– Хочу трохи схуднути! – поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.
Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня – бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.
Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.
Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.
– Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? – ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.
– А- а-а! – раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. – Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!
З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв – Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.
– Треба вiдвести їх до батькiв! – репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець – Краще до директора школи! – тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.
– До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! – запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.
– Хто вас цього навчив?! – запитав мiй «поневолювач».
– А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? – з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.
– До мiлiцiї! До мiлiцiї! – не вгавав дiдусь.
Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.
– Не треба в мiлiцiю, – сказала, рюмсаючи Язиката Кука. – То ми… гралися…
– Що ж це за iгри такi? – обурився «мiй» дядечко.
– Ми… ми… – казала Кука, – Ми… робили… бiз…нес…
Люди здивовано замовкли.
– Ага… – нарештi сказав молодик з портфелем. – Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?
– Ми не з Марса, – сказала я. – Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…
– Ну якщо ви не з Марса, – раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. – I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!
Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.
– Це ж треба, – почула я навздогiн. – Горе-бiзнесмени!!!
– Цiкаво, – мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, – Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…
Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…
Як я уперше фарбувала вiї
Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.
Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.
– Коли ти їдеш? – запитала вона.
– Завтра, – вiдповiла я.
– Будеш там сама як доросла… – раптом сказала Олька.
Справдi! Я навiть про це не думала.
– Можливо, навiть… – сказала замрiяно подруга. – У тебе закохається хлопець зi старшого загону.
Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…
– Як ти гадаєш, – запитала я Ольку. – А я гарна?
Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…
– Ну? – нетерпляче смикнула я її за руку.
Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:
– Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.
Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.
– Ну що?! – незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.
– Подивись на неї уважно! – наказала Олька.
– А що таке? – Сашко втупився в мене поглядом.
– Подивись i скажи: вона гарна?
Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн озирнувся. Ми нашорошили вуха.
– Вона кирпата! – авторитетно сказав вiн.
Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…
Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…
Сталося так, що я сама потрапила до старшого загону, бо в молодшiй групi не було мiсць. Старшокласницi одразу ж прозвали мене… «Помiдором».
Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.
Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.
I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.
На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»
Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв – вiд тьотi, двоюрiдної сестри, бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.
Спочатку я перетрусила всi конверти – а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.
«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, – писала колишня вихователька. – А ти так засмутила свою матiр!
Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»
«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, – писала сестра, – ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!…»
«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! – додавала тiтонька. – Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе – хто з тебе виросте в майбутньому?!»
«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! – писала бабуся. – Невже моя онука, на яку я витратила стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»
Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня краса! Невже це так погано бути гарною?
– Не рюмсай! – сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». – Ось вiзьми, Помiдорчику!
Я поралася з пластиковою щiточкою цiлу годину! Мої очi почервонiли, вiд тушi з них текли сльози. Врештi-решт я вмилася i з червоним носом пiшла на дискотеку. Але – о, дивина! – все сталося так, як я уявляла. Пiд час повiльного танцю до мене пiдiйшов старший хлопець! Вiн дивився на мене. Я подумала, що зараз вiн скаже те, що менi ввижалося вдома: «Я з такими кирпатими не танцюю!» Але вiн просто запросив мене до танцю!
А пiсля танцiв провiв до будинку, де були «дiвчачi палати». I навiть постояв зi мною на сходах.
Уночi, коли вiдсурмили вiдбiй, дiвчата почали перешiптуватися, обговорюючи подiї минулого дня. Зазвичай я мовчала. Ще б пак! Ну про що може шепотiти кирпатий Помiдор? Але саме сьогоднi сталося справжнє диво! Навiть без помади i тушi! Навiть без бальної сукнi. Навiть з подряпаними колiнами!
– Помiдорчику, – шепотiли дiвчата. – А про що ви говорили?
I я розповiдала, як той хлопець сказав, що я найгарнiша дiвчинка у свiтi! I зовсiм, зовсiм не кирпата.
Звiсно, я збрехала. Нiчого такого вiн не казав!
Як я втiлювала мрiю своїх батькiв
Якось до нас в гостi завiтали дiдусь з бабусею. Вони прийшли пiзно, коли я вже збиралася чистити зуби i лягати спати. Я зрозумiла, що вони прийшли до батькiв у важливiй справi. Тому дала їм капцi, провела до кiмнати i чемно сказала: «Добранiч». Але дверi за собою не прикрила. Я знала, що незабаром у мене буде день народження i вiзит стосується саме цiєї важливої дати.
Батьки, бабуся з дiдусем та iнша бабуся, яка жила з нами, про щось тихо заговорили. Спочатку про смачний пирiг, який спекла друга бабуся. Перша бабуся старанно записувала рецепт. I я навiть почала дрiмати пiд бубонiння: «Двi склянки борошна розтерти з пачкою маргарину…»
Але потiм почула таке:
– Ну що будемо робити? Вона така непосидюча. Вас це не лякає? – запитала перша бабуся.
– Я телефонував учительцi, – додав дiдусь. – Результати невтiшнi. Бешкетує. А це ж дiвчинка!
– А мене вчора викликали до школи – ой я там наслухалась! – зiтхнула мама.
– Уявiть собi, розмалювала хлопцю сорочку чорнилом! З iншим билася на лiнiйках, як мушкетер. Тепер у того ґуля на лобi. Страшно дiтей запрошувати на день народження! Минулого разу, пам'ятаєте, що було?!