Стiл i справдi був розкiшний.
Ми розiклали два його «крила», i вiн зайняв пiвкiмнати!
– Ого! – сказала я. – Та це ж каток!
– Справдi! – зрадiла Кука. – Можна на ковзанах кататися!
– А у тебе є ковзани? – загорiлася я цiєю iдеєю.
– Ковзани, мабуть, зiпсують лак… – промовила Кука i нiжно рукавом протерла полiровану поверхню. Вона заблищала ще дужче.
– Тодi можна i без ковзанiв, – заспокоїла я. – Бачила коли-небудь балет на льоду?
– Тiльки по телевiзору.
– То я тобi зараз покажу! – сказала я, скинула взуття i залiзла на стiл.
Язиката Кука iз захватом спостерiгала, як я виробляю неймовiрнi пiруети. Я намагалася копiювати рухи фiгуристок, яких бачила по телевiзору: крутилася, немов дзиґа, робила кульбiти в повiтрi i плавно приземлялася на одну ногу, пурхала «ластiвкою» вiн одного краю столу до iншого…
Кульмiнацiя цього дiйства настала досить скоро. Все сталося водночас: на порозi кiмнати з'явилася мама Язикатої Куки в ту саму мить, як обидва «крила» столу з гуркотом вiдвалилися. А я з жахом завмерла посерединi, немов статуя. Мама Куки зацiпенiла на порозi. Здається, вона втратила дар мови.
Скориставшись цим, я тихо злiзла з уламкiв, взулася i повiльно попрямувала до дверей. А коли опинилася за ними, – несамовито побiгла сходами. Менi здавалося, що як тiльки мама Куки отямиться, полетить за мною вслiд, як чорна грозова хмара.
Вона i справдi з'явилася у нашiй квартирi, але ввечерi. Я залiзла пiд ковдру i вдала, що сплю. Батьки i бабуся довго про щось говорили з нею на кухнi.
Уранцi насуплена бабуся сказала менi, що за стiл довелося заплатити чималi грошi…
Швидше б усе в магазинах було безкоштовно, думала я, стоячи в кутку. Адже сусiдка, яка говорила про це, була людиною дорослою. А нас вчили вiрити дорослим.
Похорон пташки
Ми знайшли мертву пташку. Ну не зовсiм мертву: вона впала з даху i ще трохи дихала, розтуляючи жовтий дзьобик. Сашко винiс їй хлiба. Я бачила, як пташки годують своїх дiтей з дзьоба i, пожувавши хлiб, спробувала зробити так само. Але пташка не їла.
Я тримала в руцi маленьке пташине тiльце до останньої хвилини.
– Усе, не дихає… – сказала Олька.
– Вiднесемо її моїй кiшцi, – запропонувала Кука.
– Нi, ми її поховаємо, – сказала я.
За нашим будинком був цiлий пташиний цвинтар. Там в охайних ямках лежав старий голуб Пiффi, троє безiменних горобцiв i папуга Кеша. Над кожною ямкою стояв хрестик i лежав букетик квiтiв. Iнодi ми запалювали над пташками свiчки.
Ми поклали пташку в коробочку, накрили її клаптиком бiлого мережива, вирили ямку й вистелили її листям…
А потiм зверху натрусили крихт, щоби пташки прилiтали, клювали їх i згадували своїх родичiв…
Цiна дешевої слави
Щовечора пiд моїм балконом збиралися дiти з усiєї околицi. Чому? А тому, що з певного часу я зажила слави щедрої людини! I я нею дуже пишалася.
Досягти цього виявилося дуже просто: рiвно о шостiй годинi вечора я, немов королева, з'являлася на балконi й починала кидати вниз свої iграшки та рiзнi цiкавi дрiбницi: пляшечки з-пiд одеколону, маминi гребiнцi та використанi тюбики помади, батьковi запальнички, пластмасовi буси та цукерки.
Пiдданi мого королiвства ласо простягали руки, вмить розхоплювали усе це добро i кричали: «Ще! Ще! Ще!»
Спочатку рукою доброго сiяча я викидала все, чим вже давно награлася, i легка слава тiшила мене. Я навiть почала ретельно готуватися до цього вечiрнього ритуалу: вбиралася в мамину срiблясту сукню, розплiтала коси й одягала на голову саморобну корону.
Дiти внизу завмирали вiд захвату.
Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так любила…
Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя…
Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.
Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала – що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.
– Що тут вiдбувається? – запитав перехожий.
– Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, – почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти.
Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!
Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю – «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.
Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.
– Дай карбованця! – кричав дядько Василь.
– Кинь помаду! – кричали старшокласницi.
– А менi ножик!
– Хочу ляльку!
– Кидай все!!! – ревiв натовп.
Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.
Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.
А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…
Як ми «робили бiзнес»
Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять – булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.
Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.
– Що за життя? – якось сказала Кука. – Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.
– Хiба батьки не купують тобi апельсини? – одночасно запитали її близнюки.
– Купують, але ж це нецiкаво! – вiдказала Кука. – Цiкаво заробляти самому!
– Що ж ти вмiєш робити? – запитав Сашко.
– Так… – сумно погодилась Кука. – Поки що нiчого. Але ось виросту…
Цi розмови велися щодня. Аж поки…
Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.
Саме двох у мене не знайшлося – тiльки по однiй.
Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.
– Вибачте, – попросила я. – Чи не помiняєте менi цi копiйки – на двi разом?
– Звiсно, дiвчинко!
Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:
– Не треба! Це дрiбницi!
От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?
Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.
– Вибачте, – звернулася до неї. – Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки – по однiй. Будь ласка.
Я була чемна i ввiчлива.
Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.
– Дрiбницi! – так само зауважила вона i попрямувала далi.
Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!
Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!
Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…
Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.
– Ти – сюди. Ти – туди! – командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.
Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».
Це була весела розвага!
За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.
Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали – тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».
– Ти чого не їси? – запитала мене за вечерею бабуся.