*
Оленцi Березовськiй двадцять шiсть. П'ять з них вона сумирно провела в стiнах унiверситету, виборюючи диплом фiлолога. Тепер вона працює дрiбним клерком в туристичному бюро.
Робота непогана, але досить нудна. Вона сидить у кiмнатцi з трьома молодими спiвробiтницями i органiзовує чужий вiдпочинок. I, якщо до неї приходить якийсь чоловiк, то це зазвичай чийсь чоловiк, що вирiшив влаштувати гарний вiдпочинок своїй родинi.
Тiльки й того.
До того ж, Оленка – пристрасний колекцiонер антикварних книжок.
Але це хобi не подiляв жоден з претендентiв на її руку i серце. Але в двадцять шiсть треба виходити замiж…
«Треба!» – так вважає Оленчина мати. I це невiдворотне «треба» висiло над її пухнастою голiвкою, як домоклiв меч. Адже вона звикла у всьому довiряти матусi.
Плющик та Березовська познайомились на аукцiонi раритетних видань. Аукцiон був органiзований як лотерея.
Кожному учаснику видавали номер. Крутили барабан. Кулька, що викочувалась звiдти, символiзувала омрiяну книжку. Плющику нiколи не таланило. Нещодавно вiн твердо вирiшив, що йде на аукцiон востаннє. Але вiн був азартним. А, можливо, доля сама штовхала його в потилицю. Головуючий оголосив, що в наступному лотi розiгрується рiдкiсне видання сонетiв Шекспiра. Плющик i Олена сидiли поруч. Олена нервово посунулась вперед, i її довгий «кiнський хвiст» ковзнув по плечi Плющика. Як людина, що не має рослинностi на головi, Плющик зморщився i механiчним рухом злегка (ну, зовсiм, зовсiм легесенько) поправив Оленцi зачiску. Кажучи простiше, зняв її «хвiст» зi свого плеча i перекинув їй на шию – там де вiн i мав бути.
– Кретин! – одразу зреагувала Оленка (вона завжди була готова дати вiдсiч будь-якому нахабi).
– Патлата… – не дивлячись на спiврозмовницю, м'яко вiдбив атаку Плющик.
Олена пронизала його лазерним поглядом i одразу послабила атаку, адже супротивник безпечний: старомодна бiлоснiжна сорочка, штанцi – ги-ги! – з охайно напрасованими «стрiлочками», розсiяний погляд…
– Потворка! – прошепотiла Олена i в мить радiсно вхопила його за руку, в якiй той стискав картку з номером: – Ваш виграв!
– Що? – не зрозумiв Плющик.
– Тьху, потворко! – беззлобно обурилась Оленка. –
Ваш номер виграв.
I вона зiбгала свою картку в руцi. Плющику поталанило вперше. З Шекспiром. Про решту вiн поки що не знав. Не знав, тому i запитав у засмученої дiвчини:
– Любите Шекспiра?
– Люблю… – вiдповiла Олена i почала просуватися до виходу – аукцiон закiнчився.
Несподiвано Плющик уявив (хоча фантазував на цi забороненi теми доволi рiдко), що це вона сказала ЙОМУ! Ось ЦЕ. Це саме. Це слово…
Як воно звучить? Лю-блю…
Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.
Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу – шампунем.
Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є – жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як, наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.
Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з жiнками, аби сподобатись).
– Вiзьмiть мою картку! – зопалу вимовив вiн.
– Навiщо? – висмикнула руку вона.
– Але ж ви любите… Шекспiра! – Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.
– Ну… люблю. То й що?
– А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого! – гаряче брехав Плющик. – Я взагалi книжок не читаю!
– Спекулянт, певно?
– Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.
Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.
Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого – лiкар, з третього – має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.
Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.
Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка: чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.
У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.
Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.
Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» – теж якась користь), не лiзе (хоча б раз спробував взятися за талiю – так нi: все пiд лiкоть!) i, найголовнiше – потворка! Тобто повна безпека закохатися. Гарантiя. Фортеця.
I ось на тобi – мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю:
– Семенчик – диво! Семенчик – знахiдка для тебе! Вiн тебе обожнює. Чого ще треба? Вiн тебе все життя на руках носитиме! Та й iнша не вiдiб'є. Вiчний спокiй! I подумати: цитує Шекспiра й Байрона з першоджерел! У наш час!!! Лiкар з перспективою. Розумний. Тихий…
– Потворка!!! – вигукувала Олена щоразу рiзкiше.
Одного разу вона сказала йому:
– Ти – потворка. Божевiльна потворка не вiд свiту сього. Я виходжу замiж!
Плющик закляк.
Вони бродили осiннiм сквером, що дощенту був заповнений дiтьми i старенькими…
– За кого? – голос впав i з горла вийшов лише якийсь незрозумiлий
клекiт.
– Що?
– За кого?… – знову клекiт, але вона зрозумiла.
– Та за тебе ж, дурнику!!!
Завiса! Завiса. Завiса…
Було весiлля.
Був ошаленiлий вiд щастя Плющик, його мати, що ридала в жорстку шерсть тремтячого Дмитра, були гостi – медперсонал полiклiнiки № 2
i спiвробiтницi нареченої, був шикарний стiл в ресторанi «Джерело», були подарунки, квiти, тости i танцi.
Була бiла сукня, фата, троянди, було тихе так в РАГСi й обручка з дорожезним антикварним дiамантом, яку десь «вибiгав» Семен. Але нареченої не було. Вона сидiла з вiдстороненим обличчям. Вiдволiкаючись вiд курчат «табака», її спiвробiтницi кидали на неї докiрливi погляди: «Тепер треба шукати iншого для душi!»
Добряче розiмлiлий Соєв обiймав нареченого i шепотiв у вухо брутальностi про переваги i недолiки сiмейного життя. Помiтивши, що Олена не повертається зi своєї позахмарної далечини, Плющик засумував, не вiдгукувався на багатоголосе «Гiрко!», а пiд кiнець свята вперше в життi побився з Соєвим…
Ось так у Оленки Березовської з'явився чудовий чоловiк. I багато хто з її колег вважав саме так. Секретарку Раєчку вражало те, що вiн медик; Галину, яскраву блондинку, що косить мужикiв направо-налiво, те, що вiн «лопух, яких можна дурити усе життя»; Марiчка була в захватi вiд його начитаностi. I всi, слiдом за Оленкою, казали – потворка. Але, звiсно, поза її вухами.
А загалом турбюро жило своїм звичним життям.
I нiхто вже не пирскав в кулачок, коли Олена, зателефонувавши чоловiку, казала:
– Привiт, Потворко!
Та ось стався iнцидент.
Ледве до мiлiцiї справа не дiйшла. Навiть побої знiмали!
«I через що вона так сказилася?!» – вигукували потiм свiдки.
Отже, пiсля обiдньої перерви, Раєчка, що завжди залишалася на мiсцi через якусь складну дiєту, сказала:
– Телефонував твiй Потворка!
Звичайнi слова.
Нi, давайте, по порядку.
Розберемося.
Отже, Олена Венiамiнiвна Плющик повернулася з обiдньої перерви, а Раїса Миколаївна Онишко повiдомила:
– Телефонував твiй Потворка!
– Хто телефонував?
– Твiй Потворка!
– Хто???
– Та кажу ж: твiй Потворка!!! Просив переказати, що пiсля роботи все купить сам… Ти що, не дочуваєш?
– Я чую. Але хто дзвонив??? Повтори!!!
– Потворка твiй!!! – прокричала Раєчка в саме Оленчине вухо.
I тиха iнтелiгентна Олена раптом з вереском накинулась на неї.
Забрязкали по пiдлозi iндiйськi буси…