Гра в пацьорки – Ірен Роздобудько

– Я знiматимусь у кiно! – повiдомила я усiм у своєму дворi.

Усiм – це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).

– Та ти що?!! – захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

– Ну то й що? – зневажливо знизала плечима горда Кука. – А менi мама незабаром купить золоту сукню!

Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

– Ух ти! Справдi золоту?!

А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…

– Дiвчинко… – раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… – промайнула думка. – Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»

Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!

– Дiвчинко! – знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», – мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

– Дiвчинко, – голос посуворiшав. – Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

– Ну що ви причепилися до дитини? – почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. – Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

– Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! – сказав хтось третiй. – А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

– Я знiматимусь у кiно! – ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

Пiдкидьок

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, – думала я. – Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався – «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще – я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.

А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.

Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах – найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.

I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.

Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!

Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.

Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.

– Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! – радiсно закричала я. – Давай будемо її купати!

З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.

– О Господи… – тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.

Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.

Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:

– Де ти її взяла?

Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я – слiдом.

На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.

…Додому ми поверталися мовчки.

– Ну невже ти не розумiєш, – згодом сказала мама, – що малюки – не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?

Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…

Льотчицi

– Будемо льотчицями! – беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?

– А що треба, щоби стати льотчицями? – запитала я.

– По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, – пояснила Олька.

Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.

А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.

Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.

…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!

Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало – «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору – до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.

– Чи обов'язково льотчицям бiгати? – iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. – Адже ми будемо лiтати!

– Бiг гартує силу волi! – вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: – Дивись!

На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!

Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.

– Це твоя черепаха? – запитали ми.

– А то чия ж? – знехотя вимовив хлопець.

– А що ти з нею робиш?

– Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…

– Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? – не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.

– Ну… просто здохне чи нi… – крiзь зуби пояснив вiн.

– I тобi не шкода її?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: