Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.
Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:
– Де ти її взяла?
Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я – слiдом.
На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.
…Додому ми поверталися мовчки.
– Ну невже ти не розумiєш, – згодом сказала мама, – що малюки – не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?
Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…
Льотчицi
– Будемо льотчицями! – беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?
– А що треба, щоби стати льотчицями? – запитала я.
– По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, – пояснила Олька.
Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.
А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.
Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.
…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!
Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало – «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору – до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.
– Чи обов'язково льотчицям бiгати? – iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. – Адже ми будемо лiтати!
– Бiг гартує силу волi! – вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: – Дивись!
На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!
Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.
– Це твоя черепаха? – запитали ми.
– А то чия ж? – знехотя вимовив хлопець.
– А що ти з нею робиш?
– Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…
– Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? – не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.
– Ну… просто здохне чи нi… – крiзь зуби пояснив вiн.
– I тобi не шкода її?
– А чого ж? Черепах на свiтi багато…
Вiн почав буцати бiдолашну носаком своїх черевикiв. Вона заворушилася сильнiше.
I тут ми з моєю подругою Олькою, з тендiтною та сором'язливою, що завжди казала дорослим «Будь ласка!» та «Дякую», боялася павукiв i нiколи не свистiла крiзь зуби, здiйснили справжнiй розбiйницький напад.
Олька щосили штовхнула хлопця у воду, а я схопила черепаху, притисла до грудей i ми щодуху побiгли до свого будинку.
Ми бiгли, немов справжнi мужнi льотчицi.
Ми навiть трохи летiли над землею…
Потiм ця черепаха довго жила у нас по черзi. Ми назвали її Занзiбарою.
– Знаєш, – якось сказала Олька. – А той хлопець збрехав, що черепах багато. Можливо, їх i багато, але Занзiбара – єдина, як ти або я.
…А до рiчки ми бiльше не бiгали – боялися зустрiти того хлопця.
Через нього i не стали льотчицями…
Встати! Суд iде!
Скiльки житиму, не забуду Язикату Куку! Вона була старшою в нашiй компанiї i тому любила робити малечi усякi прикрощi. Наприклад, могла зненацька пiдкрастися й натерти щоки колючим листям. Часом лякала нас «страшним дiдьком», який полює на дiтей, аби пустити їх «на пирiжки». Язиката Кука вигадувала розваги, яких ми ще не знали.
Якось, зiбравши нас, Кука запропонувала:
– Зараз пограємося в суд. А судити будемо… – вона обвела очима тихих i безборонних близнюкiв в однакових бiлих гольфах i кивнула в мiй бiк, – судити будемо її!
Ми здивовано знизали плечима: що воно таке, цей суд? I покiрно кивнули головами.
– Руки за спину! – скомандувала менi Кука.
– Навiщо? – запитала я.
– Так треба! – вiдповiла Кука. – Якщо хочеш грати – не питай, а виконуй! Судитимемо всiх по черзi, щоб нiкому не було заздрiсно.
Вона переконала мене. Я заклала руки за спину, i мене повели до столика у дворi, на якому сусiди ввечерi розкладали домiно.
Я сiла на лаву. Кука i близнюки всiлися навпроти.
– Встати! Суд iде! – страшним голосом вигукнула Кука, i ми покiрно пiдвелися.
Жоден з нас нiколи не був у судi, нам було цiкаво i трохи моторошно: що буде далi?
– Можете сiдати! – дозволила Кука. – Отже, я оголошую звинувачення. По-перше, ти казала, що скоро знiматимешся у кiно, а не знiмаєшся. Отже, ти – брехуха! I всiх надурила. По-друге, ти казала, що в тебе буде брат або сестра. Де ж вони? По-третє, ти не вiддала моєму братовi грошi за морозиво. Пам'ятаєш, як вiн пригостив тебе й мене морозивом, коли йшов з роботи? Ти ж не вiдмовилася, а грошi не повернула! Так… – Кука на мить замислилась. – Ти постiйно шепчешся з Олькою, цiкаво про що? А ще ти казала, що лiтала на парасольцi!
Тут Язиката Кука незадоволено нахмурилася i потерла свiй синець на лобi… Мабуть, теж пробувала лiтати…
– А ще, – продовжувала вона, – ти сказала моїй бабусi, що на розi роздають безплатнi помаранчi, вона пiшла туди з двома кошиками…
Ти хвалилася, що у тебе в ваннiй живе справжнiй дельфiн, якого ти ще маленьким привезла в слоїку з моря. Покажи його нам! А ще ти брешеш, що була в Африцi, i що пишеш вiршi! Дай нам цi вiршi – ми їх почитаємо! А куди ти вчора ходила з батьками, ще й бант начепила? А хто приходив до вас в гостi? Розповiдай усе, суд чекає. А потiм буде вирок.
Моя подруга Олька перелякано мовчала, опустивши очi, вона, вiдверто кажучи, боялася Язикатої Куки.
– Щось менi ця гра не подобається, – сказав Сашко. – Пiду до Вовки, ми вчора з ним конструктор недозбирали…
– Як? А вирок? – вигукнула Кука. – Невже вам не цiкаво?!
Але Сашка вже i близько не було. I я теж пiшла додому. Тiльки Олька, загiпнотизована Кукою, залишилася сидiти на лавi.
А я довго-довго стояла на темних сходах нашого пiд'їзду i чомусь дуже хотiлося плакати…
Я зрозумiла: суд – дуже погана гра, особливо коли в неї грає Язиката Кука…
Як я зламала полiрований стiл
– Скоро буде таке, що в магазинах усе буде безкоштовно, – розповiдала сусiдка, що сидiла перед нашим будинком на лавi. – Про це написано в газетi. I ви, малеча, коли повиростаєте, будете жити, як у Бога за пазухою.
Ми перезирнулися. Цiкаво, подумала я, як ТАМ живеться, мабуть, тепло i м'яко, як, наприклад, пiд крилом у курки. А чи буде там морозиво? А ще мене хвилювало: чи зможу я висидiти за тою пазухою багато рокiв? I що я ТАМ робитиму?…
– Тобто, можна буде заходити до магазину i брати все що завгодно? I грошi не платити? – уточнила Язиката Кука.
– Звiсно! – пiдтвердила сусiдка.
Ми вiдiйшли вiд неї i почали обговорювати, хто чого набере в магазинi.
Олька вирiшила взяти стiльки ляльок, скiльки зможе нести в обох руках, Сашко, звiсно, хотiв набрати конструкторiв i моделi лiтакiв. Поки я думала над своїми бажаннями, що краще: велосипед, лижi чи бадмiнтон, Язиката Кука сказала:
– А я понабираю меблiв! Знаєте, якi зараз моднi? Полiрованi! Позавчора батьки принесли з магазину такий стiл. Щоправда, вони за нього заплатили та ще й в черзi вистояли. Вiн розсувний. Такий великий!
У нас вдома ще не було полiрованих меблiв i менi страшенно закортiло подивитися на той стiл. Я не дуже любила бувати в квартирi Куки, помiчала, що її мама не схвально ставиться до гостей i завжди ходить за нами з ганчiркою: робить вигляд, що витирає за нами слiди чи змахує пил, який ми нiбито здiймаємо. Але якось пiсля школи ми йшли разом з Кукою, i вона сама запропонувала зайти до неї.
Очевидно, їй також кортiло похвалитися перед кимось новим полiрованим столом.
– А мама вдома? – обережно уточнила я.
– Нi, вона зараз на роботi. Буде пiзно ввечерi, – заспокоювала мене Кука. I ми пiшли до її пiд'їзду.