Гра в пацьорки – Ірен Роздобудько

(три етюди з натури)

1. «Хто на пiщаний кар'єр?!»

Пам'ятаєте кадри з кiнокомедiї «Пригоди Шурика»?

Мiлiцiонер запитує хулiганiв, ув'язнених на п'ятнадцять дiб: «Хто на пiщаний кар'єр?», «Я!!!» – вигукує перевихований злодiй.

«Хто на розвантаження металобрухту?» – «Я!», «Хто…» i так далi: «Я! Я!! Я!!!»

Приблизно саме так сприймала життя одна моя знайома – Тамiла.

Немає такої амбразури, на яку б вона не кинулась своїми розкiшними грудьми.

Уперше чудеса самосвiдомостi вона продемонструвала на першому курсi фiлологiчного факультету пiд час осiнньо-польових робiт в колгоспi. Досi пам'ятаю, як однокурсники валялись в тiнi розлогого дуба, розповiдали анекдоти, жлуктали пиво, а в той час десь далеко в полi бовванiла самотня спина невтомної Тамiли.

Зневажаючи нас за ледарство, над входом в колгоспний гуртожиток вона повiсила гасло:

«У нас герой сьогоднi той,

Хто пiзно лiг i рано встав!

Хто бiльше виполов рядкiв

I бiльше кукурудзи дав!»

Вдячний голова колгоспу нагородив Тамiлу вимпелом i дав заявку до iнституту, аби її направили на роботу саме в цей колгосп. Але не до школи, а бригадиром овочiвникiв-новаторiв. I вона, певно, згодилася б, якби не щоденна боротьба за набирання балiв. Адже навчання стало для неї чимось на зразок спорту. З ранку до ночi Тамiла старанно писала неосяжнi реферати, мордувала себе штудiюванням вiльної програми, а вихiднi проводила в бiблiотецi.

Майже до кожного викладача вона напрошувалась додому, щоб, наприклад, бурхливо подискутувати про збереження в алфавiтi лiтери «ять». А вночi спала, пiдклавши пiд подушку купку пiдручникiв.

Словом, комплекс вiдмiнницi розрiсся в її серцi, мов омела, вичавлюючи з iнших частин органiзму всi соки.

Але ось що дивно: помiтивши в нiй сумлiнну натуру, на бiдолашнiй Тамiлi почали їздити всi, повз кого вона мала необережнiсть пройти.

– Хто сьогоднi на розчистку снiгу? – питав декан.

I Тамiла, мов кобра з кошика факiра, що зачула звуки чарiвної сопiлки, пiдводилась зi свого мiсця.

– Захворiла прибиральниця – треба помити аудиторiю, – казав куратор, дивлячись в Тамiлинi очi, i вона не могла пручатися.

На останньому курсi один викладач умовив її поїхати з ним по селах збирати фольклор, а потiм разом написати брошуру. Чи варто казати, що брошуру написала Тамiла, хоча на обкладинцi було зовсiм iнше прiзвище.

Але Тамiла була щаслива, що зробила внесок в розвиток науки, i не мрiяла про славу. А також про гонорар. На який, до речi, викладач придбав чудову пральну машину.

Крiм того, що Тамiла добре вчилася, вона ще чудово доглядала немовлят своїх однокурсниць в той час, коли вони, вiльнi i щасливi, бiгали по виставках i дискотеках.

А ще Тамiла чудово прала i прасувала сорочки всiх гуртожицьких хлопцiв, одночасно писала по кiлька курсових – «собi i всiм нужденним», брала на утримання котiв, собак, рибок i папуг всiх, хто їхав у вiдрядження чи вiдпустку. Їй можна було зателефонувати серед ночi з проханням пояснити ту чи iншу фiлологiчну мудрагель.

До кiнця навчання Тамiла виснажилась так, що життя вивiрки в колесi здалося їй раєм. Словом, зразкова у всьому Тамiла до фiнiшу прийшла останньою. Проте зробила для себе важливий висновок: на вiдмiнницях возять воду, в'їжджають до палацiв, роблять грошi, а потiм… як в американському кiно про заїжджених коней – пристрiлюють…

2. Чистюля з плюсом

З чоловiком Марина розлучилася через рiк пiсля весiлля. Нi, вiн не пив, не бив, не зраджував.

Головним його грiхом було те, що вiн… iснував. А це означало: їв (залишав пiсля себе крихти на столi), мився у ваннiй (розбризкував воду i неправильно вiшав рушники), спав (зiбганi простирадла!), ходив на вулицю (брудне взуття!), читав газети (зайве смiття в хатi) i взагалi, сновигав по квартирi, залишаючи скрiзь слiди свого iснування i порушуючи стерильнiсть сiмейного гнiздечка.

Марина була чистюлею.

З манiакальним захватом вона майже безперервно натирала меблi, чистила до блиску посуд, пилососила килими. Слiд вiд мокрої парасолi в передпокої мiг викликати в неї iдiосинкразiю.

А iдеальним чоловiком мiг бути для неї лише шаховий король: нерухома фiгура, денце якої пiдбите оксамитом. Такого можна було поставити замiсть торшера або взагалi заховати до шафи, попередньо протерши вологою ганчiркою.

– Якби вiн хоч сидiв на одному мiсцi! – скаржилася Марина. – А то вiд нього стiльки бруду!

I Марина усiляко з цим боролася.

Щодвадцять хвилин вона iстерично вигукувала: «Руки мив?!»

Зрештою, миття рук стало їхнiм сiмейним ритуалом – їх треба було мити до i пiсля обiду, пiд час читання газет i навiть коли чоловiк дивився футбольний матч по телевiзору.

Стерильнiстю своєї квартири Марина пишалася: тут можна було приймати пологи i нарiзати овочi прямо на пiдлозi, не остерiгаючись мiкробiв i заражень.

Але чоловiки чомусь зовсiм не цiнували її господарських чеснот.

Один пiшов, а iншi вiдвiдувачi зникали пiсля першої ж романтичної вечерi.

Навiть до лiжка не доходили.

«Ноги!», – з жахом кричала Марина, коли черговий претендент робив крок у взуттi з килимка у передпокої. «Руки?», – суворо питала вона, перед дверима кухнi. «Килим…», – стогнала у знемозi, якщо гiсть задля надання вечору бiльшої романтики, сповзав на пiдлогу з келихом шампанського в руцi.

Звiсно, Марина страждала вiд самотностi.

Проте, якби в її хату увiйшли представники комiсiї з перевiрки чистоти барокамер, вони б, певно, поставили їй п'ятiрку з плюсом…

3. Секс на вiдмiнно

Моя знайома Люся з дитинства вважала, що все в її життi має бути за вищим розрядом: розкiшний будинок – обов'язково з джакузi i краєвидом на море (до речi, моря i навiть найменшої рiчки в наших краях не було), чудова вiлла (бажано на Маямi), авто («Лексус» останньої моделi), надзвичайно талановитi дiти (двi дiвчинки – блакитноокi блондинки i хлопчик – копiя Леонардо Дi Капрiо в юностi) i, звiсно ж – iдеальний чоловiк: статурний красень, сноубордист, дельтапланерист, i при цьому – дипломат, мистецтвознавець, офiцер вiйськово-морського флоту.

Коли Люся знайомилася з черговим хлопцем, почувалася членом приймальної комiсiї i подумки виставляла бали. «Цей – на двiйку, – мiркувала вона. – А той – типовий трiєчник»…

Заробити у Люсi найвищий бал здавалося неможливим.

Але змиритися з недосконалiстю свiту Люся не могла, адже i бiлизна, i особисте життя у неї мало бути найвищого ґатунку.

Люся нiколи не купувала дешевих речей. Вона могла економити роками, але купувала каблучку не з фiанiтом, як її подруги, а зi справжнiм дiамантом.

Поки її знайомi доношували легкi пуховики, Люся, три роки перебиваючись з хлiба на воду, купила норкову шубу, зшиту «на вiки».

Те ж саме було iз взуттям, косметикою i навiть з вiдпусткою. «Або Париж, або нiчого!», – казала Люся, коли її умовляли з'їздити хоча б на мiсцеву турбазу. Вона просто не могла собi дозволити будь-яке «незадовiльно».

Нарештi на горизонтi її життя замаячив герой, який так-сяк тягнув на задовiльно – молодий режисер, що приїхав пiдкорювати мiсцевий театр.

Люся пробивалась до нього всiма можливими способами – шукала спiльних знайомих, тусувалась в акторському середовищi i, нарештi, була особисто запрошена на прем'єру.

Знайомство вiдбулося, i Люся не пiдвела: її дзвiнкий смiх, постава й одяг були бездоганно прекрасними. I поки довгокосi статистки в грубезних светрах курили на пiдвiконнi, Люся зi знанням справи (адже звикла у всьому доходити до самої сутi) аналiзувала п'єсу. Чим i зацiкавила майбутню зiрку свiтової режисури.

Пiсля трьох тижнiв побачень Люся зважилась на нiч кохання.

Проблема полягала лише в тому, що у Люсi майже не було гiдного любовного досвiду. Якщо говорити вiдверто, Люсинi знання в цiй царинi ледь сягали двiйки. А Люся нi в чому не могла почуватися дилетанткою!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: