Адже не збирався бути нi героєм, нi мучеником, нi зарахованим до лику святих. Навпаки. В той вечiр, коли вперше несподiвано поцiлував її зап'ястя, вiдчув себе грiшним, а життя – змарнованим. А коли вона вiдповiла на поцiлунок – безсмертним. I це було бiльше, нiж бути нотарiусом архiєпископа, бакалавром, доктором чи генеральним вiкарiєм – тим, ким вiн був за своє священицьке життя, здiймаючись цими сходами, щоб одного вечора злетiти з них, приклавшись вустами не до розп'яття, як звик i як робив весь час, а до тонкого зап'ястя, вкритого синцями…
Вiн не мiг виказати останньої сповiдi королеви, адже її просто не було!
Ось це я i сказала екскурсоводу.
А потiм рiшуче поклала руку на хрест i вiддала Яну Непомуцькому рiк свого життя. За мрiю, яка здiйснилась менше нiж за мiсяць…
Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ
– Я завжди був з тобою…
– Я цього не знала!
– Знала. Лише згадай…
…Ось ви йдете з шашликiв, сваритеся, попереду бiжить маленький песик, повертається, гавкає, бо не втямить, звiдки насунулась ця хмара, адже ще годину тому все було добре, а тепер ти тихо схлипуєш, вiн не розумiє, чому веселий теплий день поволi перетворюється на пекло, адже ти не вчинила нiчого поганого.
Ти просто була найвеселiшою, пiрнала у воду з кручi i хтось зауважив,
що у тебе гарна фiгура. Тепер ти плачеш i тримаєш спiдницю в кулачках, щоб вiтер не розвiвав її, ховаєш пiд нею ноги. А тобi кажуть, що ти поводилась, мов повiя.
Ти хочеш швидше дiстатися дому, нагодувати свого песика, заспокоїти його i залiзти пiд ковдру з головою, вдати, що спиш. Аби не чути, що тобi кажуть. Не чути несправедливостi.
Ти лягаєш пiд ковдру, дихаєш тихо i рiвно, принаймнi намагаєшся дихати рiвно, без схлипiв.
I ось тут з'являюсь я. Я обiймаю тебе мiцно-мiцно зi спини, притискаюсь до твоєї потилицi так, аби ти мене чула, i кажу: «Я тут. Я з тобою. Не вiр нiкому, крiм мене. Ти найгарнiша в свiтi. Я пишаюся всiм, що є в тобi. Не слухай нiкого i не плач. Збережи себе. Життя ще виведе нас на рiвну дорогу. Ти ж знаєш, що я є. Потерпи ще трохи. Тiльки залишайся такою, як є. Це єдина умова на наше майбутнє, про яке ми ще не знаємо…»
I ти припиняєш схлипувати. Ти чуєш мене.
…А ось ти йдеш вночi по трасi i думаєш, що було б добре зробити один крок назустрiч фарам, якi мчать, освiтлюючи твою самотню фiгурку.
Всього один крок, i несправедливiсть закiнчиться. А я знову кажу тобi – не спiши. Пройди ще один круг. Наберися терпiння.
I вiр. Я ж вiрю! I теж ходжу кругами. I те, що нинi кажу iншим – все до тебе. Я теж не знаю, хто почує мене так, як я б того хотiв. Але сьогоднi, в iншому кiнцi мiста, далеко вiд тої траси, по якiй iдеш ти, думаючи про небезпечний крок, я говорю щось незрозумiле нiкому, крiм тебе. Про те, як нам буде тепло i затишно… колись.
Як буде весело.
Як я вiзьму тебе на колiна i заколишу.
Гладитиму твою оголену спину, перебиратиму пальцями хребцi – нiжно-нiжно i скажу, що все, несправедливiсть закiнчилася.
…А ось ти в компанiї – вiльна i горда, п'єш вино i спiваєш, а тобi кажуть: «Ще, ще, ще!!!» – i ти можеш обрати кого завгодно, їх так багато довкола. У них чудовi пропозицiї!
I тобi нiчого втрачати.
Ти iнша.
Тобi ЗДАЄТЬСЯ, що ти стала iншою.
Ти вважаєш, що життя – суцiльна морока i морок, i що бiльше нiчого шукати в ньому, крiм спокою, легкостi i задоволень.
Ти вже готова стати такою, як всi. Адже в тобi є СЕКРЕТ: ти завжди (як i я – про тебе!) думала, що ти iнша, iнакша, що все в свiтi створено, щоб ти жила в ньому легко i весело.
Але чомусь так не виходило. I я це знаю. Адже для того щоб я тебе упiзнав, ти мала ходити в немодних черевичках, перешивати одяг, сiдати в нiчнi авто, нiколи не плакати на людях i завжди весело смiятися над собою, знати цiну слову, не боятися нiчого, жити всупереч усiм загальноприйнятим канонам.
А ще – ламати їх, навiть якщо разом з ними зруйнуєш своє усталене життя, звички i спокiй. Тому що ми з тобою завжди знали: нiчого з цього не має сенсу i глузду, якщо немає головного – гармонiї мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом.
А ще вмiли чути те, що я кажу поки що в нiкуди.
Ти знаєш, що саме такою ти потрiбна менi i… тiкаєш вiд усiх, хто робить тобi «чудовi пропозицiї«.
I сама дивуєшся цьому.
Але в тому немає нiчого дивного, бо ти ж знаєш, що я є.
Що я завжди був з тобою, щоб бiльше не було несправедливостi.
Щоб сказати: «Все пережите до цього часу – вдало, невдало, всi радощi, гiркоти, всi успiхи i зробленi дурницi – було не намарне, бо залишилася у кожному з нас вiра, i ось – нам далося по вiрi…»
ФОРМУЛИ КОХАННЯ
Багато жiнок протягом життя вигадують свої непохитнi постулати, якi потiм, як прапорцi естафети, передають своїм донькам.
Цi «прапорцi» бувають чорними, на них усiм досвiдом життя виведено: «Всi чоловiки – покидьки!»; яскраво-червонi красномовно виголошують: «Хочу всього, багато i негайно!»; на крохмально-бiлих: «Готую, перу, прибираю, мовчу!»…
На такому прапорцi однiєї моєї знайомої значилось сакраментальне: «Нiчого в життi не буває занадто!», iнша користується соломонiвською мудрiстю: «Все минає…»
Словом, кожна жiнка живе за особисто виведеною формулою. Часом вони бувають унiкальними…
«Принцип тролейбусiв»
…Цей принцип Ольга вiдкрила для себе рокiв двадцять тому в один з холодних осiннiх вечорiв, коли стояла на порожнiй зупинцi. Сум ширився i розбухав у нiй, мов не прожована здобна булка. Перше кохання виявилося несправжнiм. Звiдки тодi вона могла знати, що перше кохання майже завжди приречене на фiаско?
Сiяв дрiбний дощик.
Насувалася нiч.
Тролейбусiв не було.
Жодного.
Ноги промокли, з волосся за комiр текли струмочки води. У когось зараз була тепла ванна, чай з лимоном, а в неї лише ось ця темна вулиця i текст передсмертного листа, який вона подумки складала до людства. А як ще можна помститися за ось цей осiннiй вечiр?
На горизонтi замаячило розмите свiтло фар. Наближався тролейбус – жаданий теплий прихисток. А за ним у маревi коливався i другий.
А за другим третiй…
Караван тролейбусiв наближався до зупинки. Вони майже одночасно вiдчинили дверi. Ользi довелося обирати, в який з них сiсти. Нарештi вона побiгла до останнього. Поки добiгла – дверi зачинилися. I химерний караван зник в iмпресiонiстичних сутiнках. Ольга залишилася стояти на зупинцi.
…Пiзно ввечерi їй зателефонував колишнiй однокласник, давно i безнадiйно закоханий. Ще за годину сусiд подруги – через ту ж подругу – запросив сходити в клуб, адже «випадково» мав чотири квитки на «закриту вечiрку». А вранцi озвався i той, через кого вона стояла на зупинцi пiд дощем у повному розпачi. Бажання щось довести людству минуло, а з ним i той дощовий сум:
Ольга повiсила слухавку.
Проте вiдкрила для себе цей «принцип тролейбусiв»: крижана самотнiсть переходить у безмежнiсть вибору.
Вiн працював так довго, що Ольга ще з десяток рокiв була пiд впливом цiєї формули. Аж доти, доки на неї не звалилась iнша…
«Шматочок сиру»
З десяток рокiв потому подруги заметушилися: Ользi негайно треба замiж! I почали сватати до неї рiзних холостякiв: «трохи алкоголiк, але перевиховаєш!», «трохи педант, але потерпиш!», «трохи матусин синок, ну… повоюєш зi свекрухою». I Ольга винайшла ще один нудний принцип: «шматочок сиру». Пам'ятаєте байку Крилова – «Воронi десь Господь…»
«Шматочки сиру» перепадали їй випадково: по дорозi додому, в оточеннi одружених спiвробiтникiв, на вечiрках. Юнацький максималiзм вже минув, але й тимчасовий, подекуди плiснявий «сир» теж не влаштовував. Чому?
Тому, що над усiма дрiб'язковими життєвими постулатами, над насмiшкуватим спiвчуттям подруг, над метушнею i абсурднiстю iснування панувало зовсiм iнше вiдчуття, що не пiдлягало жоднiй формулi. I взагалi iснувало окремо, як давня казка: на безiменному пальцi правої руки Ольга носила: «обручку Грея», невидиму для стороннього ока.
Повiсть Грiна про пурпуровi вiтрила, якою обманювали захоплених дiвчаток, щоб згодом перетворити їх на старих романтичних дiв, не давала їй спокою. Ольга вiрила, що з людьми за дивною примхою долi завжди вiдбувається те, на що налаштована душа. Але мало хто про це знає i лише тому задовольняються «шматочками сиру».