивовижно грає на скрипцi, а для мене цей витончений iнструмент – ви.
Можливо, вiн знається на мистецтвi Ренесансу, а для мене ця епоха – ви.
I я не боюся зiзнатися у всьому цьому.
Тому що ви самi не знаєте, якi ви прекраснi.
Але я ж знаю…
ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI
…Усе в менi кипить, вирує, вибухає. Я вимучую себе багатогодинними внутрiшнiми «мiтингами», лежачи у ваннi, а щоранку прокидаюсь з однiєю думкою: «Хочу бути стервом!»
Нервовий зрив досягає тiєї межi, коли я вже готова дати оголошення у газету: «Слухняна учениця заплатить будь-якi грошi за курс лекцiй в школi стервозностi!»
Куди подiлися мої упокорення, iнтелiгентнiсть, м'якiсть та умiння оминати всi гострi кути та сумнi для власного «я» наслiдки доброго виховання? До дiдька цi пережитки! Наб-рид-ло!!! Завтра ж… Стоп! Що я зроблю завтра ж зранку?
Я знiму слухавку, наберу номер такої собi мадам Н., чiтко, вимовляючи кожне слово хриплувато-оксамитовим (саме так, хриплувато-оксамитовим!) голосом, скажу якусь сакраментальну фразу (яку, за порадою Скарлет О'Хара, придумаю завтра). Та так, щоб на тому кiнцi дроту мадам, що насмiлилась мене образити, власноруч налила собi повну склянку отрути!
Потiм тим же голосом призначу зустрiч з паном Х. i блискуче вiдiграю перед ним всi три акти п'єси пiд назвою «Наомi Кемпбл вiдпочиває…».
Потiм…
О! Потiм я пiду по життю легко. Адже лише «стервам скрiзь у нас дорога», їх поважають жiнки й обожнюють чоловiки.
Один вiдомий письменник прямо з екрана телебачення оголосив на всю країну, що жiнка має бути стервом i вбивати наповал одним порухом брiв. Але це вже вищий пiлотаж – екзаменацiйне завдання у школi стервозностi.
Тому почнемо з найменшого. З узагальненого портрету Справжнього Стерва.
Отже, Справжнє Стерво…
НIКОЛИ:
– не вiдповiсть на образу мовчанням;
– не впустить можливостi звабити чужого чоловiка;
– не прийде на роботу в кросiвках;
– не виправдовується;
– не шкодує про те, що зробила;
– не оминає чоловiкiв;
– не скаржиться на вiдсутнiсть грошей, ковбаси в холодильнику, погане здоров'я.