Я згадала, як торiк двоє хлопцiв прийшли до мене з самого ранку, адже я переплутала сьому годину вечора з сьомою ранку i запросила їх не на ту годину. Вони прийшли в бiлих сорочках, з квiтами та iграшковою залiзницею. Не вiдправляти ж їх назад?! I, хiба я винна, що до вечора, поки зiбралися iншi гостi, сорочки перетворилися на шахтарськi роби, в одного розбився годинник (присягаюся – я його не розбивала!), а другий пiд час гри в розвiдникiв, втратив молочний зуб… Проте нам було так весело!
– Ви занадто драматизуєте, – вступився за мене тато. – Дiвчинка як дiвчинка. Жвава. I вчиться добре. Тiльки з поведiнки двiйка!
– Ой, синку, краще б ти помовчав, – сказала перша бабуся. – Зрозумiло, вона ж вся в тебе…
– Одне слово, що нам робити? – пiдвiв риску дiдусь.
– А що ви, тату, пропонуєте? – запитала мама.
– Ми пропонуємо ось що…
Вони заговорили тихо-тихо. Я нашорошила вуха, але могла розчути лише незрозумiле бубонiння: «Бу-бу-бу… Буде сидiти тихо… Бу-бу-бу… Можливо… Захоплення… Це дорого, але ми всi скинемось… бу-бу-бу…
Стане серйознiшою… Перевиховається… Бу-бу-бу… Це наша мрiя… Бу-бу-бу…» Ой! Подумала я, а раптом менi подарують цуцика? Чи папугу? Чи акварiум? Ой! Тодi я точно перевиховаюсь! Я хотiла вискочити зi спальнi, але стрималась, адже незручно i нечемно пiдслуховувати!
Цiлий тиждень я жила, немов у мене всерединi вiбрувала пружинка. Я не могла випустити її назовнi, адже тодi мене б пiдкинуло до стелi!
Увечерi напередоднi свята всi ходили з загадковими i урочистими обличчями. А я так нервувала, що заснула ранiше, нiж до нас знову завiтали бабуся з дiдусем. А вони таки прийшли. Я знала, що цього разу вони принесуть подарунок – i залишать його до ранку бiля мого лiжка.
…Ось я прокидаюсь, марила я, а бiля лiжка стоїть плетений кошик, а в кошику, на маленькiй картатiй ковдрi, скрутився бубликом крихiтний рудий песик.
…Ось я прокидаюсь, а на стiльцi бiля лiжка стоїть клiтка, накрита тою ж картатенькою ковдрою. Я її вiдкидаю i бачу… кольорового папугу, який каже менi: «Доброго ранку, принцесо!»
…Ось я прокидаюсь, а хтось облизує мої щоки жорстким язичком – це бiленьке кошенятко з рожевою стрiчкою на шийцi.
…Ось я прокидаюсь…
Так, я прокидаюсь, бо чую, як на кухнi шкварчать налисники, якi смажить бабуся. Але я не розплющую очей.
Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я подумки рахую до десяти i розплющую очi…
Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…
Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови – тонка нiжка, а знизу – нiби жiноча фiгура. Збоку – усе защеплено на блискучi клямки.
Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!
Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»
У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…
Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!
Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.
– Це – вiолончель, доню! – каже тато. – Тепер ти будеш вчитися музицi!
– Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! – пiдхоплює мама.
– Це – наша мрiя: бачити тебе музикантом! – каже бабуся.
– Тепер ти станеш серйознiшою! – каже дiдусь.
– Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! – каже друга бабуся.
I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.
Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.
Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками – вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!
Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.
Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.
Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець – для нас з панi Страус.
– Ну що, мала,- весело сказав дiдусь. – Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?
– А полонез Огiнського? – запитала бабуся.
– Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! – сказала мама.
– Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! – впевнено сказала бабуся.
Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.
Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.
– Нота «до» – оголосила перший номер програми.
Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.
– Нота «ре»! – оголосила я. I повторила рух смичком.
Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.
– А чого тебе ще навчили? – пiдозрiло запитав дiдусь.
– Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… – сказала я i розплакалась.
Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…
– Не буде з неї музиканта… – тяжко зiтхнув тато. – Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.
Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!
…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку – «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь – на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!
Панi Страус була цiлком задоволена.
Мiй друг Миколка
До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!
Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми – я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.
Адже новенький хлопчик – це справжня подiя!
Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем – о, диво! – чорний оксамитовий метелик!
Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.
– А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? – раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.
– Як це? Нi! Нiколи! – одностайно вигукнули ми.
Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.
Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!
Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.
Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!
Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох – я, близнюки, Кука та Миколка – грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору – «Адьютант його високостi».