«Дякую. Усе було вiдмiнно!», – сказав вiн, випроводжаючи Люсю з готельного номера. Назавжди…
«Певно, вiн сприйняв тебе за повiю!», – втiшали Люсю подруги.
Люся образилась. Хоча, якщо подумати, через що? Досконалостi все-таки досягла…
ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА
«Як добре бути замiжньою!» – сказала менi подруга i, тяжко зiтхнувши, поринула у мрiї.
Я шкiрою вiдчула, як перед її затуманеним внутрiшнiм зором пропливає караван немитого посуду, гори невипрасуваних сорочок, купи розпарованих шкарпеток, вийнятих з-пiд дивану…
Але все це дрiбницi. Головне – крiзь цей побутовий туман вона бачила обличчя «винуватця» усiх цих принад подружнього життя.
Треба термiново видати її замiж. Iнакше засохне моя квiточка, вирiшила я.
Але як це зробити?
I ми взялися за складання стратегiчного плану.
Одразу, враховуючи запити майбутньої нареченої, замахнулись на «великого звiра»: наречений має бути дипломатом або молодим полiтиком. Словом, непересiчною особистiстю.
Якщо серйозно пiдiйти до проблеми незамiжнiх дiвчат, то бачиш, що проблеми як такої не iснує: довкола ширяють табуни потенцiйних женихiв.
Усе залежить лише вiд тебе.
Адже чоловiки – народ невибагливий. Як там казав герой Михайла Казакова у фiльмi «Безiменна зiрка»? «Необхiдно лише двi краплi добрих парфумiв i трохи фантазiї«, i любов iмпозантного чоловiка тобi гарантована.
Для початку ми обрали саме такий шлях.
Лишилося чекати нагоди. I невдовзi вона пiдвернулася: нас запросили на вечiрку, яка вiдбувалася пiсля закiнчення мiжнародної конференцiї.
Сюди точно зiйдуться гiднi кандидати!
У вказаний у запрошеннi час ми стояли в конгрес-холi з келихами шампанського в руках. Я досвiдченим оком оглядала присутнiх, а подруга Мартуся лише скромно опускала вiї, повнiстю довiрившись моєму смаку.
Пiдстаркуватий лисий пан у фраку з метеликом вiдпав одразу – нам потрiбен молодший; плейбой в червонiй куртцi здався надто донжуанистим; красень в бездоганному костюмi-трiйцi був зайнятий – на його руцi висiла дiвиця в мiнi.
– Ну як? – схвильовано запитувала Мартуся з-пiд опущених вiй.
– Поки що нiчого пiдходящого, – процидiла я крiзь зуби, продовжуючи спостереження.
Нарештi (о, радiсть!) в останню хвилину перед внесенням торта в холi з'явився той, що треба: вiдносно молодий, помiрно вгодований, доволi iмпозантний джентльмен. Вiн нагадував англiйця.
– До Англiї поїдеш? – запитала я Мартусю.
– Можна i до Англiї, – вiдгукнулась вона. – Але це навряд чи вийде…
– Усе в наших руках! – запевнила я, i потягла подругу ближче до «об'єкта».
Треба було пройтися повз нього так, щоб вiн звернув увагу. Мартуся йшла з вiдстороненим поглядом, мов по подiуму. А я не дрiмала! Менi втрачати нiчого, я прискiпливо спостерiгала за реакцiєю незнайомця.
– Ну що – помiтив? – запитала Мартуся, закiнчивши «дефiле».
– Ще б пак! – сказала я. – Здається, вiн у захватi вiд наших жiнок. Свої їм добряче набридли. Там – фемiнiзм, емансипацiя, гендернi питання. А тут – цiлина для чоловiчої дiяльностi! Якби наш герой знав, як легко йому буде виорати це поле!
Але вiн поводився стримано. Тiльки дивився. А пiдiйти першими нам було дуже незручно.
Ми похапцем почали вигадувати план: Мартуся пiдходить i… просить закурити… Стоп! Десь це вже було. Згадали: це прийом вуличних хулiганiв. Вiдпадає!
Варiант другий: Мартуся пiдходить до незнайомця i питає, котра година… Жах! Де ми нахапалися такої банальщини?!
Варiант третiй: Мартуся…
Але з цим варiантом ми запiзнилися – незнайомець пiдiйшов сам i зi зворушливим акцентом запитав, котра година.
Я тактовно повiдомила, щоб вiн з усiма питаннями звертався ось до цiєї дiвчини, а сама, зробивши Мартусi «страшнi очi», попрямувала до виходу. Моя мiсiя закiнчилася.
Мартуся зателефонувала в той же вечiр:
– Вiн надто гарний для мене! Ми чудово погомонiли, i все. Щоправда, вiн пропонував пiти повечеряти разом.
– А ти?…
– Вiдмовилась. Не можу ж я вiшатися на шию з першого ж разу!
– А замiж ти теж збираєшся не з першого разу? – обурилась я.
На тому кiнцi дроту почулися гiркi схлипування.
Словом, вранцi я обдзвонила усi готелi i в дванадцятому вiдшукала таки нашого «нареченого». Назвавшись Мартою, я призначила побачення бiля фонтану.
Цього разу все вийшло: Мартуся з Майклом гуляли мiстом, посидiли в кав'ярнi, а увечерi пiшли до театру.
Ще через кiлька днiв Майкл закохався у Мартусю по самiсiнькi вуха.
Здавалося, щастя стрибнуло до її кишенi. Я навiть просльозилася, уявляючи, як буду проводжати подругу на лiтак, i вирiшила подарувати їй свiй домашнiй халат, який їй так подобався.
Кажуть, що нема нiчого простiшого, нiж вийти замiж за iноземця. Тут прийом один: бути жiночною. Весь мiсяць цього бурхливого роману Мартуся нагадувала хмаринку. Але пiд кiнець ударив грiм: за день до вiд'їзду Майкл печально повiдомив, що має дружину. Звiсно, вiн її не кохає, навiть дивитися не може, але… щоб отримати розлучення, треба заплатити купу грошей, та ще й утримувати покинуту дружину, мов королеву, до кiнця днiв своїх. А цього вiн не може собi дозволити.
«Чому ж вiн одразу не сказав, що одружений?», – ридала Мартуся. Але вiдповiдь на це запитання, на жаль, була ясна як божий день.
Кинувши винуватий погляд на Мартусю, Майкл полетiв у свiй Лондон.
А ми зробили висновок: якщо у вас закохався iмпозантний iноземець, це зовсiм не означає, що вiн з вами одружиться.
I ми розробили iншу тактику…
Тобто вирiшили дiяти, виходячи з духовних потреб Мартусi. Вона захоплювалася живописом. Тому нового кандидата в чоловiки почали шукати у творчих колах. Усе-таки у нас на першому мiсцi – духовне єднання, решта – прикладається. Протягом мiсяця ми старанно вiдвiдували виставки, салони i вернiсажi молодих художникiв, а тих, чиї картини сподобалися, заносили в список потенцiйних наречених.
Нарештi Мартуся зупинилася на одному – найталановитiшому, найгарнiшому i найзагадковiшому з дивним iменем Авель.
Щоправда, у Авеля був один мiнус – вiн приїхав з Марiуполя i головним чином ночував у майстернях своїх друзiв.
Але Мартусю це не засмутило, вона закохалася в Авеля з першого погляду.
Вiн теж був не проти познайомитися з подругою тiснiше…
Щоб вразити i завоювати його остаточно, ми приготували вишукану вечерю i запросили його до Мартусi в гостi.
– Квартира твоя? – ледь не з порога запитав наш ангел-Авель.
– Нi! – скрикнула я, запiдозривши корисливу мету. – Марта її винаймає!
– Теж добре! – не засмутився Авель. – А ви не проти, якщо я покличу сюди друзiв? Таку вечерю втрьох не подолаємо.
Вiн був просто первозданне диво!
Звiсно, друзi не входили в нашi плани, але довелося змиритися, i Авель почав накручувати диск телефону.
Через годину в затишну Мартусину квартирку набилося людей з двадцять. Вони димiли сигаретами, сперечалися i їли, їли, їли.
Гуляли до ранку.
Наступного вечора Авель прийшов сам i залишився.
Мартуся з головою поринула в привабливий свiт богемного життя.
А я, нарештi, змогла зайнятися своїми справами, адже останнiм часом ми тiльки те й робили, що бiгали по виставках. Поява в Мартусиному життi Авеля дала менi перепочинок.
Рiвно через мiсяць Мартуся у вiдчаї попросила мене взяти участь в операцiї зi звiльнення квартири вiд Авеля…
Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…
Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»
Дiйсно, Мартуся забула його не скоро – два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.
А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.
Словом, вирiшили шукати щось простiше…
I подумали ось про що.
Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?
Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.
– Головне, щоб людина була хороша, – виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо електрика.