– Потворка! – прошепотiла Олена i в мить радiсно вхопила його за руку, в якiй той стискав картку з номером: – Ваш виграв!
– Що? – не зрозумiв Плющик.
– Тьху, потворко! – беззлобно обурилась Оленка. –
Ваш номер виграв.
I вона зiбгала свою картку в руцi. Плющику поталанило вперше. З Шекспiром. Про решту вiн поки що не знав. Не знав, тому i запитав у засмученої дiвчини:
– Любите Шекспiра?
– Люблю… – вiдповiла Олена i почала просуватися до виходу – аукцiон закiнчився.
Несподiвано Плющик уявив (хоча фантазував на цi забороненi теми доволi рiдко), що це вона сказала ЙОМУ! Ось ЦЕ. Це саме. Це слово…
Як воно звучить? Лю-блю…
Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.
Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу – шампунем.
Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є – жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як, наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.
Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з жiнками, аби сподобатись).
– Вiзьмiть мою картку! – зопалу вимовив вiн.
– Навiщо? – висмикнула руку вона.
– Але ж ви любите… Шекспiра! – Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.
– Ну… люблю. То й що?
– А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого! – гаряче брехав Плющик. – Я взагалi книжок не читаю!
– Спекулянт, певно?
– Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.
Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.
Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого – лiкар, з третього – має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.
Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.
Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка: чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.
У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.
Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.
Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» – теж якась користь), не лiзе (хоча б раз спробував взятися за талiю – так нi: все пiд лiкоть!) i, найголовнiше – потворка! Тобто повна безпека закохатися. Гарантiя. Фортеця.
I ось на тобi – мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю:
– Семенчик – диво! Семенчик – знахiдка для тебе! Вiн тебе обожнює. Чого ще треба? Вiн тебе все життя на руках носитиме! Та й iнша не вiдiб'є. Вiчний спокiй! I подумати: цитує Шекспiра й Байрона з першоджерел! У наш час!!! Лiкар з перспективою. Розумний. Тихий…
– Потворка!!! – вигукувала Олена щоразу рiзкiше.
Одного разу вона сказала йому:
– Ти – потворка. Божевiльна потворка не вiд свiту сього. Я виходжу замiж!
Плющик закляк.
Вони бродили осiннiм сквером, що дощенту був заповнений дiтьми i старенькими…
– За кого? – голос впав i з горла вийшов лише якийсь незрозумiлий
клекiт.
– Що?
– За кого?… – знову клекiт, але вона зрозумiла.
– Та за тебе ж, дурнику!!!
Завiса! Завiса. Завiса…
Було весiлля.
Був ошаленiлий вiд щастя Плющик, його мати, що ридала в жорстку шерсть тремтячого Дмитра, були гостi – медперсонал полiклiнiки № 2
i спiвробiтницi нареченої, був шикарний стiл в ресторанi «Джерело», були подарунки, квiти, тости i танцi.
Була бiла сукня, фата, троянди, було тихе так в РАГСi й обручка з дорожезним антикварним дiамантом, яку десь «вибiгав» Семен. Але нареченої не було. Вона сидiла з вiдстороненим обличчям. Вiдволiкаючись вiд курчат «табака», її спiвробiтницi кидали на неї докiрливi погляди: «Тепер треба шукати iншого для душi!»
Добряче розiмлiлий Соєв обiймав нареченого i шепотiв у вухо брутальностi про переваги i недолiки сiмейного життя. Помiтивши, що Олена не повертається зi своєї позахмарної далечини, Плющик засумував, не вiдгукувався на багатоголосе «Гiрко!», а пiд кiнець свята вперше в життi побився з Соєвим…
Ось так у Оленки Березовської з'явився чудовий чоловiк. I багато хто з її колег вважав саме так. Секретарку Раєчку вражало те, що вiн медик; Галину, яскраву блондинку, що косить мужикiв направо-налiво, те, що вiн «лопух, яких можна дурити усе життя»; Марiчка була в захватi вiд його начитаностi. I всi, слiдом за Оленкою, казали – потворка. Але, звiсно, поза її вухами.
А загалом турбюро жило своїм звичним життям.
I нiхто вже не пирскав в кулачок, коли Олена, зателефонувавши чоловiку, казала:
– Привiт, Потворко!
Та ось стався iнцидент.
Ледве до мiлiцiї справа не дiйшла. Навiть побої знiмали!
«I через що вона так сказилася?!» – вигукували потiм свiдки.
Отже, пiсля обiдньої перерви, Раєчка, що завжди залишалася на мiсцi через якусь складну дiєту, сказала:
– Телефонував твiй Потворка!
Звичайнi слова.
Нi, давайте, по порядку.
Розберемося.
Отже, Олена Венiамiнiвна Плющик повернулася з обiдньої перерви, а Раїса Миколаївна Онишко повiдомила:
– Телефонував твiй Потворка!
– Хто телефонував?
– Твiй Потворка!
– Хто???
– Та кажу ж: твiй Потворка!!! Просив переказати, що пiсля роботи все купить сам… Ти що, не дочуваєш?
– Я чую. Але хто дзвонив??? Повтори!!!
– Потворка твiй!!! – прокричала Раєчка в саме Оленчине вухо.
I тиха iнтелiгентна Олена раптом з вереском накинулась на неї.
Забрязкали по пiдлозi iндiйськi буси…
Завiса…
П'ЯТЬ ХВИЛИН
«П'ять хвилин… Лише п'ять хвилин…» – оксамитовим голосом бентежить серця жiнок бальзакiвського вiку динамiк на набережнiй.
Ганна їсть морозиво, воно майже тане в руках, тече мiж пальцями.
Його треба негайно з'їсти.
«П'ять хвилин – це багато чи мало?» – запитувала колись в старому фiльмi юна Люся Гурченко. Свiт нiби зациклений на цiй кiлькостi хвилин – все зводиться до них.
Ганна мимоволi згадує свої п'ять хвилин. П'ять хвилин, що перевернули свiт…
…Це був час аеропортiв, нiчних таксi, час чужих лiжок, якi пропахли олiйною фарбою, i червоних до чорноти троянд. Давнiй, майже забутий час.
Ганна продавала речi за безцiнь, розносила їх по знайомих i подругах, i щоп'ятницi купувала на вирученi грошi два квитки на лiтак: туди-назад. I там, в iншому мiстi – далекому, вкритому туманами i хмарами – на неї чекали тi нiчнi таксi, чужi лiжка i червонi до чорноти троянди.
Вогнi аеропорту, що наближались у висотi, були щастям, вогнi аеропорту на землi наступного дня – маленькою смертю. Особливо жахливими здавалися їй тi п'ять хвилин в огидному примiщеннi, що по-в'язничному називалося накопичувач.