Вiн не старiє. Вiн являється перед вами завжди таким, яким ви його бачили востаннє, але у стократ кращим, нiж ви пам'ятаєте. У години безсоння ви згадуєте його слова (чи, можливо, додаєте до них i свої – яка тепер рiзниця): «Проминуть роки, але хоч де б ми були, ми завжди будемо разом. I там, у мерехтiннi безмовних зiрок, куди не проникають метушня, стукiт колiс, телефоннi дзвiнки, скрегiт дверей, галас базарiв, гудiння труб i дзеленчання будильникiв, ми кружелятимемо разом, взявшись за руки так мiцно, що нiяка сила не зможе роз'єднати нас. I нехай легковажна юнiсть розкидає нас в рiзнi боки, нехай згорять листи, перевернеться свiт – ми все одно будемо разом в нашiй пам'ятi…»
Це казав вiн – чоловiк, якого ви знали колись давно.
Ви вiдчуваєте, що вiн десь iснує. I, поглядаючи у зоряне небо, вiрите, що тримаєте його за руку.
«Це не зрада!», – думаєте ви, дивлячись на свого чоловiка, що сопе поруч.
Вiн знає про вас все. I не ревнує. Та до кого ж ревнувати?
До тiнi?
Власне, вiн взагалi вас не ревнує.
Ви регулярно вiдвiдуєте подруг, на вечiрках ви нарозхват, вiн часто залишає вас наодинцi з гостями, а сам iде спати. I тодi ви веселитесь на всю котушку, щоб нiхто не помiтив, як вам прикро.
Вiн би цього не допустив – той чоловiк, якого ви знали колись давно!
Вiн не робив би зауважень за розбитий кухоль чи зiпсований бритвений станок, не вчив би як економити на пральному порошку i новорiчних розпродажах! Вiн би щодня приносив вам квiти.
А з вiдряджень повертався би блiдий, у передiнфарктному станi вiд розлуки i, ставши на колiна прямо на кухнi, цiлував би вашi долонi, що пропахли олiєю, пральним порошком i кремом «Оксамитовi ручки»…
Вiн говорив би по-гусарськи: «Хай тобi грець, як же я кохаю цю жiнку!»
А вночi нашiптував би неймовiрнi солодкi i безсоромнi дурницi, вiд яких ви б злiтали до небес.
…Увечерi ви йдете зi своїм чоловiком до театру. Ваша сукня, зауважує чоловiк, надто виклична – не до лиця i вiк уже не той. I таке iнше…
Ви дивитесь собi пiд ноги, подумки рахуєте до двадцяти i – в зворотному порядку. Ви не помiчаєте пари, що прямує назустрiч.
Волоока шатенка стискає лiкоть свого супутника, який щось розповiдає про переваги вегетарiанства.
Вони швидко оминають вас.
Шатенка схвильовано каже:
– Бачиш, ось там пiшли тi двоє? Вона – в дурнуватiй сукнi, а вiн у сiрому костюмi…
– Ну то й що? – байдуже вiдгукується чоловiк.
Шатенка вiдпускає його лiкоть, озирається i додає:
– Це чоловiк, якого я знала колись давно…
I тоскно зiтхає…
ФАТАЛЬНА ЖIНКА
У нашiй уявi у фатальної жiнки жагучi чорнi очi, копиця рудого вiдьомського волосся, великий червоний рот.
Її фiгура нагадує пiсковий годинник. А коли вона заходить до кiмнати, всi, в тому числi i жiнки, на мить втрачають дар мови.
Саме такою жiнкою була моя подруга. Мiй вiрний зброєносець, моя золота ширма. Адже з нас двох по-справжньому фатальною була я.
Щоправда, на рахунок своєї зовнiшностi я нiколи не мала жодних iлюзiй.
Зрiст метр п'ятдесят на пiдборах i середньовiчне обличчя: крапка, крапка, закарлючка…
Та хiба в цьому справа?
Коли я пiшла до першого класу, в мене, безбарвного метелика, одразу з'явився кавалер. Вiн пiдстерiгав мене пiсля урокiв, вихоплював портфель i нiс до самого будинку. Пiсля чого я лупцювала його ним по курчавiй потилицi.
Могла зненацька залити фарбою його сорочку, замалювати обкладинку зошита, дати лiнiйкою по лобi. Додому вiн приходив зранений, мов гладiатор. I щасливий, нiби переможець. Адже муки зносив мужньо i терпляче. Бiльше того, згодом до нього приєдналося ще троє хлопчикiв, згодних страждати.
Тепер вони по черзi несли мiй портфель i пiдставляли голови пiд удари моєї «Азбуки».
Якось випадково я пiдслухала розмову вчительки з матiр'ю одного з них, що прийшла скаржитись на мене.
– I що вони в нiй знайшли? – обурювалася матуся.
– О-о, в цiй дiвчинцi є перчинка! – вiдповiла вчителька.
– Росте ж таке на чиюсь голову… – зiтхнула та.
Але нi на чию голову я не росла.
Я ж не капелюшок!
Просто цi голови мiнялися з такою швидкiстю, що я не встигала перелiчити їх. Хоча на початку вони всi належали моїй подрузi…
Моя подруга Люся – справжня красуня, але усi її чоловiки, клюнувши на неї, майже одразу переходили до мене. Але хiба в цьому моя вина?
Судiть самi…
Наприклад Славко. Познайомившись з ним, Люся перебувала на сьомому небi вiд щастя. Вона перетворилася на шматок пластилiну, з якого можна було лiпити все що завгодно.
Вiн i лiпив.
Спочатку вилiпив кiшку, i Люся покiрно скрутилась у нього на колiнах, час вiд часу видаючи солодкаве мурчання. Потiм вилiпив вухо, i Люся з благоговiнням вислуховувала рiзну маячню, що сипалась зi Славкових вуст, мов горох. Про пиво, раки i футбол… Потiм вiн злiпив з красунi Люсi нашу двiрничку тiтоньку Дусю i посилав її то за пивом, то за раками, то взагалi куди подалi…
Менi набридло дивитися на все це, i я вирiшила показати Люсi справжнє обличчя Славка. До цього моменту я ходила мов тiнь – нiчим себе не виказувала, маскувалася, так би мовити…
Коли настав час рiшучих дiй, я скинула з себе шкурку тихого ягнятка.
У той вечiр, я (як вже казала: крапка, крапка, закарлючка) перетворилася на жагучу брюнетку з низьким звабливим голосом, високу, мов Клаудiя Шифер, i пристрасну, як Кармен (принаймнi такою побачив мене Славко).
Я проспiвала бездоганною французькою кiлька куплетiв з репертуару Едiт Пiаф, поворожила Славковi по руцi, пильно вдивляючись в його очi, два рази зачепила його ногу своєю – i дурнуватий Славко слухняно стрибнув до моєї кишенi. Люся-»тiтонька Дуся» пiшла ридати до ванної. А Славко, скориставшись її вiдсутнiстю, зробив кiлька невдалих спроб поцiлуватися, за що отримав двiйко ляпасiв. I закохався до безтями.
Через кiлька днiв, на радiсть Люсi, я злiпила з того, що лишилося вiд Славка, кульку i легким поштовхом ноги вiдправила в довколосвiтню подорож. Ця кулька ще довго маячила пiд моїми вiкнами, а Люся з «тiтоньки Дусi» знову перетворилася на фатальну красуню. I зовсiм на мене не образилась.
Пiсля Славка за Люсею упадав Олег – розумний, iнтелiгентний, чемний. Вiн був пристрасно закоханий в Люсю рiвно два тижнi, доки вона не привела його до мене на оглядини.
Олега я схвалила. I зовсiм непомiтно для самої себе перетворилась на травневу зливу, зiткану з суцiльних флюїдiв. Присягаюсь: це вийшло поза моєю волею!
Увесь вечiр, погамовуючи цi флюїди, я мовчала.
Але вони були такi потужнi, що, провiвши бiдолашну Люсю додому, Олег повернувся до мене з квiтами i пляшкою шампанського i, нiби продовжуючи розпочату розмову, сказав: «Так що ви там говорили про Маркеса?».
Вiдбивати Олега у Люсi не входило в мої плани – вiн вiдбився сам. Люся не образилась, бо звикла. Але ще довго повторювала, як та матуся мого однокласника:
– Ну що вони в тобi знаходять? Я ж красивiша!
Нарештi у Люсi з'явився дiйсно гiдний кандидат – випускник Iнституту мiжнародних вiдносин. З ним Люся розквiтла i стала схожа на топ-модель.
– Ну вже цей на тебе i не гляне! – впевнено заявила вона.
I це мене злегка зачепило… Ну так, зовсiм легенько. Я ж не злостива…
Попри таку заяву, завбачлива Люся не знайомила нас аж до того часу, доки подали заяву до РАГСу.
Коли вже пiвшляху було позаду, вона запросила мене на передвесiльну вечiрку.
– Що ти зi мною зробила… Це божевiлля… – шепотiв наречений.
Кому шепотiв?
Звiсно ж, менi…
Ми оговталися лише тодi, коли всi гостi, включно з Люсею, делiкатно розiйшлися. А ми все танцювали i танцювали пiд палке вмирання догораючих свiчок.
Я i досi намагаюсь з'ясувати у свого чоловiка, що вiн в менi знайшов.
Адже цим питанням переймаюсь вiд самого початку свого життя.
– Бiлий аркуш паперу може бути дуже гарним, але на ньому нiчого не написано! – сказав вiн. – А ти – манускрипт. Його можна тлумачити все життя…
КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI
(три етюди з натури)
1. «Хто на пiщаний кар'єр?!»
Пам'ятаєте кадри з кiнокомедiї «Пригоди Шурика»?
Мiлiцiонер запитує хулiганiв, ув'язнених на п'ятнадцять дiб: «Хто на пiщаний кар'єр?», «Я!!!» – вигукує перевихований злодiй.
«Хто на розвантаження металобрухту?» – «Я!», «Хто…» i так далi: «Я! Я!! Я!!!»